Укріплена від куль пісочниця. На лінії фронту таки живуть діти

Ви бачили коли-небудь укріплену пісочницю? Я бачила.

Щоб захистити дитину від куль під час гри, саму пісочницю треба розмістити поближче до хати (аби швидко забрати дитя, якщо почнеться обстріл), з боку лінії фронту – закрити місце для гри шинами, деревом та металом.

Ще дві вежі з шин на подвір'ї Оксани стоять на шляху "евакуації" в хату. Підвалу чи бомбосховища немає.

"Ми трошки в низині, всі кулі пролітають над головою", – підсумовує Оксана, показуючи сконструйовану під ці вимоги часу пісочницю.

У неї двоє дітей – Толік і Альона.

Толік ходить в молодшу школу, восьмирічна Альонка сидить вдома з того часу як її садочок для дітей з особливими потребами постраждав від обстрілу.

На ноги вона стати не може – дитячий церебральний параліч дозоляє їй тільки повзати.

І до війни її життя не було медом, а зараз ситуація взагалі нестерпна.

Її укріплена схованка-пісочниця знаходиться за кілометр-два від однієї з найнебезпечніших точок на карті АТО – Авдіївської промзони.

Альона добре розуміє, що стріляють, але це не може змусити її сидіти вдома.

Альона в пісочниці

Я познайомилась з ними випадково. Якось навесні йшла по старій частині Авдіївки, тій самій, яка прилягає до лінії фронту.

Спускалась до мостику і натрапила на город, на якому працювала якась жінка. За нею горизонт закінчувався зеленою посадкою, звідки доносилась автоматна черга і стояв стовп диму від нещодавно розірваної міни.

Раптом біля жінки щось заворушилось на землі – хтось повзав поміж грядками.

Це була наша Альонка разом з бабусею.

Я була здивована, але тут вже всі звикли до пострілів: під автоматні черги тут просинаються і засинають.

Наступного такого ж погожого дня на сусідній вулиці загинула літня жінка. Вона теж поралась на городі.

Осколками від першої міни посікло ноги, осколками другої – відтяло частину голови.

Я сподівалась, що після цього хоч хтось захоче виїхати бодай на місяць. Але ж ні – не захотіли ані на тій вулиці, де напередодні вбило жінку, ані на інших.

– Давайте переберетесь хоча б в центр Авдіївки, де не стріляють? Я вам винайму квартиру.

– Ні, а картопля... У нас є підвал.

– Діти сидять в підвалі посеред білого дня?

– Ні. Вони сидять вдома.

– Але ж їм треба бігати на вулиці…

– Інколи вони бігають.

– Може таки виїдете?

– Ми уже виїжджали. Тут наш дім, ми нікому не потрібні.

Психологи кажуть, що це відсутність цінності життя. Я не психолог і мені взагалі з деяких пір стало важко розмовляти з дорослими.

Я можу хіба розповісти про цих дітей, про те, що вони.. вони є.

Живуть там, де реальність не передасть жодна телевізійна картинка, де постійними перехожими на вулиці є хіба що солдати, де вас чи не в кожному дворі, де живуть діти, спитають "Як ви взагалі сюди потрапили? Тут же небезпечно".

Знаю щонайменше десятеро дітей, які живуть на прострілюваних вулицях старої частини Авдіївки, але їх там більше. Найменшій – немає і року. Поруч – школа.

Нещодавно, 11 червня, одинадцятирічний Сашко зловив кулю в ногу, їдучи на велосипеді за насінням соняшника у сусідній магазин. Добре, що поранення не серйозне; кісточку не заділо, рана скоро заживе.

Коли я з подругами йшла до нього додому на наступний день по сусідній вулиці – мимо нас проїхало двоє дітей на велосипеді. В такий самий, обідній час, коли сталася "пригода" з Сашком.

Звикнути, щоб жити. Діти теж звикають, хочуть вони цього чи ні. І спати в погребі; і не бігати по зарослому високою травичкою полі, бо воно мінне; і сидіти в дома із забитими наглухо фанерою вікнами; і не боятись автоматів на плечах у військових; і казочки про міни слухати.

Коли трясуться в домі стіни, кажуть, страшно. Погляд відсторонений, емоцій немає. "Не треба про це", – мовчки просять.

Психологи кажуть, що дітям краще з батьками на війні, аніж окремо в евакуації. Але жити в однозначно травмуючій ситуації теж зовсім погано.

Оксані також важко з двома дітьми кудись вибратись. Їй аби Альону хоч на ноги поставити.

Лікарі дають майже стовідсоткову гарантію, що після операції дівчинка ходитиме. Оперують безкоштовно в Харкові.

На ліки та реабілітацію потрібно ще близько 15 тисяч гривень.

Якщо хтось хоче допомогти – пишіть мені у Facebook або надсилайте гроші на карту Приватбанку 4149 4978 6500 4404 (Розвадовська Олена Петрівна) з поміткою для Альони.

Тільки так я зможу за них відзвітувати, за усі куплені ліки та послуги лікарів. Контакти мами також можу надати.

Олена Розвадовська, спеціально для УП.Життя