Два питання про мир на Донбасі

Два найпопулярніших контр-питання, коли заходить мова про діалог та примирення на Донбасі, це:

"З ким говорити?" та "Про що говорити?"

Не претендуючи на абсолютну істину, пропоную свої варіанти відповіді.

Роблю це, бо сам давно шукаю ці відповіді. Бо я до цього часу живу в Донецьку. Бо те, що зараз коїться у рідному місті, змусило мене відмовитися від професії та позбавило планів на майбутнє.

Бо тут, у Донецьку, найпопулярніше питання інше:

"Ви не знаєте, коли це все закінчиться?.."

"З ким говорити?"

Як правило, це питання йде в контексті російського впливу на ситуацію на Сході. Діалог з місцевими комбатантами або їхніми політичними лідерами вважається недоречним, бо їх не вважають самостійними фігурами. Мовляв, хоч би про що з ними не домовляйся – усе одне рішення прийматимуть в Москві.

Насправді суб'єктність учасника переговорного процесу – непостійна. Вона може збільшуватися, зменшуватися, лишатися на тому ж рівні.

І це відбувається саме в переговорному процесі.

Тому моя відповідь така: розмовляти треба будь з ким, хто згодний говорити, може взяти на себе певні зобов'язання, і головне – виконати їх.

Наприклад, першими у переговори між собою вступили офіцери тактичного рівня. І тим самим набули взаємної суб'єктності. Якщо з одного боку лінії розмежування питання про обмін полоненими або короткострокове припинення вогню може вирішити польовий командир самопроголошеної республіки, а з іншого ротний у званні капітана, – навіщо в цьому процесі генерали?

І на початку все відбувалося саме так.

Якщо пропустити чи не пропустити гуманітарний вантаж на непідконтрольну територію може своєю владою боєць на блокпосту – навіщо звертатися до його керівництва?

Москва, на щастя, не вирішує всього на Донбасі. Всередині "адміністрації ДНР" є люди, від неї залежні, це безумовно. Але є й інші, здатні на більшу самостійність.

З цією другою групою, на жаль, українська сторона системно не працює.

Інакше сама Україна зусиллями переговорників могла б уже мати в "ДНР" лояльну їй групу, яка б конкурувала з московською.

Лояльну не з великої любові, а з виключно практичних міркувань: їхня суб'єктність намертво пов'язана з Україною. Вони – суб'єкти переговорів. Значить, вони взагалі суб'єкти – для своїх же соратників.

Така група впливу та постійна з нею співпраця виконують дві важливі функції. По-перше, вплив на ситуацію взагалі. По-друге, зняття стигми з майбутньої мирної угоди.

Конфлікт, я впевнений, вирішиться Мирною угодою, а не військовою перемогою. Але для суспільства це стане шоком – саме через відсутність відкритого діалогу з іншою стороною.

Коли певний період йде безрезультатний діалог, а потім з'являється проект угоди – це нормально. Людям зрозуміло походження ідеї.

Коли діалогу нема, а потім раптом підписуються угоди про примирення – це викликає справедливе обурення. Люди почуваються обманутими.

Це одна з причина дуже неоднозначного ставлення, зокрема, до Мінського процесу.

"Про що говорити?"

У загальному, дуже загальному сенсі говорити, звісно, треба про примирення.

Однак спочатку з'ясувати плутанину в термінах. "Перемир'я" та "примирення" – це різні речі. У нас їх часто плутають.

Перемир'я – це просто призупинення бойових дій, яке само по собі ні про що не свідчить.

Може, сторони просто взяли коротеньку паузу: перепочити, підтягнути резерви, зібрати на полях битв вбитих, обмінятися полоненими. А потім все почнеться знову.

А, може, вони сядуть за стіл переговорів.

Перемир'я не є ознакою примирення. Але є неодмінною умовою для початку мирного процесу.

Примирення, у свою чергу, – це, спрощено кажучи, з'ясування нових правил співіснування.

Цей процес починається тоді, коли обидві сторони згодні з наступними тезами:

"Конфлікт створив нову реальність. Повернення до минулого неможливе".
"Ми прагнемо миру на умовах, прийнятних для обох (або більше) сторін".
"Ми прагнемо миру у найкоротші терміни, бо не хочемо передати цю проблему у спадок своїм дітям. Ми це почали, і ми це повинні завершити".

На етапі усвідомлення цих базових тез сторони нарешті готові до діалогу.

З чого починати? – З практичних питань, які в подібній ситуації виникають самі по собі.

Представники міжнародних місій, які зараз працюють на Донбасі, пригадують, що в інших країнах неодноразово отримували від сторін конфлікту прохання зорганізувати їм конфіденційну зустріч.

Бо люди, які схопилися за зброю, незабаром усвідомлюють, що їм є про що поговорити, а не тільки один в одного постріляти.

У військовому сенсі – мова піде про обмін полоненими та взаємні домовленості про режим утримання.

В усьому іншому – це безліч питань, які потребують вирішення.

Обидві сторони мотивують свої дії захистом своїх людей. Для України це її громадяни на непідконтрольних територіях. Для "ДНР-ЛНР" – їхні прихильники в тих же регіонах.

Обидві сторони декларують незацікавленість у стражданнях мирного населення. Відтак, спільні дії по захисту мирних мешканців від жахіть війни є природніми.

Як правило, найпростіше досягти порозуміння у двох великих блоках питань – гуманітарному та економічному. Тим більше, що вони часто-густо перетинаються.

Україна каже: "Донбас – наша територія, там живуть наші люди". Самопроголошені "республіки" кажуть: "Ні, наша. Ні, наші".

Де в цих позиціях точки перетину?

Їх набагато більше, ніж здається.

Виходячи з цих позицій, обидві сторони зацікавлені в тому, щоби забезпечувалися базові потреби людей: щоб люди мали необхідний мінімум їжі, теплого одягу, ліків, мали опалюване житло та базовий захист безпеки. Щоби працювали екстрені служби: швидка, пожежники, фахівці з розмінування – до речі, дуже затребувана в нинішніх умовах послуга!

Щоби працювала інфраструктура життєзабезпечення, тим більше, що в нашому випадку сторони конфлікту керують взаємозалежними технологічними комплексами.

Вони пов'язані між собою спільними системами – енергетичною та водопостачання.

Україна потребує донбаського вугілля для електростанцій. Неконтрольовані території потребують стабільного забезпечення електрикою для забезпечення життєдіяльності.

Жодна зі сторін не здатна самостійно забезпечити громадян питною водою. Якщо вимкнути насосні станції у Слов'янську, лишиться без води Донецьк. Але і Маріуполь – теж. Там це створить техногенну небезпеку, оскільки вода потрібна в технологічному циклі великих комбінатів.

Обидві сторони зацікавлені в перехідній формі регулювання економічної діяльності. "ДНР-ЛНР" не прагнуть безробіття та економічного колапсу, бо на початку своєї короткої історії обіцяли своїм симпатикам інше.

Але й Україна не може цього прагнути, бо це стає питанням безпеки – безробітні зубожілі люди мають більше спокуси, щоб взяти до рук зброю, а то й реального мотиву – щоб не вмерти з голоду. Кожний працівник на місцевих підприємствах – це мінус один потенційний учасник збройних формувань.

Це не вичерпний перелік, звісно. Фахівці з різних сфер можуть легко додати тем для діалогу між сторонами конфлікту.

Важливо інше: вирішені в переговорному процесі питання стають "цеглинками", з яких будується фінальна конструкція примирення.

Так виглядає нормальний мирний процес.

Так буде й у нас.

Так завершиться ця війна.

Питання тільки в тому, як скоро.