Мовні істерії. Юра

78
19 серпня 2015

Не той українець, у кого батьки українці, а той, у кого діти українці...

Я не народився українським патріотом. І не Майдан чи батьки з мене зробили його.

З дитинства у мене були три рідні мови – українська, російська й угорська. Дико для України, нормально – для Закарпаття та окупованого Криму.

І навіть зараз, під час війни, я відповідаю людині тією мовою, якою вона до мене звертається. Толерантність на кшталт "київського компромісу" щодо української та російської для мене – норма.

*   *   *

Перші приступи націоналізму я пережив після "Пласту". Ми з товаришем повернулися до рідного угорськомовного міста з "твердими" переконаннями: не слухати більше Цоя; не читати Стругацьких; палити при першій же можливості угорські бібліотеки. Як прийшло – так і пішло.

Трішки згодом темою мови я почав цікавитись серйозніше, досліджуючи її як один з ключових маркерів національної ідентичності в дослідженні для Малої академії наук. На заключному етапі в Києві дівчина з Криму попросила дозволу писати тести з історії російською – мовляв, зручніше, й педагог їй дозволила.

Я попросив писати угорською – в залі посміялись, педагог розізлився, особливо коли я порадив перекладати мою роботу в угорському консульстві. Мені пообіцяли "запам'ятати" мене.

В цей момент я зрозумів усе. Я пережив те, що пережило не одне покоління українців, які чули "Вы серьезно или по-украински?"

І згодом – з кожним наступним "дякуу" від російськомовних, з кожним криком російськомовного редактора "на Украине! На Украине!" я тільки стверджувався в своїх переконаннях.

Ви боїтесь російської пропаганди? Є в Макаревича чудові слова: "Только помни, что правда всегда победит, даже если погибнет в бою".

Повірте, в Криму прямо зараз формується потужне, масове й критичне коло патріотів України. Тому що образ та звинувачень, завданих на тлі національної ворожнечі, не забувають.

І адекватна людина після цього ніколи не насміхатиметься над іншою тільки через те, що вона іншої національності. Так, як це зараз роблять росіяни по відношенню до українців, а угорці по відношенню до словаків.

Але однієї толерантності не достатньо. Коли це вже вкорінилось на генетичному рівні – "пни хохла мордою в його українськість", – то ці гени настає час розбирати на шматочки.

*   *   *

Юра на десять років старше мене. Він живе в тому ж угорськомовному місті й росіянин за національністю.

"Юрій" значить землероб. Гарне ім'я для українця. І символічне під час війни.

Він не перестане слухати Цоя і читати Стругацьких. Як і спілкуватись російською.

Касьянов, Бірюков, Бутусов, Тука, всі інші Юри і Георгії, закінчуючи моїм другом десантником Юрою – еліта нашої країни.

Так і запам'ятай, друже націоналіст і борець за мову – доки ти постиш в фейсбуці сильно переоцінені власні думки про чистоту мови і тому подібну єресь – ці хлопці прикривають тобі спину, підставляючи власну.

Юрині діти будуть спілкуватись українською. І він про це говорив ще до Майдану, до війни. Не той українець, у кого батьки українці, а той, у кого діти українці.

Кожен, хто інтегрується в українське суспільство й живе ідеєю його процвітання – українець.

Кожен, хто зациклюється на ідеях своєї національною ідентичності – опиняється в Угорщині або Лугандонії.

Є ще послідовники ідеї свого власного процвітання – в Швейцарії або Англії. Але ані ці діти, ані їхні батьки – недобиті корупціонери, – через кілька років не будуть мати жодного відношення до нашої Батьківщини.

І доки 2 серпня п'яні російські десантники з криками "За ВДВ!" ганяли чортів у фонтанах, Юра був зі своєю сім'єю, а його бойові побратими захищали нашу з вами честь, волю і гідність.

А ви кажете – мова і зрада...

Олександр Геревич, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua