"Донбаський синдром". Скільки людей з ним зараз в Україні?

10777
24 травня 2016

"Донбаський синдром" – типове явище для сучасної України. Принаймні, я, звичайний тиловий мазут, чимало разів бачив людей, солдат, які, на щастя, фізично повернулись з війни – але мізками досі там.

Переважно їх можна впізнати відразу: важкі погляди, надмірна веселість або навпаки – замкнутість у собі.

Пам'ятаю, як узимку зі знайомим атошником ходив у магазин за морозивом, і той ішов собі, щось розповідав, а потім раптово почав показувати, як треба ходити, щоб сніг не рипів.

І це був не просто "майстер-клас" – по напруженості й зосередженості було видно, що цей солдат на той момент був не на тихій вуличці слобожанського села, а десь у глибокому тилу, натиканого розтяжками, мінами й ворожими очима.

Інший знайомий – теж атошник, бувалий чолов'яга, – на запитання, чи жаль йому мирних мешканців, які гинуть на війні, різко відрубав: "Жаль, звичайно, але на війні або ти, або тебе. Життя моїх побратимів для мене понад усе".

З черговим яскравим носієм "донбаського синдрому" я випадково зіткнувся зовсім недавно, в громадському транспорті.

Була звичайна п'ятниця, я заліз в автобус, грав Стас Міхайлов, попереду – дві години одноманітної дороги. Одним словом, усе як завжди.

Один із пасажирів десь поряд вийняв телефон і почав голосно говорити по телефону. Пасажири почали прислухатись…

"Дебальцево", "93-тя бригада", – чулось з вуст чоловіка.

Відразу кинулось у слух, якщо можна так висловитись, те, що військовий був не в адекватному стані: він занадто голосно говорив, коментував дії пасажирів – он, у того кепка прикольна, он, у жінки живі квіти, але все це виглядало не агресивно.

Мені здалось, що він психологічно був не у автобусі.

Він досі був у БТРі, який їхав не по відносно мирній Харківщині, а по (цитата) "проклятому Лугандону". Не був він наче п'яним, говорив чітко, хоча й занадто голосно і, головне, багато.

Тому всі пасажири, які стояли й сиділи поряд, зокрема і я, за якихось десять хвилин знали всю його "творчу" біографію: йому 32 роки, служить він у Нацгвардії, бував на передовій, де в нього зламався смартфон, зараз дембельнувся і їде з купою грошей до бабусі.

Він невисокого зросту, у гарній фізичній формі, виглядає молодше своїх років. У нього є тату – на руці від зап'ястя до ліктя великим літерами – "Спаси и сохрани".

А ще ми дізнались, що психіка в мужика конкретно перекособочена. Утім, у телефонній розмові він сам про це сказав.

Йому просто треба було з кимось поговорити, навіть виговоритись – тому й телефонні співрозмовники, і пасажири стали для нього своєрідними та мимовільними психотерапевтами.

Військовий, наговорившись з товаришем по службі, питав щось у юнака, який стояв поряд, потім знову брав стареньку "Моторолу" і набирав чийсь номер.

Цього разу це був майстер, який ремонтував смартфон військового.

"Шо там, Дімась, – замість привітання сказав військовий. – Як там мій телефон? Я його на блокпосту впустив прямо дисплеєм на землю… – І відразу, без жодних підводок, – А ти знаєш, як нас у Дебальцево крили? Лупили з усього, що тільки можна, нас не хотіли звідти забирати. Тільки після того, як побували журналісти ICTV, надійшов наказ відступити".

Майстер усе це терпляче вислуховував, військовий ще якийсь час поговорив з ним, і за хвилину переключився на юнака, поглядаючи у вікно:

"От тобі скільки років? 18? Ммм. Оце б синів Порошенка (їх на цілий полк вистачить) на передову і відразу б війна завершилась... А оце отут ставки були. Чи є? Не пам'ятаю. А ось тут я розбився, як водієм працював. Нє, тут таки спекотно. У БТРі й то не так спекотно було..."

Автобус проїхав чергове маленьке містечко, за вікном з'явилась віддалена посадка. Військовий потупився у вікно і сказав: "9-9-9. Раз, і нема".

За сорок хвилин військовому зовсім стає парко. На його прохання відчиняють передній люк, але йому, військовому, досі спекотно.

"Бійці! – кричить він у задню частину автобуса. – Люк відкрити! Була команда від водія: відкрити люк... Ей, Вася... Ні, не реагує".

Решту свого шляху він не вгаває, а все тупцяє на місці, перелічує пачку "бойових", когось набирає і без упину говорить, говорить, говорить...

Пасажири, до яких він "пристає", говорять тихо і заспокійливо, немов з хворим.

"От триклята дорога, – говорить військовий до когось, коли минаємо поворот на Слов'янськ. – Терпіти не можу ні її, ні той Лугандон. От і зараз здається мені, що я їду в БТРі по цьому сраному Лугандону. Дістало все. На передовій уже всі зрозуміли, що пора брати Яника за дупу і тягнути назад, бо Порошенко за два роки до такого довів..."

Військовий вийшов на своїй зупинці, глибоко вдихнув свіже повітря і похрестився на недобудову.

Скільки таких, як він, зараз в Україні?

А скільки ще буде?..

Арсеній Троян, Харків, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua