Гарячі голови спиніть

З кінця минулого року й по сьогодні зі шпальт деяких культурно-просвітницьких газет не сходить проблема двомовності як найпекучіша нині в Україні. У час, коли щодня гинуть наші бійці, коли збільшується кількість сиріт і вдів, а шпиталі вже не вміщають тих, що без рук, без ніг, – виявляється, є ще важливіша проблема.

Що трапилося? Не інакше, декому привиділись якісь чиновники, лихі люди, які вирішили потіснити нашу мову, а то й зовсім згорнути – такі побоювання були висловлені.

Справді, одномовна повноцінна національна держава Україна – це давня мрія багатьох представників культурної, переважно наукової, спільноти. Проте вона досі залишається мрією, хоч змінилися історичні обставини.

Справа виявилася надто складною, якщо враховувати велику історично неоднорідну територію, різний ступінь зросійщеності, відмінності в менталітеті тощо. А до того ж – пасивність щодо цього владних органів, недостатня просвітницька діяльність, відсутність мовно-патріотичного виховання в навчально-виховних закладах та інше.

Майже всі вболівальники за одномовність спрямовують словесну зброю проти їхніх російськомовних співмешканців, а також розкривають усю згубність впливу російської мови на українську. Ще й підкріплюють свої твердження "найнауковішими" аргументами.

ВІДЕО ДНЯ

Одна з їхніх статей так відверто й зветься: "Звинувачую російськомовних" (Слово просвіти, №36, 2014). Її "концепція" наступна:

Той самий предмет росіянами й українцями названо по-різному відповідно до різного його розуміння тими й тими. У такий спосіб російська мова змінює мислення українців. У росіян погана ментальність: жорстокість, пристрасть до горілки тощо. Виявом ментальності є мова. Отже, і українці, засвоюючи їхню мову, переймають і чужу ментальність. І взагалі, від чужих мов краще подалі. Бо чуже слово, яке потрапляє в нашу мову, – як протез, що не може нормально виконувати свої функції.

А далі пишеться, що, мовляв, стереотипи рідної мови закладаються в людині ще на стадії зародку, а коли людина підростає, чужа мова їх руйнує, у результаті – нижчий рівень мислення рідною мовою (СП, №1, 2014).

А один із дописувачів настільки переповнений гнівом проти інакомовних, що йому аж забракло звичайних слів, і він виливає згусток метафоризованих емоцій. "Практикована чужинцями й деградантами теза про право вибору мови самими українцями є висмоктаною з вигрібної ями громадського презирства й абсолютно ворожа здоровому глузду й суспільній моралі" (Українське слово, № 19, 2014).

Не станемо розбиратися в цій словесній багнюці, у якій тоне суть сказаного, хоча суть зовсім проста: єдиною мовою навчально-виховних закладів має бути державна мова. Наведений приклад дозволяє припустити, що стаття писана в стані душевного зриву автора.

Інша ідея, що побачила світ, дивує, а радше шокує: не потрібно вмирати за Україну, пише автор, – краще відновити свою самобутність. Замість іти в бій достатньо кожному українцеві особисто й у громадських структурах вважати справою честі подбати про відновлення української самобутності й у собі, і в дотичному просторі публічного життя (УС, № 46, 2014).

А це вже святотатство. У всьому світі прийнято: того, хто захищає Батьківщину й умирає за неї, треба шанувати. Найдорожчою цінністю є життя.

Справа відродження самобутності країни дуже тривала – на багато років, а терористи наступають уже сьогодні. Тільки стовідсотковий етнос гарантує нібито успіх і перемогу в усьому – зрозуміло, що й на війні?..

Хоч казку пиши: бійці у вишиванках та з оселедцями на головах кинулися в бій – усі терористи дали втікача.

Термін "етнос" рідко вживається в науковій літературі, хіба що в краєзнавстві. Предметом уваги мислителів, у тому числі й українських, була і є нація. Це пізніший суспільний витвір, результат політичної консолідації народу. Вона утворюється внаслідок поєднання всіх елементів культури в цілість почуттями, свідомістю, волею (День, № 13-14, 2015, ст. 11).

Українська нація – це велика спільнота людей із тим самим історичним минулим, з однаковими негараздами сьогодення, з єдиним бажанням зберегти свою батьківщину й своє спільне майбутнє. Етнос є невід'ємною складовою нації, але він не вичерпує її значення. До нації можуть належати й представники іншого роду-племені, які, проте почувають і визнають себе українцями.

Раз-у-раз пишуть, що зараз Україні загрожує не Росія, а російськомовна окупація. Але ж російськомовні громадяни живуть тут протягом багатьох поколінь, Україна їхня батьківщина! Отож, чи не варто змінити методи боротьби за українську Україну – докласти розуму й уміння, щоб заохотити перейти на українську мову й світоглядно тих, хто цього потребує?

Схоже, патріоти з гарячими головами й гнівним клекотом серця готові почати контрнаступ на п'яту колону. Усякими методами, як пишеться, "треба наважитися нарешті цілковито повернути собі все, що належить нам згідно із правом" (УС, № 47, 2014). Або: "будемо зброєю боронити свій майданчик". Аж тривожно.

Від радикалів у питанні ставлення до російськомовних відмежовуються традиційні українські націоналісти – оунівці. Вони не виявляють до них найменшої неприязні й не приховують схвальних слів щодо тих, хто воює на Сході.

Ось що пише голова проводу ОУН Стефан Романів: "Російськомовні українці – це ті українці, що послуговуються в побуті російською мовою, але від того ані ментально, ані етнічно не стають спорідненими з росіянами. Російськомовні етнічні українські громадяни, у тому числі етнічні росіяни, є між кращих бійців у добровольчих батальйонах і регулярних військових частинах, що борються проти російської армії і їхніх найманців на Донбасі. Право спілкуватися тією мовою, якою людині зручно, завжди поважали в українському суспільстві" (Шлях перемоги, 2014).

В Україні віднедавна зареєстрована РУН – російськомовні українські націоналісти. ЇЇ члени займаються просвітницькою роботою, схиляючи російськомовних до української ідеї. Адже факт, що частина їх, як і українців, досі не можуть змиритися з "бандерівцями".

Без морально-психологічної налаштованості, без поклику душі не можна стати справжнім українцем, для кого Україна понад усе. Рішучі дії можуть спричинити опір.

Не етнос, і навіть не завжди мова мають бути мірилом цінності людини, її громадянської гідності. Щодо цього свого часу, у далекому 1992-му, уже було сказано Володимиром Яворським: "У практичній політиці поділ людей слід робити не за етнічним, а за ідеологічним принципом. Головним має бути, щоб людина визнала українську націю своєю найвищою цінністю, пройнялась духом боротьби за Україну". Україноцентризм має бути засадою виховання кожного громадянина.

Ажіотаж на мовному ґрунті недоречний і шкідливий. Він баламутить свідомість людей вигаданою загрозою російськомовної окупації, ініціює непотрібні суспільні рухи – аж до "третього Майдану".

Правомірно констатувати факт: функціонування двох державних мов на спільній території небезпечне для корінної мови держави. Але неможливо, щоб нав'язуване українцям протягом століть змінилося враз.

Не треба розмахувати шаблями, намагаючись розколоти суспільство на ворогуючі сторони – тобто, розв'язувати внутрішню боротьбу. Це було б найбільшим святом для Путіна, і російські війська широким фронтом рушили б в Україну захищати своїх одномовних.

Не треба дестабілізації суспільства, не треба волати "SOS"! Що дасть для мови "третій Майдан"?

Реклама:

Головне сьогодні