Декілька слів про те, чому мені байдуже, хто буде наступним міністром охорони здоров'я

Міністр Квіташвілі спробував піти... Він зробив спробу виконати демарш, красиво грюкнути дверима та пояснити, що реформи були вже підготовані, документи написані, але… злі саботажники у Верховній Раді Богомолець, Корчинська та Мусій не дали медичній галузі в Україні "піднятися з колін".

Одразу після заяви ображеного чиновника в мережі з'явились пояснення його опонентів-саботажників, чому галузь досі перебуває в колінно-ліктьовому положенні, незважаючи на їх титанічні зусилля. Пан Мусій навіть розповів про свій подвиг, завдяки якому попереджений фантастичний "дерібан" залишків медичної власності країни.

Проте хвилювання від цих викриттів – чомусь не наступає... Особливо, якщо пригадати деякі деталі та випадкові фрази учасників цього "шоу реформаторів".

ВІДЕО ДНЯ

Особисто для мене, знаковими були фрази ще досі міністра-варяга про те, що, наприклад, "не йдеться про введення в країні платної медицини", що Україна не готова до страхової медицини, нарешті, що справжні лікарі лише в лікарнях, а в поліклініках "просто хороші люди".

Особисто для мене, такі вислови були ознаками того, що людина, яка зробила спробу очолити галузь, – не розуміє, як вона має функціонувати та, внаслідок цього, не може сформулювати стратегію та тактику власних дій.

Бажання проходити "25 кроків до щастя" – чомусь, також немає. Бо в цьому творі теж немає відповіді на основні питання, що визначають долю медицини в Україні.

Спробую пояснити причини мого скепсису.

Ще з давніх часів, мабуть раніше за Гіппократа, медична послуга була товаром, який купували ті, кому він був потрібний. Тобто, йдеться про звичайні собі товарно-грошові стосунки. Хочу нагадати, що сам Гіппократ наголошував, що слід продавати послугу тим, хто може за неї заплатити. І лише інколи, для створення собі іміджу, та реклами – слід надавати послугу за власний рахунок. Такий собі "звірячий оскал капіталізму" в медицині.

Хоча, якщо подумати логічно: чому, наприклад, той, хто будує, має отримати винагороду за свою роботу, а той, хто лікує – ні? Чомусь таке питання в давній (не сучасній!) Греції не виникало.

Еволюція та гуманізація людства поступово призвели до винаходу способів отримувати медичну послугу тим верствам населення, які самостійно не могли одразу оплатити її вартість. Це, з одного боку, система колективної відповідальності – страхування, організація лікарняних кас, з іншого боку – система надання допомоги нужденним, за рахунок місцевих громад. В жодному випадку суспільство не залазило в кишеню до лікаря. Лише сам лікар міг інколи зайнятись благодійністю, коли вважав це за доцільне.

Але завжди існував прошарок тих, хто мріяв, подібно до злодюжки, вкрасти працю лікаря/вчителя/тощо, бо немає нічого солодшого за "шару". Саме це бажання люмпена залізти в чужу кишеню використали більшовики в 1917 році. В подальшому в країні був створений образ лікаря, який не їсть, не п'є, не одягається – а безперервно безкоштовно лікує щасливий радянський народ.

Слід зауважити, що майже весь народ був так само ошуканий. І вкрадена у лікарів праця була своєрідною компенсацією, бонусом за життя в умовах цілковитого кошмару. Точка зору самих лікарів цікавила керівництво СРСР приблизно так само, як цікавить Путіна точка зору пересічного громадянина України щодо анексії Криму.

Але якщо працю лікаря достатній час удавалось красти – то сучасну медичну техніку та технології кляті капіталісти дурно віддавати не хочуть.

Внаслідок цього поступово поглиблювалось відставання медицини колишнього СРСР від медицини цивілізованого світу. Бюджетних ресурсів – тих, що не вкрали – реально вистачало на 4-те управління, сьогодні це ДУС, та декілька спеціалізованих центрів, які абсолютно "не робили погоди" в загальній картині.

