Інноваційний консенсус: освічені професіонали VS сировинний експорт
Ми можемо й надалі пишатися тим, що Україна є світовим лідером за якістю й площами чорнозему, а нашу пшеницю активно купують на світовому продовольчому ринку.
Проте це лише закріплюватиме наше відставання від світових трендів.
Зростання економіки, яка базується на експлуатації природних ресурсів планети та шкідливому для її екосистеми виробництві, безповоротно відходить у минуле. Нафта й газ, на яких багато років паразитували країни-експортери, вугілля і руда – уже не гратимуть роль золотої жили.
Утім, те само стосується і сировинної продукції сільського господарства. Зокрема зернові культури, основа українського експорту, вже не можуть забезпечувати лідерські позиції у конкурентній гонитві між державами.
У наш час виграє той, хто володіє новими знаннями, науковими ноу-хау та інноваційними технологіями: як виробити нове, витрачаючи менше часу, ресурсів та сил.
Однак український експорт залишається на рівні індустріального суспільства: понад 70% того, що пішло на продаж у 2014 році, – це метали, мінеральні ресурси, сільськогосподарські продукти рослинного походження й продукти харчування.
Продаючи порівняно недорогі сировинні товари, держава натомість купує дорогі високотехнологічні, які мала би виробляти сама. Причому, відставання України від світових трендів у зовнішній торгівлі постійно зростає.
І це становить загрозу національній безпеці держави.
Головним капіталом України мають стати освічені професіонали, а не сировинний експорт
На зміну першим трьом промисловим революціям, в результаті яких виробництво стало масовим та автоматизованим, прийшла черга четвертої – цифрової ери.
І попит на висококваліфікованих працівників зростатиме ще більше. Тож інтелект і освіта громадян стає головним стратегічним ресурсом у світі. Саме інтелектуально розвинена і креативна людина є найбільшим багатством будь-якої країни, адже вона може перетворити ресурсозатратний процес на інновації.
Нажаль, Україна досі не зробила на це ставку, продовжуючи продавати пшеницю замість інноваційних технологій.
Що об'єднує Велику Британію, Ізраїль, Японію, Нідерланди, Сінгапур, США та ще низку держав, які впливають на світовий порядок? Їхні лідери не тільки зрозуміли, а й практично втілили ідею інноваційної революції.
У найяскравішій промові останнього Ялтинського форуму 92-річний екс-президент Ізраїлю Шимон Перес говорив: "Найбільше багатство природи – це людина. Люди збагатили землю, а не земля народ. Ми всі стали вченими. Кожен фермер в Ізраїлі, кожен кібуц почав дивитися, як розвивати сільське господарство без води, без землі.
Це було перше в світі сільське господарство, засноване на хай-теку".
Чому українська освіта не впливає на рівень життя?
Найбільш повно реальний світовий рейтинг країни відображається в Індексі людського розвитку (ІЛР) – підсумковими показниками у трьох основних вимірах людського розвитку: тривалості життя і здоров'я людини, рівні життя, доступності освіти. За цими інтегральними показниками у 2014 році Україна посідала 81-тю позицію з-поміж 188 країн світу, піднявшись на 2 сходинки у порівнянні з 2013 роком.
На сьогодні ІЛР України нижчий, ніж середній у категорії країн високого та середнього рівня розвитку країн Європи.
Стан економічного благополуччя громадян країни прийнято оцінювати також за показником валового національного доходу на душу населення, що також відображається ІЛР. У період з 1990 до 2012 року цей показник в Україні зменшився на 22%. У 2012 році Україна посіла 98 позицію з показником 7,4 тисяч доларів на душу населення, який на сьогодні, завдяки інфляції, є суттєво нижчим.
Знизився також рівень пенсійного забезпечення: нині середня пенсія опустилася зі 150 нижче 50 доларів.
