Хто такий Вацлав Гавел?

1750
15 червня 2016

"Хто такий Вацлав Гавел?" – риторично запитувала у 1970-х роках головна щоденна комуністична газета Чехословаччини Rudé Právo ("Червоне право"). Відповідь лунала в наступному реченні. Гавел – невдаха і ледар, що хоче паразитувати на стрімкому прогресі робітничого класу.

Стаття стала відомою – звісно, не через нездалий стиль і купу брехні, а через те, що кожному жителеві моєї країни було очевидно: цей Гавел, чиє ім’я доти для багатьох лишалося невідомим, – цікава людина. Бо нецікавих "Червоне право" не цькує.

Я не читала про Гавела в "Червоному праві". Він виринув із туману мого дитинства в листопаді 1989-го. На трибуні стояв невисокий чоловік із вадою мовлення. Затамувавши подих, його слухав стотисячний натовп. Звідки у нібито звичайного чоловіка взялася харизма, якій вдалося зламати систему, що оголосила себе останньою, вічною й непорушною?

"Бехерівка", "Шкода" і Вацлав Гавел – головні (хоча точно не єдині) статті експорту Чеської Республіки. Вацлав Гавел – драматург, письменник і колишній дисидент. Цього року йому б виповнилося вісімдесят.

Якось так можна було би почати й закінчити відповідь на питання, чому Чеський центр у Києві, організація, що займається поширенням культури і налагодженням співпраці між Україною й Чехією, проводить цикл подій під спільною назвою "Рік Гавела". Але таке пояснення було би неповним. Вацлав Гавел – не просто стаття експорту, не тільки сувенір, яким може пишатися країна.

 Сцена з вистави "Санація", поставленої чеським режисером Бржетіславом Рихліком у Національному театрі імена Франка

Вацлав Гавел, пражанин і, можливо, патріот, для чеської історії не важливіший, ніж, скажімо, для польської чи української. Його думки й ідеї – універсальні й застосовні в різних місцях і часах – так, ніби театральний принцип "тут і зараз" справджувався не лише для Гавела-драматурга, а й для мислителя. Його думками можна користуватися й ділитися, не думаючи, де це – "тут" і коли це – "зараз".

Світ Гавела тримається на театрі й довічній боротьбі за людські права – не лише у його країні, де він зрештою якимось дивом перетворився з ув’язненого, а до всього ще й висміяного непрактичного інтелектуала на президента, який вів свою країну від неволі до демократичних перетворень.

Гавел був, коли можна так сказати, програмним антигероєм, який постійно сумнівається в довколишньому світі й сам у собі. Він критикував не лише світовий порядок, а й власні вчинки. Мені дуже подобається ця його ідея – "у найкращій думці завжди є щілина для можливості, що все навколо зовсім не таке, як ми думаємо".

Мета "Року Гавела" не  в тому, аби представити його українській публіці. Сенс нашої діяльності (від вистави "Санація" в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка та публікації есеїв до жовтневого харківського концерту гурту The Plastic People of the Universe) у тому, щоб Гавел був із нами "тут і зараз".

 Сцена з вистави "Санація" у Національному театрі імена Франка

Певна річ, фізично він із нами бути не може, але колишній в’язень совісті й президент республіки Гавел, поза всяким сумнівом, хотів бути в Києві. І я зараз не маю на увазі фізичну присутність його в столиці чи якомусь іншому українському місті. Будь-де – у Празі, в Брюселі, у Нью-Йорку – де б він не був – він би боровся на боці України з тими, хто забирає в людей головне – свободу.

У ті листопадові дні 1989-го я була школяркою, бачила невисокого чоловіка з вадою мовлення, який говорить до стотисячних натовпів своїх співвітчизників, і захоплено спостерігала, як легко в головах моїх земляків поселилося його гасло – правда і любов мусять перемогти брехню й ненависть. Не було на світі нічого точнішого й, зізнаюся, спокусливішого.

Я часто думаю, що конкретного сказав би Гавел про нинішню українську ситуацію. Найпевніше, він би не ділився жодними простими рецептами. Повторив би, мабуть, сам за собою – "найскладніше у демократії те, що її мають творити всі". Я щаслива, що за допомогою Чеського центру Вацлав Гавел може творити Україну "тут і зараз".

Ми знаємо відповідь на запитання, хто такий Вацлав Гавел, – про нього писало "Червоне право", і він точно цікавий чоловік. Я щаслива, що цього року українською вже можна прочитати його книжку "Сила безсилих" і шукати в ній відповіді на запитання про нас самих. Наприклад, у такому реченні:

"І взагалі ще питання, чи справді "світле майбутнє" — завжди тільки в якомусь далекому "там". Що, як навпаки, – воно вже віддавна тут, лишень наша сліпота й слабкість заважають бачити і розвивати його довкола й у собі?"

Луція Ржегоржікова, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua