Студенти у серці системи

Здається дивним, але, між українськими та британськими вишами існує певна подібність. Серед складових бюджету більшості університетів Туманного Альбіону частка коштів, якій йдуть від плати за навчання, становить 40-60%.

Тобто, як і в українських університетах, плата за навчання від студентів відіграє досить солідну роль у фінансуванні вишів. Але судячи з огляду позицій у світових рейтингах, британці у їхньому використанні справніші за наші виші. Як їм це вдається?

У пошуках способу підвищення фінансування західні університети активно підхоплюють ідею відкритості та інформування абітурієнта як "споживача".

Адже поінформований та обізнаний вступник має більше шансів стати вмотивованим та цілеспрямованим студентом, який приносить стабільніший прибуток і має вищі досягнення у навчанні, чим піднімає рівень якості освіти в університеті.

Володіючи такою інформацією, майбутній студент переходить у вищу школу з більшою впевненістю щодо майбутнього кроку та з меншим стресом. Своєю чергою, держава та суспільство мають більші шанси отримати компетентного фахівця та свідомого громадянина.

На батьківщині провідних університетів старого світу, в Англії, вигоду від доступності інформації розуміють та активно використовують щонайменше з 2001 року, коли представницькі органи (Університети Великої Британії та Гільдія вищої освіти), Агентство з забезпечення якості вищої освіти (QAA) та Англійська рада з фінансування вищої освіти (НEFCE) разом розробили уточнення для серії публікацій інформації про якість та стандарти.

Метою було залучити майбутніх студентів та їхніх радників до прийняття обґрунтованих рішень, додати інформації для інших зацікавлених сторін, таких як роботодавці, а також забезпечити підзвітність у використанні державних коштів.

До речі, радники — це спеціальні службовці (найчастіше у школі), які покликані консультувати, як краще зробити свій вибір у подальшому навчанні чи працевлаштуванні. Така практика поширена не лише у Британії.

До підзвітності у використанні державних коштів в Англії ставляться доволі серйозно. Більшу їхню частину розподіляє Англійська рада з фінансування вищої освіти (НEFCE), яка за допомогою різних формул, куди входять кількісні та якісні показники, визначає розмір підтримки для досліджень та викладання.

Ті університети, які в результаті провели дослідження за всіма показниками найліпше, отримують найбільшу фінансову підтримку. Якість цих досліджень перевіряється раз на кілька років за допомогою так званих вправ з оцінки досліджень (Research Assessment Exercise). Викладання підтримується за умови економічної важливості предметів. Окремо в НEFCE враховують специфічні потреби різних ВНЗ, як-то утримання історичних будівель чи робота у мегаполісі, підтримка студентів з бідних сімей чи слабко представлених груп населення. Часом враховують співпрацю університетів з бізнесом та індустрією.

фото: igo2london.com

Після підрахунків університетам чи коледжам надаються кошти у вигляді грант-блоків. Після отримання гранту університети вільно розпоряджаються грошима, як вважають за потрібне.

Контроль за ефективністю використання державних коштів на початку був обґрунтований суто як елемент оцінки університету для НEFCE, однак із введенням плати за навчання в університетах Британії аспект якості навчання набув особливої гостроти, адже студенти та їхні батьки, платники податків, почали мати більші очікування. Наголос на якості та відкритості також посилився зі збільшенням притоку іноземних студентів.

У 2011-му році ця проблематика виноситься на новий рівень: головний звіт із вищої освіти - "Студенти у серці системи" - повністю присвячений поінформованості студентів, їхній участі в освітньому процесі та вдосконаленню рівня навчання. Автори звіту заохочували університети ставати більш підзвітними студентам та платникам податків.

Велика увага була присвячена розумінню державою залежності якості освіти в університетах та їхнього успіху як інституцій від довіри студентів та роботодавців. На думку авторів звіту, університетам важливо отримувати відгуки студентів про навчання та публікувати результати таких опитувань, аби підвищити рівень якості викладання. Також було запропоновано нову регуляторну систему, яка надала право студентам ініціювати перевірку якості в аспектах, де є занепокоєння, однак зменшує ношу перевірок для інституцій з високим показником результативності.

Автори звіту фактично визнали, що вдосконаленням фінансування вищої освіти неможливе без радикального поліпшення інформації про виші та розширення доступу до неї вступників.

Ці пропозиції не залишилися просто словами на папері. Вже маючи безліч приватних ресурсів (Which?, bestcourse4me, Whatuni, Push, Compare the uni) спрямованих допомогти вступнику з вибором університету, держава в особі HEFCE ініціювала створення власного офіційного джерела всієї інформації про вищі навчальні заклади країни.

У 2012 році був запущений онлайн-проект Unistats, в основі якого лежить Набір ключової інформації (Key Information Set, KIS).

Unistats не є унікальним проектом, однак має декілька переваг, які пов’язані з його офіційним та авторитетним статусом, а також є важливим ресурсом для експертів та радників.

Цей сайт дозволяє знайти відповідні університети, порівняти їх та їхні курси в усій Британії за показниками вартості, способами викладання та оцінювання, задоволеності та подальшого використання набутих знань на практиці. Інформацію надають Агентство зі статистики (Higher Education Statistics Agency, HESA), Агентство фінансування навичок (Skills Funding Agency), університети і коледжі та Ipsos MORI (щорічне Національне опитування студентів). Усі ці дані оновлюються на початку кожного року.

Unistats позиціонують як офіційне, державне джерело інформації для вступників. Відкритість інформації загалом — це один зі способів, як англійська система вищої освіти намагається задовольнити вимоги студентів та покращити якість освітніх програм.

Українські університети, поза сумнівом, потребують подібної системи.

Враховуючи нові умови вступу-2016, коли розподіл державних коштів залежатиме не від Міносвіти, а від вибору вступника, українським вишам потрібно вже зараз створювати інструменти для втілення подібної політики інформування.

Вона би дозволила університетам ширше продемонструвати свої пропозиції та можливості, а вступникам вибрати найбільш відповідний навчальний заклад. Звісно ж, для багатьох вишів це означало би показати себе у невигідному світлі, однак порівняння себе з іншими могло би стати кроком до вдосконалення власних освітніх програм, а також можливістю регіональних вишів переломити певні стереотипи не на їхню користь.