Крім того, виявилось, що низькооплачуваною є не лише робота лікаря, а й викладача медичного вишу. Останній факт призвів до вкрай негативної селекції: дійсно талановита молодь стала уникати наукової та викладацької роботи, абсолютно справедливо аргументуючи це тим, що в них з'явились діти, які хочуть їсти. Йдеться більш за все про теоретичні кафедри, які закладають підвалини теоретичної підготовки майбутнього лікаря.

Маю сказати, що нормального викладача медичного вишу готують дуже довго. Якщо відбувається негативна селекція відносно лікарської спеціальності, то на появу наступного покоління лікарів буде витрачено в середньому 10 років. І лише через 20 років з'явиться нове покоління викладачів, яким є що сказати своїм студентам.

Таким чином, станом на сьогодні ми маємо якусь кількість лікарів пенсійного та передпенсійного віку, молодь, яка повністю деморалізована після отримання першої зарплатні, та пацієнтів, які продовжують віддавати свої голоси за комуністів та комуністоподібних, бо хочуть продовження "шари", незважаючи, що це може коштувати їм життя.

Панове реформатори! Я нахабно скористуюсь можливістю та, хоча Ви і розробили стратегії реформування галузі, викладу деякі тези:

Теза перша: "шара" закінчилась!!! Статтю 49 Конституції треба вилучити.

Теза друга: читаємо Семашка. Людина абсолютно справедливо писала про необхідність диверсифікації фінансових надходжень.

Пам'ятаєте? "Ми дамо лікарям символічну оплату, а народ їх прокормить". Семашко абсолютно не пропонував лікарям жити на символічну оплату. Він добре розумів, що в бюджеті країни немає грошей для адекватного фінансування галузі – і запропонував фінансувати в першу чергу високотехнологічні заклади, а "первинну ланку" відпустити на самостійне заробляння грошей, що було абсолютно співзвучно НЕПу.

Найцікавіше, що ця ідея спрацювала: пацієнти, які не мали коштів оплатити прийом лікаря, організувались в лікарняні каси і відшкодовували вартість через механізм колективної відповідальності.

Тобто я не бачу іншого виходу, крім як надати ліцензії всім лікарям, які можуть та бажають надавати допомогу амбулаторно, звільнивши їх від всіх податків мінімум на 10 років.

Місцем їх розташування можуть, між іншим, поліклініки, які можуть виступити в ролі "бізнес-інкубаторів", здаючи лікарям приміщення в оренду та надаючи бухгалтерські послуги.

Щодо статистики, то в нинішньому вигляді вона нікому не потрібна. Для реалізації цього проекту спочатку має бути реалізованою національна база даних пацієнтів з працюючою віртуальною карткою, а кожний лікар мусить отримати права доступу та електронний підпис. Внаслідок цього всю статистику система згенерує без участі лікаря. Так само відпадає необхідність виписування паперових рецептів. Аптека звертається до бази даних через ідентифікатор пацієнта та отримує запис призначень.

Найцікавіше, що така система дозволяє дуже просто атестувати лікарів по результатам лікування та відходу від стандартів.

Теза третя: терміново слід припинити "работоргівлю" в галузі.

Випускник медичного вишу має такі самі права, як інженер чи співак. Ніякого розподілу бути не може. Якщо громада бажає мати свого лікаря – вона має подумати, чим може його зацікавити. Розподіл медичних працівників та відпрацювання трьох років є рудиментом совка, але на ньому тримається існування системи.

Коли чиновник МОЗ каже, що розподіл та відпрацювання необхідно зберегти, бо інакше станеться гуманітарна катастрофа, – він, дуже м'яко кажучи, лукавить. Гуманітарна катастрофа сталась вже давно, але якщо забрати рабів, то катастрофа станеться із самим чиновником. Скоріше за все, він не встигне врятуватись в тюрмі. "Піпл" згідний подихати, але не згідний позбутись "шари".

...Ось такі думки.

Оскільки я не бачу державного діяча, готового, подібно до Рузвельта, сказати своєму народу правду та показати чітку дорожню карту побудови галузі та держави в цілому – мене абсолютно не цікавить, чи піде пан Квіташвілі, та хто отримає в Раді наступний букет троянд.

Навіть не буду запасатись поп-корном.

Геннадій Кіржнер, спеціально для УП.Життя

Реклама:

Головне сьогодні