Мінкульт і культурна дипломатія. А наш король знову голий

Держава взялася за нову для себе справу під назвою "культурна дипломатія". Одним із її актуальних напрямків вважається відкриття культурних інститутів за кордоном на зразок Британської Ради або Гете-Інституту.

Здається, ніби крига скресла: з’являються нові документи, відбуваються форуми і презентації, став активнішим обмін досвідом з європейськими культурними інститутами щодо створення власного. Зацікавлені запитують: хто це робить, як і навіщо?

Ця стаття – спроба розкласти по поличках дії представників влади та побачити, що за ними стоїть.

Хоча б задля того, аби окреслити суперечності у процесі інституалізації культурної дипломатії, на які наразі можна вплинути експертам та всім учасникам цього проекту.

Одним із механізмів просування інтересів України у світовому масштабі визначено створення Українського Інституту Тараса Шевченка.

Зроблено це як Міністерством культури України, так і на рівні Національної ради реформ в Україні. До речі, назва напрямку її діяльності – "Програма просування інтересів України у світі" – звучить обнадійливо у порівнянні із попередньою, цілком безпредметною ("Програма популяризації України у світі").

Оприлюднений на сайті Мінкульту проект Концепції Українського Інституту Тараса Шевченка викликав багато зауважень, та не всі вони були враховані. Замість того, аби належним чином доопрацювати документ, громадськості було представлено інший: "Концепція створення Українського інституту (Інституту Тараса Шевченка)".

Ця Концепція насправді жодних питань не вирішує, окрім одного – створити видимість діяльності у напрямку розбудови інституції.

Чому?

Зараз, коли ідея Українського інституту вже давно існує в головах культурних активістів, а країна як ніколи гостро відчула брак цієї інституції, у Міністерства культури і Міністерства закордонних справ з’явилася можливість виправдати попередню бездіяльність держави.

Але замість того, аби зреагувати на запит часу, пишуться чергові документи.

Концепція ніби й визначає, яким може бути Інститут, але ці визначення досить абстрактні: обтічні фрази про те, як і навіщо працюватиме установа, ще більш обтічні – як фінансуватиметься.

Звісно, що без вдосконалення законодавства у сфері культури зараз складно закладати важливі механізми фінансування цієї установи. Без необхідного податкового режиму, легалізації креативних індустрій, захисту авторського права.

Яку вагу і статус має такий матеріал? Він говорить лише про загальне уявлення Міністерства культури, як має функціонувати Інститут, а також про небажання брати на себе відповідальність, створюючи державний документ, який можна було б сміливо представляти на розгляд.

Кажуть, що проект Концепції все-таки існує.

У відкритому доступі – лише той, який висувався на обговорення громадськості ще у березні-квітні. Публікувати доопрацьований документ чомусь не наважуються.

Найголовніше, чого бракує так званій "Концепції" - оригінальної ідеї, яка б дозволила назвати цей документ власне "концепцією". Натомість не бракує анахронізмів, починаючи з лексики ("інформаційно-просвітницькі заходи", "популяризація", "поширення європейської культури по регіонах України").

Назагал складається враження, що кожне з цих двох міністерств грає у гру на випередження, по черзі подаючи окремі несинхронізовані ініціативи. Таке суперництво лише шкодить спільній справі, тим більше, що нею є серйозний стартап.

В середовищі громадських експертів справи кращі. Українські арт-проекти є досить успішними за кордоном і без підтримки держави, згадати хоча б проекти Влада Троїцького чи мандрівну виставку "Революція Гідності: образи українського Майдану 2013-2014 роки".

Та ініціаторку цієї виставки, мистецтвознавчиню Наталю Мусієнко, як і інших незалежних від влади культурних діячів, не полишає надія змусити державу запустити механізм культурної дипломатії. Вона, хоча й упевнена, що найуспішніше впроваджують дипломатію волонтери, спільно з економістом Григорієм Шамборовським створила паралельний програмний документ з рекомендаціями щодо запуску мережі Українських інститутів.

Дискусійні питання, над якими зараз потрібно попрацювати спільно.

Український Інститут чи Інститут Тараса Шевченка? Зараз важливо не виявитися батьками, які поспіхом називають власну дитину, а закласти у назву інституції важливий меседж.

