9 місяців в очікуванні медичних реформ. Коли розродимося?

131
11 квітня 2016

7 квітня минуло 9 місяців, як у Верховній Раді був зареєстрований пакет законопроектів про автономізацію закладів охорони здоров’я.

Спікер ВРУ Володимир Гройсман пообіцяв провести цього пленарного тижня тематичне засідання Верховної Ради для розгляду низки законопроектів у сфері охорони здоров'я.

Автономізація медичних закладів - це ще далеко не реформа, а всього лиш одна з її складових. Необхідних і першочергових, про що неодноразово наголошували і експерти, і міжнародні партнери України (головний економіст з питань охорони здоров'я барселонського офісу ВООЗ Мелітта Якаб поставила автономізацію у черговості на "по-перше").

Реклама:

Але мова не просто про вказані законопроекти, а про те, чи почнеться довгоочікувана українцями та неодноразово обіцяна владою медична реформа, що загубилась десь у Маріїнському парку між МОЗом і Верховною Радою.

Медицина вже давно потребує системних змін: про це свідчать і поважні міжнародні дослідження, і кожен наш наступний візит до лікаря.

Якщо робити висновок з динаміки прийняття рішень щодо системних змін в медицині за постмайданівський період, то пацієнт радше "мертвий, аніж живий".

Посудіть самі: за півтора роки не відбулося жодних системних змін, а чути було лише взаємні звинувачення у саботажі та страшилки про "злочинну приватизацію".   

Тема української медичної реформи з практичної площини з логічним питанням "що робити?" (як правильно трансформувати зарегульовану пострадянську систему Семашко у сучасну систему збереження здоров’я українців) перейшла у політичну площину "хто винен?" із взаємними звинуваченнями у зраді та некомпетентності між членами комітету з охорони здоров’я, між комітетом ВРУ і МОЗом.

Оскільки медицина стала частиною політичної гри, давайте бодай проаналізуємо, якими  "меседжами" грають наші гравці, спробуємо знайти спільні та спрогнозувати, які ми маємо шанси на довгоочікувану реформу.

Реклама:

Меседжі можна розділити на два пакети:

– ті, що стосуються зміни принципів функціонування галузі;

– ті, які формують принципи її фінансування.

Очевидно, що вони нерозривно пов’язані між собою, тому поділ на "пакети" умовний для зручності сприйняття.

Зміна принципів функціонування системи

1. Рання діагностика і профілактика. Чим раніше виявляється проблема, тим простіше з нею справитись, і тим дешевше це вартуватиме. Кожен має знати, що робити, аби не хворіти, і що робити, коли захворів.

Історії з Інтернету про чудодійні "фуфломіцини, що допомагають від усього" і "бабок-ворожок, що лікують рак" вже давно втратили гумористичну складову, а лише викликають у притомних громадян відчуття непритомності суспільної думки.

Як наслідок, заряджена вода у нас – "жива", а вакцини - "вбивці". Очевидно, що порадником у питаннях охорони здоров’я мав би бути той, хто зацікавлений у вашому здоров’ї і морально, і матеріально. Звідси принцип другий:

2. У кожного українця - свій персональний лікар. Але лікар-реальний, бажано "підкріплений" особистим контрактом і обов’язково обраний самим громадянином, а не призначений "зверху".

По обом цим пунктам немає концептуальних суперечок:  і МОЗ, і комітет називають "первинку" ключовою ланкою.

У влади не вистачає лише двох речей: простого пояснення для громадян, що таке вказана "первинка" і як вона має працювати.

Хоча сформулювати це зрозумілою мовою не так складно.

Первинка – це профілактика (заходи, які ви робите спільно з лікарем, аби не хворіти) і лікування, що не потребує госпіталізації.

На практиці це має виглядати наступним чином: громадянин вільно обирає лікаря, якому довіряє, і розділяє з ним відповідальність за власне здоров’я.

Дане партнерство скріплюється договором, а держава виступає гарантом його виконання. Про механізми реалізації цього принципу мова піде далі.

Зміна принципів фінансування

1. Гроші ходять за пацієнтом. Цей меседж не повторював лише лінивий. У визначення цього поняття автори теж здебільшого вкладають однаковий смисл: куди пацієнт – туди і державні гроші.

Держава повинна переходити на оплату послуги, а не утримання мережі. Причому, це правило стосується як "первинки", так і інших видів медичної допомоги.

Розходження полягають лише в механізмі реалізації цього принципу.

Хтось наполягає на страхових полісах, хтось – на єдиному державному закупівельнику, а інші – на передачі грошей на місця (де люди – там і гроші).

Поки точаться дискусії, кошти далі ходять не за пацієнтом, а пацієнт ходить за грошима, куди їх за доброю радянською традицією відправила державна рознарядка.

Хочеш вибирати лікаря сам – маєш опцію "гроші ходять з пацієнтом", але не за державні кошти, а з власної кишені. Очевидна проблема: далеко не кожен українець має щось у цій самій кишені.

Додаткова проблема: для того, щоб пацієнт міг "водити" за собою бюджетні кошти, заклад повинен мати можливість продавати ці послуги державі. Для цього потрібні закони, описані у пакеті про автономізацію.

2. Автономізація закладів охорони здоров’я. Незважаючи на те, що цей пункт став ключовим каменем спотикання між МОЗом і комітетом, обидві сторони висловлюються "за".

Про цей "камінь" вже багато сказано та написано і МОЗом, і комітетом.

Як наслідок - тривалий політичний клінч опонентів і жодного фактичного результату. Надію дає лише те, що у Раді зареєстровані два "конкуруючі" законопроекти щодо автономізації і один з них таки мав би бути прийнятим.

На питання "який з них кращий" простої відповіді немає, позаяк до обох у експертів є зауваження. Ідеальне - ворог хорошому, тому однозначно можна сказати лише те, що найгірший варіант – це неприйняття жодного закону.

3. Гарантований пакет медичних послуг. І тут непримиренні опоненти, як не дивно, теж солідарні: держава має гарантувати і виконувати власні гарантії, а не обіцяти і перекладати відповідальність на медиків.

Про конкретику у цьому питанні можемо говорити тоді, коли отримаємо цифри від МОЗу з реальною оцінкою того, на що ж українці можуть розраховувати за 11% власного бюджету.

А справжні баталії слід очікувати тоді, коли у парламенті почнеться обговорення цього самого гарантованого пакету. Поки що чекаємо МОЗівських розрахунків.

4. Лікарні належать і управляються громадами. І МОЗ, і комітет публічно проти приватизації закладів охорони здоров’я. Правда, комітет звинувачує МОЗ у спробах підтримати приватизацію, і виражається це у феєричних баталіях навколо законопроектів щодо автономізації.

Хто ж правий у цих війнах, зрештою, не так важливо. Важливим є те, що це не їхня МОЗівська і комітетська справа.

Лікарні належать громадам (переважно вони у комунальній власності).

У свою чергу, громади зв’язані по рукам і ногам "центральними" нормативами.

От так і висять вони на балансах місцевих бюджетів, а впливати на їх роботу власник фактично не може.

Натомість, громади мали б отримати можливість самі вирішувати, які заклади і в якому об’ємі їм потрібні, тим самим відповідаючи за фізичну доступність медичної допомоги (місцевій адміністрації видніше, чи будувати лікарню у пішій доступності, чи відремонтувати дороги і закупити швидкі; у кожному випадку пацієнт має дістатись до місця меддопомоги не пізніше визначеного нормативу).

За фінансову ж доступність відповідає держава, закуповуючи послуги в рамках гарантованого пакету.

5. Єдиний медичний простір. Термін нерідко зустрічається у висловлюваннях наших можновладців. Правда, із цих висловлювань цілком не зрозуміло, що мається на увазі. Чи розуміють політики те, про що говорять, питання риторичне.

