9 місяців в очікуванні медичних реформ. Коли розродимося?

98
11 квітня 2016

7 квітня минуло 9 місяців, як у Верховній Раді був зареєстрований пакет законопроектів про автономізацію закладів охорони здоров’я.

Спікер ВРУ Володимир Гройсман пообіцяв провести цього пленарного тижня тематичне засідання Верховної Ради для розгляду низки законопроектів у сфері охорони здоров'я.

Автономізація медичних закладів - це ще далеко не реформа, а всього лиш одна з її складових. Необхідних і першочергових, про що неодноразово наголошували і експерти, і міжнародні партнери України (головний економіст з питань охорони здоров'я барселонського офісу ВООЗ Мелітта Якаб поставила автономізацію у черговості на "по-перше").

Але мова не просто про вказані законопроекти, а про те, чи почнеться довгоочікувана українцями та неодноразово обіцяна владою медична реформа, що загубилась десь у Маріїнському парку між МОЗом і Верховною Радою.

Медицина вже давно потребує системних змін: про це свідчать і поважні міжнародні дослідження, і кожен наш наступний візит до лікаря.

Якщо робити висновок з динаміки прийняття рішень щодо системних змін в медицині за постмайданівський період, то пацієнт радше "мертвий, аніж живий".

Посудіть самі: за півтора роки не відбулося жодних системних змін, а чути було лише взаємні звинувачення у саботажі та страшилки про "злочинну приватизацію".   

Тема української медичної реформи з практичної площини з логічним питанням "що робити?" (як правильно трансформувати зарегульовану пострадянську систему Семашко у сучасну систему збереження здоров’я українців) перейшла у політичну площину "хто винен?" із взаємними звинуваченнями у зраді та некомпетентності між членами комітету з охорони здоров’я, між комітетом ВРУ і МОЗом.

Оскільки медицина стала частиною політичної гри, давайте бодай проаналізуємо, якими  "меседжами" грають наші гравці, спробуємо знайти спільні та спрогнозувати, які ми маємо шанси на довгоочікувану реформу.

Меседжі можна розділити на два пакети:

– ті, що стосуються зміни принципів функціонування галузі;

– ті, які формують принципи її фінансування.

Очевидно, що вони нерозривно пов’язані між собою, тому поділ на "пакети" умовний для зручності сприйняття.

Зміна принципів функціонування системи

1. Рання діагностика і профілактика. Чим раніше виявляється проблема, тим простіше з нею справитись, і тим дешевше це вартуватиме. Кожен має знати, що робити, аби не хворіти, і що робити, коли захворів.

Історії з Інтернету про чудодійні "фуфломіцини, що допомагають від усього" і "бабок-ворожок, що лікують рак" вже давно втратили гумористичну складову, а лише викликають у притомних громадян відчуття непритомності суспільної думки.

Як наслідок, заряджена вода у нас – "жива", а вакцини - "вбивці". Очевидно, що порадником у питаннях охорони здоров’я мав би бути той, хто зацікавлений у вашому здоров’ї і морально, і матеріально. Звідси принцип другий:

2. У кожного українця - свій персональний лікар. Але лікар-реальний, бажано "підкріплений" особистим контрактом і обов’язково обраний самим громадянином, а не призначений "зверху".

По обом цим пунктам немає концептуальних суперечок:  і МОЗ, і комітет називають "первинку" ключовою ланкою.

У влади не вистачає лише двох речей: простого пояснення для громадян, що таке вказана "первинка" і як вона має працювати.

Хоча сформулювати це зрозумілою мовою не так складно.

Первинка – це профілактика (заходи, які ви робите спільно з лікарем, аби не хворіти) і лікування, що не потребує госпіталізації.

На практиці це має виглядати наступним чином: громадянин вільно обирає лікаря, якому довіряє, і розділяє з ним відповідальність за власне здоров’я.