Порівнюючи декілька показників світових рейтингів України серед країн світу, таких, як рівень освіти – 31 позиція (2012 рік, на одну позицію нижче Швейцарії), коефіцієнту інтелекту населення – 28 позиція (Гонконг – 1 позиція; на 14 пунктів краще) та якості життя – 61 позиція (2014 рік), закономірно виникає запитання:
Чому, маючи такий високий освітній рівень громадян, наша країна за якістю життя відстає від країни альпійських луків аж на 184 позиції, а за тривалістю життя посідає лише 124 місце серед усіх країн світу?
Якщо раніше можна було скептично ставитися до того, що за прогнозами ООН чисельність населення України до 2050 року може зменшитися до 30 мільйонів, то після російського вторгнення в нашу країну, погіршення матеріального становища більшості громадян і зволікання з проведенням реформ – така невтішна перспектива вже не здається нереальною.
А додаючи до цього старіння нації, високий рівень смертності та втрату частини економіки через вторгнення Росії на українські території – маємо досить сумну картину економічної неповороткості та загального зубожіння.
Освіта не впливає на рівень життя з однієї причини: держава ігнорує освіту як чинник розвитку.
Яким є ставлення до освіти та науки у світі?
У нещодавно оприлюдненому дослідженні "UNESCO Science Report: Towards 2030" головним лейтмотивом є те, що реальна наука повинна вести планету до процвітання.
Головні висновки, що містяться у Доповіді, концентруються довкола декількох проблем. Зокрема, внески в науку, число дослідників і наукових робіт зростають значно швидшими темпами, ніж відбувається зростання світової економіки. Так, у 2013 році на планеті працювало 7,8 мільйонів дослідників, що на 20% більше, ніж у 2007-му. Більшість науковців зосереджені у країнах ЄС, США та Китаї.
Світовими лідерами за показником кількості дослідників на 1 мільйон жителів є Фінляндія, Данія, Сінгапур – 6,5-7,5 тисяч. Аутсайдерами з показниками, меншими, ніж 1 тисяча – Туреччина, Китай, Румунія, Казахстан, Бразилія, Уругвай, Колумбія, Мексика, Південна Африка, Кувейт.
Україна з показником близько 1,4 тисячі опинилася в одному "кошику" з Латвією, Польщею, Італією, Мальтою, Малайзією, Болгарією, Аргентиною, Коста-Рікою та Сербією. Але після цьогорічного скорочення науковців, Україна опуститься значно нижче, адже йде всупереч світовим тенденціям.
"Показники вже не настільки високі, як у щасливі 1980-ті, однак залишаються співмірними (0,7-0,8% від ВВП) з показниками країн із середнім рівнем доходів, які ставлять перед собою менш амбітні цілі", – описують Україну в Доповіді.
Зазначено також, що інвестиції в науку у світі з кожним роком зростають: з 2007 по 2013 роки – на 30,7%, у той час, як глобальний ВВП за цей час зріс тільки на 20%. Особливо швидко нарощують свою частку в цих вкладеннях країни Південно-Східної Азії, Бразилія, Індія, Туреччина. Майже 1/3 світових витрат на науку припадає на США, по 1/5 – у Китаю і ЄС, 1/10 – Японія.
Виразно проявляється також тенденція до приватних інвестицій в освіту і науку. Так, у 2011 році 1,15% світового ВВП інвестував у наукові дослідження і розробки саме приватний бізнес. У Канаді, Італії, Великій Британії, Франції, Австралії інвестиції приватного сектора компенсували досить істотне зниження або навіть заморозку державних витрат на науку.
Відбувається глобалізація науки і освіти. Інтернет з небаченою дотепер швидкістю змінює не тільки освіту й науку, а й увесь світ. Наука стає все більш глобальною і відкритою, безперешкодно проникаючи крізь формальні кордони держав. Завдяки доступності онлайнових навчальних курсів університетських консорціумів масового характеру набуває так звана відкрита освіта.
Проте ця тенденція не заперечує того, що в умовах мобільності студентів та інтернаціоналізації вищої освіти також зростає роль університетів.
Українська освіта і наука: погляд ззовні
В цілому Доповідь досить коректно відображає як сильні сторони України з точки зору потенціалу – так і вказує на вразливі місця, що стоять на заваді країні до інноваційної революції.
