Сучасна освіта: із чого починати?

Починати треба з правди, і тільки правди.

Визнати правду про пересічного учня, який не хоче вчитися, а приходить до школи, тому що так треба батькам та іншим дорослим. А крім того, у школі, при певному вмінні, можна не так уже й погано провести час, спілкуючись різними способами із друзями або глузуючи над поодинокими учнями-"заучками".

Правду про вчителя, який давно вже себе не поважає, але чимдуж намагається справляти протилежне враження. Окремо – про директора школи, головна мета якого догодити начальству, культивуючи при цьому шанобливе ставлення до себе з боку вчителів, учнів та їх батьків.

Правду про батьків, що не переймаються освітою своїх дітей, дратуючись від тих "заморочок", які підкидають для них шкільні вчителі та предметні підручники.

Правду про сучасні підручники та зміст освіти в першому-другому-одинадцятому класі, від яких хочеться сховатися нормальній дитині, оскільки не відповідають ні психологічним віковим особливостям, ні здоровому глузду: наприклад, буква А вивчається в 1-му класі на 37-й сторінці букваря.

Правду про недоукомплектовані, але обов'язкові за змістом технічні засоби навчання та недосконалу матеріально-допоміжну базу школи.

Правду про освітнього чиновника, який, не забезпечуючи умов для нормальної освіти, вимагає від школи належних результатів.

Правду про закони, постанови та численні інструкції, за допомогою яких держава створює показушно-віртуальне поле освіти, центральне місце в якому займає не учень і не вчитель, а саме чиновник.

Уточнюю для неперевершених романтиків-оптимістів: зі згаданих вище системних правил має місце певна кількість виключень. Вони стосуються окремих учнів та їх батьків, окремих учителів та їх директорів, навіть окремих чиновників. Одночасно в окремих школах напівзаконно, за кошти батьків, створюється належна матеріально-технічна база та незаконно поліпшується зміст освіти.

Ще рік-півтора тому публічної правди в оцінці стану шкільної освіти взагалі не існувало.

На офіційних зібраннях традиційним було гасло: "Усе добре, за винятком окремих недоліків". Зараз неправда змінилася на півправду: "Не все добре, але не потрібно недоліками ганьбити українського вчителя, українську школу!"

ІІ.

Усі кваліфіковані експерти сходяться на тому, що без потужних реформ хвороби шкільної освіти "вилікувати" неможливо.

Упевнений, що реформи – це виключно хірургічна операція; прошу не плутати з нетравмуючою терапією. У першому варіанті доводиться "різати по живому", у другому – треба лікувати пігулками.

Пігулками можна було спробувати ще 15 років тому; зараз пізно, уже нічого не вийде – метастази освітньої хвороби проникли занадто глибоко.

Інша справа, що "хірургічну операцію" в освіті потрібно робити технологічно продумано та з максимально доречним наркозом. Так, коли наркоз відійде, пацієнту буде боляче – але вже на шляху до одужання можна й перетерпіти.

ІІІ.

Наявна система управління освітою не підлягає удосконаленню.

Уточнюю: справа йде про заміну аморфного пострадянського "управління освітою" – на цивілізоване "управління якістю освіти кожного учня".

Підкреслюю: йдеться про передачу управління освітою – безпосередньо школі, як реальній юридичній особі. Ніхто, нікого й ніколи не переконає, що освітній чиновник краще учителя та шкільного директора володіє трьома "П": порядністю, професіоналізмом та патріотизмом.

Крім того, система численних посередників між державою Україна та шкільним учителем – річ надзвичайно затратна. А зайвих грошей у держави, здається, уже немає.

IV.

На якісну шкільну освіту кожної дитини потрібно витрачати значно більше коштів, ніж витрачається зараз.

Більше – у рази, а не на відсотки. Але для цього необхідно зробити всього три речі – дуже важкі, але надзвичайно важливі:

1) суттєво, майже у два рази, перерозподілити загальні освітні кошти на користь саме шкільної освіти, за зразком цивілізованих країн;

2) кошти тих освітніх установ та організацій, які дуже "туманно" впливають на якість освіти кожного окремого школяра, віддати безпосередньо цьому школяреві: фінансування за схемою "кошти йдуть за учнем", один із варіантів якого – освітній ваучер;

3) узаконити при фінансуванні шкіл державно-громадське партнерство, яке в цивілізованих країнах має назви "чартерна школа" у США, "сполечна школа" у Польщі тощо.

V.

Забезпечуючи так званий "соціальний ліфт" для освіти дітей із малозабезпечених сімей або для дітей із сільської місцевості, одночасно активно впроваджувати економічні важелі для сімей середнього класу.

Пам'ятати, що популярних реформ не буває – є так званий "популізм".

VІ.

Враховуючи ризики впровадження реформ – соціальні, економічні, політичні, мінімізувати опір реформам звідусіль:

– від учителя, який має справедливу потребу збільшити свою заробітну плату, але не має волі покращити якість власних уроків;

– від батьків, яким краще витратити певні кошти на мобільний гаджет, ніж вкласти їх в освіту своєї дитини;

– від чиновника, якого реформи примушують суттєво змінювати стиль роботи;

– від учнів, які хронічно звикли списувати контрольні роботи, домашні завдання один в одного.

Усі ці категорії під час реформування виводяться з "зон комфорту". Їм потрібно допомогти, терпляче переконуючи кожного в перевагах для них особисто: окремо батьків, окремо вчителів, окремо учнів, окремо чиновників.

Нижче пропонується PR-схема реформ у шкільній освіті на найближчі 10 років у напрямках управління та фінансування.

Юрій Шукевич, експерт Стратегічної дорадчої групи "Освіта" при Міністерстві освіти й науки України, спеціально для УП.Життя