Наш найбільший дефіцит

38
27 листопада 2015

Феноменом Майдану був бум довіри. Це мікроелемент, якого чи не найбільше бракує нашому суспільству; найбільший дефіцит. Образно кажучи, ми три місяці їли чорну ікру ложками.

Окрім самопроголошених комендантів і умовних сотень самооборони, Майдан був хаотичним, не мав ні формальної структури, ні єдиної системи управління. Чинником, що робив можливою співпрацю, волонтерську участь і взаємодопомогу для вирішення маси найрізноманітніших проблем і завдань, була взаємна довіра.

У грудні 2013-го людина, яка бачила мене до того раз чи двічі, дала мені пакет із грішми – близько тисячі британських фунтів, отриманих від діаспори. І попросила передати до Києва "кому треба" – на лікування поранених 30 листопада.

Я знав, кому треба, і передав.

Іншим разом, коли на Грушевського вже почали вбивати, я передавав медикам Майдану зі Львова заборонений препарат. Від людини, з якою познайомився на львівському Майдані пару місяців тому.

Звідки вони знали, що я не втечу з грішми на Канари чи не здам їх міліції? Просто знали, і справа не в мені. Таких епізодів тоді було море, ви, певно, самі знаєте.

Майдан не міг би існувати, якби ми не навчились повертатися спиною до малознайомих людей, покладатись на них. У сенсі не лише переносному: згадайте кричущо незахищений тил барикади на Грушевського.

Цією презумпцією довіри ми принципово відрізнялись від "антимайдану" – умовної спільноти, яка опонувала Майдану, намагаючись зберегти статус кво режиму Януковича.

Навколо головної людини в державі існувала Сім’я – коло не довіри, а залежності.

Механізми узалежнення були різні: страх, гроші, посади, амбіції. На всіх рівнях, від Межигір’я до останнього тітушки, який ішов розганяти мітинг у райцентрі, діяв цей принцип: ти можеш покластися лише на ту людину, яка від тебе залежить. Інакше вона тебе обмане і правильно зробить, бо кинути лоха – свята справа.

Я, знаєте, їм не заздрю: жити й нікому не довіряти дуже страшно.

Презумпція довіри, напевно, мала свої негативні наслідки – щось крали, щось пропадало, десь під маскою майданівського побратима ховався провокатор чи політичний кар’єрист.

Кажу "напевно", бо мало тоді про це думав, не сильно звертав на це увагу, а випадки зловживання довірою не запам’яталися. Завжди була і є ймовірність, що твоєю легковірністю хтось скористається.

Але в масштабах Майдану, сотень тисяч маленьких взаємних довір, шкода від цього була мізерна.

Систему взаємодії, побудовану на взаємній довірі, від Майдану успадкував волонтерський рух. Громадянин іде до крамниці, купує теплі шкарпетки й кладе до скриньки незнайомим волонтерам, розраховуючи на те, що ці шкарпетки передадуть змерзлому солдату на сході.

Внутрішня радянська людина саркастично шепоче на вухо: "сп*3дять!". І це не виключено. Але громадянин вирішує ризикнути: нехай з десяти пар шкарпеток до фронту доїде дев’ять, це краще, ніж не допомогти взагалі.

Волонтери віддають дорогий тепловізор військовим, розраховуючи на те, що завтра прилад не буде виставлений на продаж на онлайн-аукціоні. Чому? Адже ці військові їм ніхто… І так далі.

Політики – зважаючи на те, як "блискуче" вони показали себе під час Майдану – отримали від суспільства значно більший кредит довіри, ніж заслуговували.

Згадайте результати виборів 2014 року. Ні, краще згадайте, який галас здійнявся, коли Арсеній Яценюк формально оголосив про відставку з поста прем’єр-міністра.

На той час Яценюк не провів жодних реформ і не досягнув нічого особливого, але люди хотіли вірити.

"Побудова довіри до суспільних і державних інститутів допоможе водночас перебути кризу і стати на шлях розвитку. Суспільство повинне довіряти державі як легальному інструменту втілення змін, держава повинна довіряти суспільству як суб’єкту цих змін. Заохочення практики виправданої довіри і знеохочення практики зрадженої довіри мають стати засадами суспільних відносин взагалі і державної служби зокрема", – йшлося у липневій відозві Несторівської групи.

По двох роках констатуємо: нема довіри. Мало того, що її нема між суспільством і державою. Гірше, що влада, що прийшла на хвилі Майдану, зовсім не навчилась від нього довіряти, а навпаки – охоче успадкувала підходи попередників.

Тільки в Порошенка система недовіри/залежності працює менш ефективно, ніж у Януковича. Просто тому, що він не міг і не встиг, бо не мав нагоди, узалежнити достатню кількість людей.

Не існує, бо не створили, і навіть не намагалися, системи, в якій державним управлінням на різних рівнях могли би займатись професійні мотивовані люди, а не колишні підлеглі, куми, родичі і праві руки.

Але в людини не може бути багато правих рук.

Тому менеджер колишньої компанії Ложкіна їде губернатором до Запоріжжя, а за кілька тижнів екстрено перекидається до Дніпропетровська, де виникає важливіша дірка. Тому Шокін, тому Паскал, тому Березенко, тому Пісний. Людей зі старої влади, які радо погоджуються на залежність і приводять своїх васалів, залишають на посадах і відмазують від люстрації, а не замінюють меритократами.

А якщо все ж замінюють, у заступники до нового професійного керівника неодмінно має потрапити старий випробуваний кадр із повноваженнями сірого кардинала. Керований і прогнозований.

Разом із цими колишніми повертаються найогидніші практики домайданівських часів. Бачили фото бюджетників, яких вигнали в Дніпропетровську на святкування Дня Свободи і Гідності?

Не думаю, що це зрада.

Порошенко – не Янукович: вирішуючи, як відомий літературний герой, робити добро зі зла, він, скоріш за все, має на меті зберегти керованість держави в умовах війни. Тому експлуатує систему, яка працювала до нього, а не ризикує будувати з нуля нову, засновану на довірі.

Але під час Майдану ви вже бачили протистояння цих двох моделей, зокрема й в умовах, близьких до війни. І довіра виявилась виграшною стратегією.

Система ж, заснована на грошах, страху, насильстві і залежності, зазнала поразки, обвалилась і поховала свого творця.

Тому не знаю, що тут ризикованіше. Може, варто все-таки спробувати навчитись довіряти? 

powered by lun.ua