Серед "проблемних зон" саме освітнього сектору – домінування державного фінансування науки й недостатні інвестиції з боку приватного капіталу; незначна частка іноземного капіталу у фінансуванні наукових досліджень; майже половина державного фінансування йде на підтримку академічних інституцій.
Україна також відстає від світу за кількістю наукових статей та ступенем їх впливу: кількість українських наукових цитат є одним з найнижчих серед Чорноморських країн.
Більшість українських науково-дослідних організацій зосереджені на розробках у галузі традиційної промисловості й мало зусиль докладають до розробок в галузі ІТ, медицини, біотехнологій, комунікацій.
Варто також враховувати, що серед науковців багато людей пенсійного віку; середній вік докторів наук в Україні є більшим за 61 рік, а кандидатів наук – 53 роки. Причому середній вік дослідників зростає на один рік кожні три роки.
Що робити для інноваційного розвитку?
Очевидно, що країні потрібна нова стратегія розвитку, без перебільшення – національний інноваційний консенсус. Натомість держбюджет-2016 не додає оптимізму щодо наявності цілісної державної стратегії розвитку освіти і науки.
21,5 мільярдів гривень на вищу освіту та підвищення кваліфікації, без оптимізації мережі навчальних закладів, що призводить до розпорошення коштів і людських ресурсів – не тільки недостатньо для того, щоб зробити освітній прорив, а й для підтримки їх належного функціонування.
На видатки, пов'язані з науковими дослідженнями, передбачено тільки 5,3 мільярди гривень. Скільки з цих коштів будуть спрямовані безпосередньо на дослідження, а скільки на її адміністрування, – поки що передбачити складно. Але практика попередніх років свідчить, що власне частка фінансування досліджень буде незначною.
Профтехнічна освіта перебуває в занепаді та готує молодь до виробництва, що відходить у минуле. Переведення фінансування професійно-технічних закладів з 1 січня 2016 року на бюджети міст обласного підпорядкування без відповідного фінансового забезпечення та певного алгоритму управлінських рішень – свідчення відсутності продуманої освітньої політики.
Дискусії українського політикуму щодо освітньої та наукової тематики щороку перетворюються на інтригуючі торги, в основі яких лежить давня філософська дилема: що є первинним – курка чи яйце? Визнаючи на словах важливість освітньо-наукової складової, у підсумку затверджуються такі бюджетні призначення, що дають змогу утримати на плаву освітню і наукову системи, але є недостатніми для забезпечення інноваційного розвитку та якісної трансформації країни.
Держава ніяк не наважиться віднести затрати бізнесу на освіту та наукові дослідження – до валових затрат, що є перепоною для приватних інвестицій у розвиток освіти і науки.
На тепер чимало країн світу оголосили освіту, наукові знання й інновації центральним важелем підвищення продуктивності праці, рівня життя населення, економічного зростання та належного місця у світовій табелі про ранги у глобалізованому й жорстко конкурентному світі. Різко збільшено інвестиції в освіту, фундаментальні та прикладні наукові дослідження і розробки. Провідні університети і національні дослідницькі центри стрімко комерціалізували технології, будівництво інкубаторів та прототипів засобів для стартапів.
Країни-лідери заздалегідь дбали про створення чи залучення інвестиційних фондів, удосконалювали податкове та патентне законодавство, щоб стимулювати хай-тек підприємництво.
Що робити Україні?
Найперше, інвестувати в реформу освіти та збільшити (на рівні, не нижчому 3% ВВП) державні і приватні інвестиції у наукові дослідження і розробки.
Країна має перестати планувати "короткозоро" – і брати до уваги далекоглядні результати, які дає якісна сучасна освіта.
Слід також займатись університетами у невеликих українських містах, таких, як Біла Церква, Глухів, Дрогобич, Ізмаїл, Ніжин, Слов'янськ тощо – адже вони створюють позитивне культурно-інтелектуальне середовище та можуть стати найпотужнішим інституціями для їх розвитку.
Також варто прописати та закріпити на рівні закону, як саме університети можуть співфінансуватися державою і бізнесом – адже це відкриє нові перспективи. Потужний імпульс цьому процесові може надати створення на основі інститутів НАН України сучасного дослідницького університету України.
Стартові позиції української освіти для інноваційного поступу країни є досить міцними. Підтвердженням цьому є збереження місця України у Топ-50 провідних країн світу за індексом інноваційності у рейтингу компанії Bloomberg на 41 позиції, незважаючи на втрату одразу 8 щаблів за рік.
Варто розуміти природу такої інноваційності. Причина – не стільки передові технології в економіці, скільки дешевизна робочої сили. Іншими словами – невисокі, порівняно з іншими країнами, зарплати працівників. Відтак, за цією ознакою залишаємося набагато ближчими, наприклад, до Тунісу, Марокко та Аргентини, ніж до лідерів рейтингу.
Але вирішальним і єдиним показником, за яким Україна є одним із світових лідерів (5 місце у рейтингу) стала освітня складова України.
Є ще один момент в освіті, на який варто більше зважати.
Дотепер більшість українських університетів досить утилітарно ставляться до навчання іноземних студентів, як до власне, заробляння грошей: як заявляють представники МОН, Україна щорічно заробляє на іноземних студентах близько 500 мільйонів доларів. Проте потенціал цього напряму набагато потужніший, адже після того, як студент-іноземець вивчиться, то може забезпечити Україні нових іноземних партнерів, інвестиції, реалізувати спільні проекти, пожвавити дипломатію.
Від держави ж вимагається усунути централізовану монополію на освіту, дати "зелене світло" закладам зі змішаною формою власності та спільного фінансування освітніх проектів. Одним з найважливіших кроків, які зобов'язана зробити держава у сфері освіти, – ліквідувати надмірне адміністрування діяльності навчальних закладів, скасувати обмеження можливостей заробляти і використовувати кошти на інституційний розвиток та інновації.
Слід, врешті, змінити освітню парадигму: навчання має бути цікавим і якісно покращувати життя того, хто сидить за партою.
Дітей, які народилися у століття прогресуючої мобільності, не можна вчити монотонним конспектуванням. Їх може зацікавити лише неординарна особистість. Мобільній системі освіти потрібен мобільний педагог, вмотивований працювати зацікавлено і творчо.
Утім, важко говорити про прогрес в освіті, якщо молодий учитель, який щойно отримав диплом магістра, і далі зароблятиме 1.927 гривень за 18 годин тижневого навантаження – мова йде про 66 центів за годину.
Нам не обійтися без переатестації усіх педагогів, без оптимізації, зокрема, шляхом реорганізації мережі навчальних закладів і наукових установ, що дозволить перерозподілити кошти на користь розвитку особистості. Але перед тим, як проводити таку переатестацію – потрібно спочатку мати що запропонувати вмотивованим творчим людям, аби ті йшли "в педагоги". Без такого пакета замість одних "66 центових" працівників – отримаємо інших, але з такими ж самими, а то й гіршими, професійними характеристиками й ще нижчою мотивацією.
Сучасна генерація українців, які здійснили Революцію Гідності, не хоче бути поколінням лузерів. Вона спроможна на здійснення інноваційної революції.
Виробнича і громадянська віддача людей з ґрунтовною освітою, зокрема у галузі ІТ та техніки, високим IQ, є незрівнянно вищою, ніж працівників, задіяних у низько технологічних видах діяльності. Відповідно, у людей, які мають якісну освіту – на краще змінюється рівень, якість і тривалість життя.
Здобувати освіту не лише вигідно з точки розу інтересів особистості, але й виходячи з інтересів країни, яка за умови надання пріоритетності й ресурсного забезпечення, отримує безпосередні переваги від ефективної освітньої системи.
Адже тоді країна може розраховувати на свідомих громадян, які стають її творцями.
Віктор Огнев'юк, ректор КУБГ, спеціально для УП.Життя