Навчальний рік по-новому

Освітню діяльність постійно супроводжує "новизна": нова тема уроку, новий семестр, новий навчальний рік. Утім, більшість з нас з року в рік лише повторює багато своїх професійних діянь, котрі стають, власне, новими – лише для наших учнів.

Цього навчального року буде чималого справді нового. Нового – у всіх смислах.

По-перше, одні лише нові методичні рекомендації про вивчення базових дисциплін у 2015-2016 навчальному році своїм новоякісним сенсом чітко вказують на те, що кожен директор, вчитель мають безмежні можливості "забити" як на традиційні пустопорожні щорічні розмови про предмети, так і на таку ж "дрібнодисперсійну" писанину на шталт наказу "Про початок нового навчального року".

Було б власне бажання вирватись з полону бюрократичної писанини та таких же за змістом "посиденьок".

Відтепер маємо для посилання офіційний документ, який дозволяє нам зосередитись на робочому навчальному плані, розподілі наявних педагогічних кадрів найкращим для наших чином та й взятися за подібний варіант складання розкладу занять так, щоб вже з 1-го вересня більше його не "перетасовувати".

До речі, у своєму ФТЛ ми так працюємо вже чверть століття. Без наказу про початок навчального року. Батьки "ногами своїх дітей" кажуть, що успішно.

По-друге, це буде другий рік, коли маємо чіткі установи на дотримання принципів свободи педагогічної діяльності.

У цьому контексті головне – зрозуміти недоречність пострадянської за сутністю ролі директора школи, ліцею чи гімназії. Сам рівень глибини нашої освітньої кризи вказує на невідповідність часу моделі, за якою керівник як лідер педагогічного колективу має бути насамперед педагогом з "великої" літери.

Відтепер актуальною постає суспільна потреба у тім, щоб керівник був здатен до ролі сучасного менеджера своєму колективу професійних педагогів.

Саме такий стан речей у закладі стане прямим гарантом справжньої модифікації управління освітою. Новий підхід враховуватиме потребу системи у справді реальній і беззастережній свободі діяльності кожного педагога.

З керівником-педагогом на таке можна сподіватися лише теоретично. Як і з завучем старого штибу, який ходить на уроки "своїх" учителів, роздає вказівки "в останній інстанції" – і при цьому ні за що на тих уроках не відповідає.

Потрібно бути готовим, що якось воно "непомітно", та й прийде – оновлення змісту управління як на рівні системи освіти, так і на рівні окремого закладу.

При цьому, з одного боку, ми, керівники закладів, отримали можливість на всі запити зовнішнього світу, що не зафіксовані як обов'язкові державними нормативними актами Мін'юсту, казати: "Дякуємо за увагу, але вибачайте, нам наразі це ні до чого".

А з іншого, маємо аналогічно ставитись і до своїх вчителів. Тобто, не вимагати від них, наприклад, "обов'язкових" письмово-електронних звітів щодо своєї діяльності. По-чесному буде призначити за певну винагороду відповідального за інформацію на сайті закладу – і хай він, вмотивований, інтерв'ює вчителів, котрі досягають чогось гідного для оприлюднення батьківській спільноті тощо.

По-третє, потрібно бути готовим до системної постійної роботи з офіційною інформацією на сайті власного закладу.

У проект закону "Про освіту" таку обов'язковість потужно закладено – і цю позицію у будь-якій версії нового закону точно не знімуть.

Крім того, паралельно йдуть процеси формування загальнодержавних реєстрів, що стосуються як учнів країни, її педагогічних працівників, так і самих закладів освіти. Цей процес також не зупинити.

А вже цього літа мали змогу спостерігати, як електронний формат непомітно змінює ситуацію з фіналом вступної кампанії завдяки системі вибору пріоритетів вступу кожним абітурієнтом. Якщо раніше "всі стояли на вухах" і гасали по всій країні з документами на вступ – то тепер автоматично працюватиме попередній вибір абітурієнта щодо свого професійного майбутнього. Всі збережуть час, гроші і нерви.

Наша система має великі проблеми з рівнем культури молоді щодо своїх професійних устремлінь та відповідальності вибору.

Корінь нашої проблеми – у відсутності державної мережі по-справжньому профільних закладів освіти старшокласників як окремої ланки загальної середньої освіти.

Закордоном така система успішно діє чи не століття поспіль і у сотнях країн світу. Завдяки їй молодь проходить по-справжньому усвідомлену попередню професійно-профільну орієнтацію. Причому остання передбачає не лише індивідуальні бажання, а й незалежну систему адаптації цього бажання до здатності її осилити: до профільних ліцеїв не переходять по бажанню, а вступають на основі результатів ЗНО за курс основної школи.

Саме з цими речами у нас будуть пов'язані головні новини наступного навчального року.

По-четверте, попри те, що впровадженням ЗНО опісля 9-го класу поки що навіть "не пахне" – на нас чекає поєднання ДПА і ЗНО з української, англійської та на вибір математики чи історії. Маємо готуватися.

Принагідно, ось так "непомітно" нарешті й в Україні, як і в сотнях країн світу, з'явиться справжня державна підсумкова атестація випускників шкіл. Бо ж буде віднині незалежною. Відтак як учень, так і вчитель стануть дійсно зацікавленими один в одному партнерами.

А якщо додамо до цього започатковану цього року тенденцію до підвищення оцінювального порогу "здав/не здав", то й матимемо на порядок вищий рівень мотивації вчитися і вчити на максимумі своєї спроможності.

Відтак знову "непомітно" зміниться рівень вимог один до одного в учасників навчального процесу. І тут засвітить себе інша глибока наша проблема.

По-п'яте, загостриться протистояння між активною творчою освітньою та батьківсько-учнівською спільнотою – та прихильниками старої пострадянської моделі шкільної освіти. Її коренем буде питання мережі закладів.

Основним "каменем спотикання" стане стратегічно-перспективна і дещо віддалена у часі проблема формування справжньої профільної освіти старшокласників (10-12 класи).

Але вже зараз буде вирішуватись доля так званої майбутньої 12-річки:

– або це буде пострадянська 12-річна школа з дещо закамуфльованою назвою;

– або постане по-справжньому сучасна 12-річна система освіти школярів, у якій старша профільна школа буде окремою ланкою загальної середньої освіти, до якої потрібно буде вступати на конкурсних засадах.

Освітня еліта за кордоном розуміє, що різноманітна профільна система закладів є ефективним мотиватором для учнів основної школи і одночасно постачальником добре профорієнтаційно вмотивованих випускників повної загальної середньої освіти.

Індикаторами того, що українська освітньо-батьківська спільнота також орієнтується саме за це є двоє речей.

1) це якщо буде зроблено все, щоб прибрати у майбутньому законі "Про освіту" будь-яку можливість відкриття так званих профільних класів (10-12) у загальноосвітній середній школі, де навчаються учні основної її ланки (6-9 класи).

Адже останнє за інерцією сприятиме тихому спротиву і забезпечить самозбереження старої радянської системи навчання дитини з 1-го по 12-й клас в одному закладі. За такого залишиться, як це було і раніше, можливість профанації профільної освіти.

Зрозуміло, що за це стоятимуть горою сотні наших псевдоліцеїв, насамперед київських, де діти вчаться з першого по останній клас і які повідкривали начебто творчі освітні лідери. Не кажучи вже про директорів звичайних шкіл, котрі легко переконають батьків згодитися на відкриття одного-двох "профільних" 10-х класів зі своїх двох 9-х замість "віддавати" дитину до якогось там ПТУ з усіма його асоціальними "небезпеками".

2) це якщо не зволікатимемо із призупиненням відкриття 10-х класів у закладах, які не планують перетворювати на профільні ліцеї – з метою відтягнути час, щоб "не збурювати суспільство".

Зазначу, що оптимальним є перехідний період, коли отримають атестати про загальну середню освіту всі десятикласники країни, котрі стали ними до набрання новим законом чинності. Адже наша основна школа вже більше ніж п'ять років працює за програмами, які, на відміну від попередніх пострадянських, охоплюють усі фундаментальні поняття курсу загальної середньої освіти.

Прикро, але все ще доводиться констатувати, що окрім політиків, які бояться "тіні суспільних сміливих проектів", – маємо освітян, у тому числі з університетського середовища, котрі не бачать ефекту від досвіду тих українських ліцеїв при ВНЗ, що як заклади для старшокласників успішно працюють уже чверть століття. Їм не до тями, що такі "точки конденсації" не можуть бути синонімом державної політики рівного доступу до якісної освіти для всього населення.

Наша проблема в тому, що як офіційне державне керівництво, так і освітня еліта не бачать, що тим "зерном", з якого виростають справжні профі у всіх сегментах суспільства, є саме профільно підготовлений випускник системи загальної середньої освіти.

У нас дуже слабке розуміння того, що між "профільно підготовленим випускником 12-річної системи загальної середньої освіти" і "випускником 12-річної школи" – величезна й принципова різниця.

І корінь цієї та інших проблем – в обмеженнях радянської системи освіти, з випускників якої складається теперішня наша державна еліта.

Крім того, на нас очікує запекла суперечка між групами впливу на подальший перебіг розвитку подій у питанні модифікації співвідношення між одноособовим і колегіальним управлінськими рішеннями.

Громадсько-державна форма управління освітою передбачає реальну практичну роль освітніх рад як органів, які наділено повноваженнями суб'єктів управління. Проте деякі експерти вважають, що їхня діяльність має бути обмежена лише дорадчими функціями як громадських "контролерів".

При цьому одні бояться охлократії, а інші ще більше бояться залишити ради у ролі декоративних органів для створення псевдодемократичного тла.

Втім, сама нинішня ситуація в державі створила передумови для того, щоб, наприклад, з'їзд освітян України і щорічні серпневі конференції набули колегіального демократичного формату органів управління прямої дії.

Реклама:

Головне сьогодні