Навіть громадянин, що дружить з ПК і є активним юзером соцмереж, але не читав директиви Європейського Союзу, може вималювати в уяві такий собі "Skynet", який керує медициною в країні

Судячи з однієї з ілюстрацій на цю тему, навіть громадянин, що дружить з ПК і є активним юзером соцмереж, але не читав директиви Європейського Союзу, може вималювати в уяві такий собі "Skynet", який керує медициною в країні.

Оскільки подібні картини зустрічались лише у фантастичних фільмах типу "Термінатор", то у такий формат єдиного медичного простору ніхто особливо не вірить.

Насправді, єдиний медичний простір має цілком стале визначення: це єдині державні стандарти, синхронізовані зі стандартами Європейського Союзу.

Йдеться про стандарти діагностики і лікування, маршрутизації пацієнтів і обміну даних.

Жодної єдиної медичної IT-програми це не стосується: її вибір для використання в медицині віддається на відкуп ринку.

Єдина програма – це монополія, а будь яка монополія в Україні, це чергові корупційні історії.

Програм на ринку може бути безліч, головне, щоб вони відповідали стандарту, а обиратиме її той, хто нею користуватиметься - лікарня, приватний лікар первинки, хоспіс тощо.

Громадянину лише залишається забрати свою картку з власним ID і "водити" за собою бюджетні гроші.      

Як бачимо, принципових відмінностей у публічних позиціях ключових учасників процесу прийняття рішень немає. Але диявол, як відомо, криється в деталях. І деталі ці наступні:

хто саме буде закупівельником послуг для громадян?

Тобто, хто розпоряджатиметься 11% наших спільних коштів-бюджету України. Якщо це гроші громадян, чом би громадянам самим не бути їх розпорядником. Див. п 1) Гроші ходять за пацієнтом.

У 21 столітті в країні, де IT є чи не єдиним бізнесом, що розвивається незважаючи ні на що, запустити систему прозорих тендерів medicalprozorro цілком можливо. Тоді чиновники з розпорядників коштів стануть простими бухгалтерами з 100% прозорою бухгалтерією. Тут же і відповідь на два наступні запитання:  

як вестиметься облік і аудит державних коштів?

як запобігти "накручуванню" медичних послуг зі сторони медзакладів?

Єдиний медичний простір, про який описано вище, дає вичерпні відповіді і на ці запитання.

як змусити громадян і лікарів укладати контракти й автоматично під’єднуватись до єдиного медичного простору?  

Заставляти нікого не потрібно. Варто лише пояснити і громадянам, і лікарям, що контракт надаватиме громадянам державний гарантований пакет, а лікарям – зарплати і бонуси, співвідносні з кількістю укладених контрактів і якістю дотримання прописаних у ньому умов.

як змусити українців врешті-решт почати дбати про своє здоров’я?

Умовами контракту. Державні гарантії – це не лише можливості, але й відповідальність.

Відповідальність взаємна: держава гарантує оплатити гарантований пакет, а громадянин пройти скрінінгове обстеження раз на рік і дотримуватись рекомендацій свого лікаря.

Якщо ж громадянину наплювати на власне здоров’я, чому інші мають ставитись до нього відповідальніше?

*   *   *

За результатами вищеописаного можу сказати, що пацієнт все ж "радше живий, аніж мертвий". На мою суб’єктивну, можливо навіть дещо занадто оптимістичну точку зору, медичній реформі таки бути.

Бути хоча б навіть тому, що реформа ця така очікувана (36% українців вважають, що медична реформа має бути державним пріоритетом, вона посіла четверте місце після антикорупційної, судової та пенсійної), а ключові творці державної політики ніби і не проти.

Отож, із надією на новий український уряд і нову українську медицину входимо в черговий пленарний тиждень.

Олександр Ябчанка, спеціально для УП.Життя



Реклама: