Кому належить публічний простір (Львова)?

75
24 березня 2016

Дослідниці й дослідники міста не втомлюються наголошувати, що однією з найважливіших засад існування міста є різноманіття.

За Оленою Трубіною, "переживання міста його мешканцем включає досвід, хай дуже побіжний, зіткнення з іншими людьми, які відрізняються від нього расово, етнічно, класово і так далі. Інтенсивність міського життя створює й те, що люди з обмеженими можливостями, похилого віку, люди різноманітних сексуальних орієнтацій – одне слово, люди, які "відрізняються, – не тільки слушно вважають місто своїм, але й хочуть, щоб з їх потребами рахувалися". (Елена Трубина. Город в Теории. НЛО. М.: 2011, стор. 356).

Різноманіття розглядається як характеристика, яка збільшує його функціональність: теоретики міста і прогресивні планувальники заохочують щоденне змішування людей, соціальних груп і практик.

Тим не менш, попри всю очевидну раціональну вигідність різноманіття для міського розвитку, виключеним групам історично доводилося відстоювати своє "право на місто", поки воно не ставало саме собою зрозумілим.

Виключені спільноти більш чи менш успішно повертають собі як фізичний, так і символічний простір за допомогою різноманітних практик реапропріації простору (видимого і символічного використання фізичного простору, присутності). Щоразу як певний простір апропріюється виключеною до цього моменту групою, – він відтворюється по-новому: переозначається і репродукується.

Саме це відбувається під час проведення прайдів, або ж могло відбутися під час проведення Фестивалю Рівності. Але, на жаль, не відбулося.

Отже, окрім усіх тих порушених фундаментальних прав, про які вже багато писалося, варто зазначити й порушення права на місто.

Класик урбаністичної теорії Анрі Лефевр визначає право на місто, як "право на інформацію, право на різноманітні сервіси, право користувачів поширювати свої ідеї під час своїх акцій в міських просторах" (Henri Lefebvre. Writings on Cities. Blackwell. 1996: 34).

Лефевр неодноразово наголошує, що право на місто – найвища форма прав, і воно особливо має застосовуватися передусім тим, кого домінантні соціальні групи позбавили як самого простору, так і простору на репрезентацію.

Я пропоную розібрати ситуацію із Фестивалем Рівності з точки зору права на місто.

Запланований на 19-26 березня ГО "Інсайт" Фестиваль Рівності у Львові планомірне зривається праворадикальними угрупованнями за потуранням міліції та мерії.

Спочатку через погрози невідомих фізичною розправою та псуванням майна організаторам відмовляє один публічний майданчик – "Музей ідей".

Уже на цьому етапі можна говорити про порушення права на місто: "Музей ідей" – публічна локація, майданчик для дискусії, частина інтелектуального ландшафту Львова.

В цей момент порушується право саме на користування сервісами та можливостями міста й вільно говорити про свої ідеї в міських просторах.

Варто замислитись, хто саме позбавив права провести захід – це жодні з інституалізованих владних структур. Але міську владу не бентежить, що з'являється альтернативний їй суб'єкт прийняття рішень про розпорядження міським простором.

Під час другої спроби провести фестиваль в готелі "Дністер" біля 200 ультраправих оточують готель, не зважаючи на заборону суду проводити масові акції у цей день.

За словами організаторки фестивалю Олени Шевченко, на дзвінки й попередження про несанкціоноване зібрання під готелем "Дніпро" поліція не реагувала – по телефону їм із відвертим цинізмом відповідали, що "ці люди просто зібралися зустріти друзів".

Більше того, поліція була свідома загрози, але не збиралася втручатися: "Сьогодні поліція не хотіла до якогось часу з нами співпрацювати – навпаки, називала нас провокаторами і казала, що зараз всі ті люди зрівняють готель із землею".

В цьому випадку, окрім вибіркового правосуддя, ми бачимо, що й поліція надає символічну підтримку домінантній групі і дозволяє їй перешкоджати іншій групі реалізовувати своє право на місто.

Таким чином, поліція легітимізує публічний простір Львова як простір агресивної праворадикальної, маскулінної та гетеронормативної домінації. Іншими словами, показує, що Львів – це місто гетеросексуальних людей, а охороняти їх право на публічну репрезентацію можуть чоловіки з праворадикальних угруповань.

Проте санкцію на таку поведінку дає праворадикалам не тільки поліція, а й мерія: ще до початку фестивалю ГО "Інсайт" робила офіційне звернення до мера Андрія Садового надати підтримку фестивалю, відповіді на яке організація не отримала.

Більше того, на думку директорки Amnesty International Ukraine Тетяни Мазур, бездіяльність мера не просто не допомогла проведенню фестивалю, а й заохотила насильство: "З боку адміністрації міста говорили про недоцільність проведення фестивалю, були також дуже негативні коментарі від представників церкви. І як наслідок таких заяв ми побачили прояви насильства з боку певних праворадикальних груп".

У своїй заяві мер Андрій Садовий засуджує обидві сторони замість того, щоб визнати факт невмотивованої агресії з боку праворадикалів: чорашні події у Львові – наслідок добре спланованої операції. Учасники з обидвох сторін виступили свідомими чи несвідомими учасниками "картинки".

Отже, у ситуації, коли мерія і міліція самоусунулися, а церква засудила захід – справжніми господарями ситуації стали праворадикальні чоловіки.

Саме їм випало прийняття рішення про проведення публічного заходу в місті, саме вони найяскравіше проманіфестували своє ексклюзивне, ніким не обмежуване "право на місто".

Праворадикальні угруповання почувалися справжніми хазяями міста: вони шантажем і погрозами змусили публічний майданчик відмовити фестивалю у проведенні, зірвали мирний освітній захід і продовжили полювання на активістів/ок на вулицях міста – за що не несуть відповідальності.

Та й самі праворадикальні організації, причетні до зриву фестивалю, досить недвозначно артикулюють свою гегемонію.

"Ми вирішили продемонструвати, кому належить Lemberg. Спільними зусиллями прихильників Misanthropic division це дійство було припинено", – заявляють на сторінці Misanthropic division.

Ані влада, ані поліція, ані діями, ані словами не заперечила цю агресивну апропріацію міського простору, яка заперечує право будь-яких інших груп на місто.

Публічний простір – це те, що постійно знаходиться у стані продукування, в тому числі й символічними актами. А право на місто конституюється саме під час апропріації публічного простору.

За час перебігу подій довкола фестивалю вже постав уявний простір іншого, неочікуваного Львова, у якому немає місця свободі самовираження.

Цей нюанс добре вловили користувачі соцмереж, які активно зараз пишуть про "їх", особистий Львів на противагу цьому, який щойно символічно оформився.

Важливо підкреслити, що коли ми займаємо серединну позицію – "ЛГБТ не варто було провокувати", – то чинимо не що інше, як позбавлення спільноти свого права на місто.

Цим ми стверджуємо, що спільнота не має права користуватися містом на рівні з усіма користувачами, не має права на простір, не має права висловлювати свої думки і свою ідентичність там, де є інші люди. Та й взагалі – не має права розміщувати свої тіла в певних просторах (згадаємо тільки епізод із виселенням організаторів фестивалю з готелю "Львів").

Якщо переформулювати цю позицію таким чином – сподіваюся, ні в кого не виникне сумнівів щодо того, наскільки вона є дискримінаційною та принижуючою.

В такому разі ми нічим не кращі агресивних праворадикалів. Різниця тільки в способі позбавлення спільноти права на місто – у першому випадку це фізична заборона, у другому випадку – дискурсивна: "Вас ніхто не утискає, але в публічному полі вам не треба виражатись, не треба проводити свій фестиваль".

А як же буває інакше? Чи є тут і зараз міста або простори, де необхідність різноманіття для міста усвідомлюється, а право на місто визнається?

Для прикладу можна взяти Відень – місто з найвищим рівнем життя за престижним рейтингом компанії Mercer.

Як ми зазначили на початку, особливу увагу і підтримку у дотриманні права на місто мають отримувати саме малорепрезентовані групи. І цей принцип підтримує багато прогресивних міст.

Для проведення Віденського Прайду відводяться центральні публічні простори Відня, мерія заохочує максимально публічну програму і репрезентацію заходів ЛГБТ-спільноти, спрямованих на широкий загал: у 2015 році вже не вперше на центральній Ратушній площі було розбито наметове містечко із культурною програмою на будь-який смак, а на час проведення двадцятого Маршу Рівності перекривається для автомобільного руху вулиця Рінгштрасе.

У 2015 році заходи знов проходили під гаслом першого Прайду – "Видимі" ("Sichtbar 2015"), що знов-таки відсилає нас до символічної репрезентації в публічному просторі.

Цю ж стратегію використовують й інші взірцеві з точки зору рівня життя міста: для мера Мюнхена вже стало традицією відкривати Прайд, мер Копенгагена не тільки сам підтримує фестиваль, а й заохочує свого вільнюського колегу, а мер Ванкувера й взагалі відкривав Прайд-2015 в якості діджея.

Усі названі міста – з десятки міст з найвищим рівнем життя.

Рецептом успіху Відень називає саме свою інклюзивну політику: окрім курсу на залученість ЛГБТ-спільноти, жінок, маломобільних і різних за віком груп населення (список можна продовжувати) – Відень став першим містом, де методично, на всіх рівнях планування й управління міста застосовується гендерно-чутливий підхід.

У посібнику з гендерно-чутливого планування, виданому Муніципальним департаментом міського розвитку, стверджується, що "Повага до повсякденного життя жінок та чоловіків, молодших і старших людей, є основою гендерно-чутливого планування. Групам, які є не достатньо репрезентованими в міському плануванні, має надаватися все більша підтримка в їх повсякденному житті" (Gender Mainstreaming in Urban Planning and Urban Development, Vienna, стор. 17).

Саме цього акценту на малорепрезентованих групах не вистачає українським містам.

Отже, у той час, коли прогресивні міські адміністрації усіляко заохочують репрезентації та активне використання публічного простору різноманітними групами, а особливо уразливими до дискримінації та агресії, і все роблять для їх комфорту і безпеки – адміністрація Львова легітимізує публічний простір міста як простір агресії та маскулінної гетеронормативної домінації.

Якщо мера Андрія Садового не цікавлять права людини – то, принаймні, варто звернути увагу на практичну користь від різноманіття та інклюзивності, доведену багатьма найбільш успішними містами.



powered by lun.ua