З чим мають асоціюватися українські установи у іноземців? Міністерство культури, яке спершу сміливо озвучувало назву "Інститут Тараса Шевченка", зараз вживає іншу – "Український інститут", поряд у дужках ставлячи попередню.

Власне, ідея Інституту Тараса Шевченка сягає тих часів, коли на державному рівні про таку культурну установу не йшлося, а саме – початку 2014 року.

Користуючись нагодою подати пропозиції до рекомендацій парламентських слухань з нагоди вшанування 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка (березень 2014 року), Національний інститут стратегічних досліджень у листі до тодішнього Голови парламентського Комітету з питань культури і духовності В. Кириленка запропонував такий крок, як створення мережі культурних інститутів, які носили б ім’я Т.Шевченка. Пропозицію було включено до Рекомендацій парламентських слухань.

(Ця деталь, можливо, нічого не означала б, якби у проекті Концепції так яскраво не впізнавалися інші рекомендації НІСД, і це при тому, що очільниками Міністерства постійно наголошується на "оригінальності" як ініціативи в цілому, так і окремих положень Концепції створення Українського інституту.)

Можливо, більш доцільним є не прив’язувати діяльність установи до імені конкретної особистості, а звернути увагу на ширший контекст, який дозволятиме багатоманіття асоціацій.

Концепція чи стратегія? Етап просування ідеї Інституту завершено, однак наступний етап – висування пропозицій щодо конкретних заходів – не розпочато.

У самого ж Міністерства культури наразі немає бачення такого проекту, який міг би дати старт діяльності державної культурної інституції. А отже, відсутня стратегія.

Міністерство культури чи Міністерство закордонних справ?

Згідно Концепції, обговорювана інституція має "неурядовий статус з колегіальними керівними органами" і цим же документом передбачаються "договірні стосунки з Міністерством культури, Міністерством закордонних справ та іншими партнерами", на сьогодні не зрозуміло, якими є компетенції обох міністерств у цьому проекті, як працюватиме механізм взаємного погодження рішень.

Досвід Польщі показує, що в культурній дипломатії можуть бути присутні дві моделі інституцій – "дипломатична" і власне "культурна", які представлені Польським інститутом та інститутом Адама Міцкевича.

Але наразі, коли йдеться про старт першого проекту, координувати його має якийсь єдиний центр.

До процесу створення українських культурних інститутів за кордоном слід залучити набагато ширше коло відомств, причому не лише "гуманітарних", а таких, як Міністерство освіти і науки чи Держкомтелерадіо, Міністерство економіки і торгівлі. Міністерство фінансів, які є компетентними у справі фінансування.

Документ чи слайди? Зрозуміло, чому таким популярним стало представлення проектів державних програм у жанрі презентації – зручна форма робить викладений матеріал "доступним", особливо "легким" для сприйняття, а також запобігає можливій прискіпливій критиці.

Здавалося б, єдине, що викликає зауваження – це відсутність позначки "проект" на документі, що роздавався під обкладинкою "Концепції створення Українського інституту".

Але така концепція – кіт у мішку, бо абсолютно незрозуміло, як виглядатиме державний документ, затверджений урядом.

Київ чи Львів? Оскільки інститути культурної дипломатії існуватимуть як мережа, потрібен буде центральний офіс, так званий координаційний центр.

Зважаючи на те, що ця "неурядова установа" співпрацюватиме з органами влади, останнім буде зручніше локалізувати її у столиці.

Та якщо у Києва більше простору для майбутніх ініціатив, Львів має більше досвіду: має вже готові проекти співпраці громади і держави, вміє звітувати та захищатися від тіньових схем, має статус європейського міста з готовою інфраструктурою.

Тому питання центрального офісу Інституту можна вважати відкритим.

Цей перелік недомовленностей та гарячих питань не є повним.

Зокрема, цікавить, що то за обіцяне Віце-прем’єром з гуманітарних питань "урядове рішення щодо Інституту, яке має бути до кінця року".

Не зрозуміло, на який саме результат працюватиме це "рішення". Дуже важливо, щоб знову не йшлося про певний проміжний документ, який дозволить одному із міністерств поставити "галочку", і жодним чином не відповість на запит суспільства.

І на запит часу. Натомість дозволить королеві швендяти голим на очах у юрби.