Слов’янськ, Сєвєродонецьк, Маріуполь: мистецтво як привід для знайомства

111
28 грудня 2015

"Розумієте, уся проблема в тому, що до війни ми спілкувалися лише через ЗМІ",  сказав мені невідомий сєвєродонецький таксист. Увесь листопад разом із культурними активістами та сучасними українськими художниками я пробула на Донбасі. Ми багато знайомилися та говорили, ділилися досвідом і слухали, а посередником для комунікації стало мистецтво.

Слов’янськ

Основна частина заходів воркшопу "ДЕ" відбулася в центральній бібліотеці Слов’янська, яка завдяки війні перетворилися на "місце сили". Після звільнення міста в бібліотеці розмістилася офіс-студія "Громадського Донбас", представництва міжнародних організацій, тут постійно відбуваються різноманітні заходи.

Увагу привертають брошурки про те, як розпізнати міни чи боротися із посттравматичним синдромом. Українських книжок стало значно більше завдяки волонтерам. Після війни сюди почали приїздити сучасні українські письменники. Місцеві й досі згадують зустрічі із Сергієм Жаданом і Любою Якимчук.

 Дискусія в рамках воркшопу "ДЕ" у читальній залі Слов’янської центральної бібліотеки, де у цей же час жінки плетуть маскувальні сітки для воїнів АТО. Фото: НАД БОГОМ мистецька резиденція у Вінниці

"Насправді страшно стало, коли ми потрапили під час конференції у Львові на Личаківській цвинтар і побачили алеї з могил військових, жінок у чорних хустках і написи на хрестах "Загинув за Слов’янськ", під час самих бойових дій так страшно не було", розповіли нам працівники бібліотеки.

"А ви журналісти? Цікаво просто, в якому ракурсі ви будете показувати наше місто, яке "прославилося" на всю країну тричі: коли вбили журналіста Ігоря Александрова, коли прорвало каналізацію і Слов’янськ залило нечистотами, і як місто, з якого розпочалася війна", так продовжилася моя розмова з місцевим таксистом.

Ми не журналісти, але придумали, як розповісти про Слов’янськ в іншому ракурсі. Надихнувшись роботами керамістки Наталії Максимченко, яка родом зі Слов’янська, ми вирішили випустити поштові листівки із фрагментами робіт майстрині та змонтувати у форматі майстер-класу короткий інформаційний  ролик. Листівки розлетілися, як "гарячі пиріжки". Разом із місцевими ми відправили їх у всі можливі куточки України і світу.

Слов’янськ це місто керамістів, унікального грязелікувального Славкурорту, заснованого ще 1827 року, та людей із бойовим настроєм: "Досить нас жаліти, у нас усе тільки починається", без упину повторюють мешканці цього східного міста.

Сєвєродонецьк

Сєвєродонецьк заснували 1934 року як місто-супутник заводу "АЗОТ", у чому легко переконатися, поглянувши на мапу міста. Сьогодні це тимчасовий адміністративний центр Луганської області, тож тут вирує життя.

"До війни, розповідає вже місцевий таксист, тут не було такого потоку грошей, а зараз є люди і є робота". Готелі набиті представниками міжнародних організацій і бізнесменами. Скло вікон будинків заклеєне скотчем, щоб у разі вибухів "тримати хвилю".

Для проведення проекту в Сєвєродонецьку ми обрали приміщення Міського театру драми – нині Луганського обласного академічного музично-драматичного театру, який переїхав з Луганська.

 Луганський обласний академічний музично-драматичний театр у Сєвєродонецьку. Фото: Євген Нікіфоров  

Театр в напіваварійному стані, оскільки сцена постраждала від пожежі. До того ж він замалий для новоприбулих працівників, а їх переїхало з Луганська близько 180 осіб. Усі вміститися не можуть, але планується реконструкція приміщення.

Кожен наш робочий день розпочинається з підписів про ознайомлення з технікою безпеки та інструктажу. Ми розташувались на другому поверсі у фойє. На першому – імпровізовані майстерні для виготовлення декорацій, на обгорілій сцені – продовжуються репетиції. Щоб потрапити в туалет, потрібно пройти по сцені. Театр продає квитки на вистави, але відбуваються вони в інших будівлях міста.

 Імпровізована майстерня для декорацій у Луганському обласному академічному музично-драматичному театрі. Фото: Євген Нікіфров

Запитую у працівників, чому луганський театр не перенесли до велетенського Будинку культури хіміка. Виявилося, він у приватній власності заводу "АЗОТ". Узагалі все, що має притомний вигляд у місті, належить "АЗОТу".

Навіть єдиний у місті музей – і той є приватним музеєм заводу. Безумовно, у ньому представлена вся історія "АЗОТу" і міста, які нерозривно пов’язані між собою. Експозиція музею виглядає абсолютно радянською – від візуального оформлення стендів до наповнення. Водночас, інакше, мабуть, і бути не могло.

Учасниці проекту "ДЕ" в Сєвєродонецьку – жіночки-переселенки з Луганська, які осіли в Старобільську та Лисичанську. В минулому вони працювали в луганському музеї, а нині – музейні фахівці "без музею".

Із Сєвєродонецька розсилаємо листівки з мозаїками на Льодовому палаці. Саме в ньому відбувся одіозний з’їзд Партії регіонів, де було ухвалено курс на відділення.

Найпопулярнішою виявилася листівка з написом "Химия — это область наук – в ней скрыто счастье".

Сєвєродонецьк – місто, в яке особливо хочеться повернутися з новими проектами, тому що тут найбільше недослідженого та незрозумілого. Поруч із ним є Рубіжне та Лисичанськ. Поруч – це менше ніж за 10 кілометрів, але міста давно "не дружать". Така собі міні-модель України. 

Маріуполь

У Маріуполі ми працювали у приміщенні Краєзнавчого музею. Працівників музею неймовірно зацікавив наш захід, але "обов’язки посадової інстукції не дозволяли покинути закріплене робоче місце".

 Подвір'я Краєзнавчого музею в Маріуполі. Фото: НАД БОГОМ мистецька резиденція у Вінниці

Найактуальнішою проблемою Маріуполя є стан навколишнього середовища й облаштування інфраструктури міста, бо як море може бути відгордженим від міста залізницею?

У місцевих молодих активістів є ідеї та пропозиції, як змінювати місто на краще, але немає чіткого уявлення, як це зробити. Звертають вони увагу й на безліч закинутих промислових приміщень, які, на їхню думку, варто віддати під культурні та громадські ініціативи.

В Маріуполі є чимало унікальних радянських мозаїк, але більшість із них у досить поганому стані або і геть закрита від публіки у приватних приміщеннях. До прикладу, роботи Алли Горської знаходяться в ресторані "Аристократ", який зараз не працює.

 Панно "Боривітер" (художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Галина Зубченко, Григорій Пришедько, Борис Плаксій) у закритому маріупольському ресторані "Аристократ". Фото: Євген Нікіфоров

Слов’янськ – Сєвєродонецьк – Маріуполь

Найціннішим здобутком цієї подорожі є живі знайомства, напрацьовані контакти партнерів, ідеї нових спільних проектів, розуміння, що нам є з ким співпрацювати і що це бажання є взаємним.

У Слов’янську люди обурені перемогою на місцевих виборах мера-регіонала. Їхнє обурення зросло ще більше, коли вони дізналися, що в моїх рідних Броварах під Києвом переміг такий же "кадр".

Немає сенсу чекати закінчення війни, потрібно їхати у прифронтові й звільнені міста, знайомитися, налагоджувати стосунки і думати разом, як жити далі. Не можна дозволяти собі і далі гаяти час.

***

Поїздки на Донбас відбувалися в рамках воркшопу "ДЕ". Ідея проекту виникла після проведення наприкінці серпня у Вінниці культурно-мистецької резиденції "Над Богом". Здобутий під час резиденції досвід куратори виклали в документі "Дорожня карта з використання інклюзивних методів сучасного  мистецтва для інформування населення та побудови комунікації між громадянським суспільством та муніципальною владою на прикладі впровадження декомунізаційних законів в Україні".

З метою популяризації ідей вінницької резиденції був розроблений воркшоп "ДЕ", основними темами якого стали: актуалізація громадських (публічних) просторів, побудова комунікації між громадою та органами місцевого самоврядування, використання методів та інструментів сучасного мистецтва для роботи з гострими соціальними темами.

Перша подія відбулася у Слов’янську (6-8 листопада), друга - у  Сєвєродонецьку (20-22 листопада), заключним містом став Маріуполь (27-29 листопада).

Найближчим часом у Києві відкриється виставка проектів, створених художниками під час воркшопу "ДЕ" та  культурно-мистецької резиденції "Над Богом".

 

powered by lun.ua