Дане партнерство скріплюється договором, а держава виступає гарантом його виконання. Про механізми реалізації цього принципу мова піде далі.

Зміна принципів фінансування

1. Гроші ходять за пацієнтом. Цей меседж не повторював лише лінивий. У визначення цього поняття автори теж здебільшого вкладають однаковий смисл: куди пацієнт – туди і державні гроші.

Держава повинна переходити на оплату послуги, а не утримання мережі. Причому, це правило стосується як "первинки", так і інших видів медичної допомоги.

Розходження полягають лише в механізмі реалізації цього принципу.

Хтось наполягає на страхових полісах, хтось – на єдиному державному закупівельнику, а інші – на передачі грошей на місця (де люди – там і гроші).

Поки точаться дискусії, кошти далі ходять не за пацієнтом, а пацієнт ходить за грошима, куди їх за доброю радянською традицією відправила державна рознарядка.

Хочеш вибирати лікаря сам – маєш опцію "гроші ходять з пацієнтом", але не за державні кошти, а з власної кишені. Очевидна проблема: далеко не кожен українець має щось у цій самій кишені.

Додаткова проблема: для того, щоб пацієнт міг "водити" за собою бюджетні кошти, заклад повинен мати можливість продавати ці послуги державі. Для цього потрібні закони, описані у пакеті про автономізацію.

2. Автономізація закладів охорони здоров’я. Незважаючи на те, що цей пункт став ключовим каменем спотикання між МОЗом і комітетом, обидві сторони висловлюються "за".

Про цей "камінь" вже багато сказано та написано і МОЗом, і комітетом.

Як наслідок - тривалий політичний клінч опонентів і жодного фактичного результату. Надію дає лише те, що у Раді зареєстровані два "конкуруючі" законопроекти щодо автономізації і один з них таки мав би бути прийнятим.

На питання "який з них кращий" простої відповіді немає, позаяк до обох у експертів є зауваження. Ідеальне - ворог хорошому, тому однозначно можна сказати лише те, що найгірший варіант – це неприйняття жодного закону.

3. Гарантований пакет медичних послуг. І тут непримиренні опоненти, як не дивно, теж солідарні: держава має гарантувати і виконувати власні гарантії, а не обіцяти і перекладати відповідальність на медиків.

Про конкретику у цьому питанні можемо говорити тоді, коли отримаємо цифри від МОЗу з реальною оцінкою того, на що ж українці можуть розраховувати за 11% власного бюджету.

А справжні баталії слід очікувати тоді, коли у парламенті почнеться обговорення цього самого гарантованого пакету. Поки що чекаємо МОЗівських розрахунків.

4. Лікарні належать і управляються громадами. І МОЗ, і комітет публічно проти приватизації закладів охорони здоров’я. Правда, комітет звинувачує МОЗ у спробах підтримати приватизацію, і виражається це у феєричних баталіях навколо законопроектів щодо автономізації.

Хто ж правий у цих війнах, зрештою, не так важливо. Важливим є те, що це не їхня МОЗівська і комітетська справа.

Лікарні належать громадам (переважно вони у комунальній власності).

У свою чергу, громади зв’язані по рукам і ногам "центральними" нормативами.

От так і висять вони на балансах місцевих бюджетів, а впливати на їх роботу власник фактично не може.

Натомість, громади мали б отримати можливість самі вирішувати, які заклади і в якому об’ємі їм потрібні, тим самим відповідаючи за фізичну доступність медичної допомоги (місцевій адміністрації видніше, чи будувати лікарню у пішій доступності, чи відремонтувати дороги і закупити швидкі; у кожному випадку пацієнт має дістатись до місця меддопомоги не пізніше визначеного нормативу).

За фінансову ж доступність відповідає держава, закуповуючи послуги в рамках гарантованого пакету.

5. Єдиний медичний простір. Термін нерідко зустрічається у висловлюваннях наших можновладців. Правда, із цих висловлювань цілком не зрозуміло, що мається на увазі. Чи розуміють політики те, про що говорять, питання риторичне.

Навіть громадянин, що дружить з ПК і є активним юзером соцмереж, але не читав директиви Європейського Союзу, може вималювати в уяві такий собі "Skynet", який керує медициною в країні

Судячи з однієї з ілюстрацій на цю тему, навіть громадянин, що дружить з ПК і є активним юзером соцмереж, але не читав директиви Європейського Союзу, може вималювати в уяві такий собі "Skynet", який керує медициною в країні.

Оскільки подібні картини зустрічались лише у фантастичних фільмах типу "Термінатор", то у такий формат єдиного медичного простору ніхто особливо не вірить.

Насправді, єдиний медичний простір має цілком стале визначення: це єдині державні стандарти, синхронізовані зі стандартами Європейського Союзу.

Йдеться про стандарти діагностики і лікування, маршрутизації пацієнтів і обміну даних.

Жодної єдиної медичної IT-програми це не стосується: її вибір для використання в медицині віддається на відкуп ринку.

Єдина програма – це монополія, а будь яка монополія в Україні, це чергові корупційні історії.

Програм на ринку може бути безліч, головне, щоб вони відповідали стандарту, а обиратиме її той, хто нею користуватиметься - лікарня, приватний лікар первинки, хоспіс тощо.

Громадянину лише залишається забрати свою картку з власним ID і "водити" за собою бюджетні гроші.      

Як бачимо, принципових відмінностей у публічних позиціях ключових учасників процесу прийняття рішень немає. Але диявол, як відомо, криється в деталях. І деталі ці наступні:

хто саме буде закупівельником послуг для громадян?

Тобто, хто розпоряджатиметься 11% наших спільних коштів-бюджету України. Якщо це гроші громадян, чом би громадянам самим не бути їх розпорядником. Див. п 1) Гроші ходять за пацієнтом.

У 21 столітті в країні, де IT є чи не єдиним бізнесом, що розвивається незважаючи ні на що, запустити систему прозорих тендерів medicalprozorro цілком можливо. Тоді чиновники з розпорядників коштів стануть простими бухгалтерами з 100% прозорою бухгалтерією. Тут же і відповідь на два наступні запитання:  

як вестиметься облік і аудит державних коштів?

як запобігти "накручуванню" медичних послуг зі сторони медзакладів?

Єдиний медичний простір, про який описано вище, дає вичерпні відповіді і на ці запитання.

як змусити громадян і лікарів укладати контракти й автоматично під’єднуватись до єдиного медичного простору?  

Заставляти нікого не потрібно. Варто лише пояснити і громадянам, і лікарям, що контракт надаватиме громадянам державний гарантований пакет, а лікарям – зарплати і бонуси, співвідносні з кількістю укладених контрактів і якістю дотримання прописаних у ньому умов.

як змусити українців врешті-решт почати дбати про своє здоров’я?

Умовами контракту. Державні гарантії – це не лише можливості, але й відповідальність.

Відповідальність взаємна: держава гарантує оплатити гарантований пакет, а громадянин пройти скрінінгове обстеження раз на рік і дотримуватись рекомендацій свого лікаря.

Якщо ж громадянину наплювати на власне здоров’я, чому інші мають ставитись до нього відповідальніше?

*   *   *

За результатами вищеописаного можу сказати, що пацієнт все ж "радше живий, аніж мертвий". На мою суб’єктивну, можливо навіть дещо занадто оптимістичну точку зору, медичній реформі таки бути.

Бути хоча б навіть тому, що реформа ця така очікувана (36% українців вважають, що медична реформа має бути державним пріоритетом, вона посіла четверте місце після антикорупційної, судової та пенсійної), а ключові творці державної політики ніби і не проти.

Отож, із надією на новий український уряд і нову українську медицину входимо в черговий пленарний тиждень.

Олександр Ябчанка, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua