Мистецтво не боятися

2908
19 липня 2016

Акція, що вибухнула у соцмережах під хештегом "янебоюсьсказати", вчергове за останній час розділила віртуальну спільноту на два табори.

Одні вперше вголос заговорили про те, про що говорити не заведено, страшно, неприємно і не хочеться. Слідуючи за тим принципом, що правильно поставлений діагноз – це вже половина успіху.

Серед аргументів других – окрім банального до зубного болю "самавинувата", мова про те, що насильство і зло не обмежується фізичним насильством чоловіка над жінкою, що ранити не згірш можна й психологічно, що чоловіки теж потерпають.

Звучали також закиди і в піарі та показушності, в накручуванні "лайків". Деякі "дотепники" навіть запустили у відповідь глузливий флешмоб #бабаДінамо.

Проте очевидно, масштаби проблеми вразили всіх, незалежно від приналежності до табору. Акція наростала як сніжна куля, і швидко вийшла за межі української спільноти, поширившись на Росію, а там і на цивілізований, толерантний і демократичних захід.

"Я не хочу, аби це називали "флешмобом", мені більше подобається "кампанія" або "акція", бо флешмоб – це щось розважальне, а ми говоримо про дуже серйозні речі, – говорить ініціаторка акції Анастасія Мельниченко, голова громадської організації "Студена". – Основна мета – це побороти замовчування, яке є у суспільстві. Для того, щоб почалися зміни, треба, щоб проблема стала видимою".

Якщо вірити френд-стрічці, то більшого чи меншого тиску з боку чоловіків зазнали 99,9% дописувачок. І ще чимало із них заявили, що мають що сказати, але не казатимуть із різних причин.

"Я вже не слідкую за долею акції. В певний момент, аби захистити себе на емоційному рівні, я перестала читати ці історії, – розповідає Анастасія. – Наслідки бачу лише по тому, які журналісти до мене звертаються. Давала інтерв'ю для видань Швеції, Ізраїлю, Німеччини. Вчора мене знімали Associated Press i France Press".

Історії, розказані дівчатами і жінками, вражали. Акція ніби розкрила скриньку Пандори, або ж ворота до пекла.

Вони показали, що в цього лиха немає меж і дна. Різні у своїй збоченій жорстокості сценарії мали декілька спільних рис:

нерідко чинилися близькими людьми – родичами, друзями чи навіть коханими;

нерідко першого удару дівчата зазнали у ранньому віці;

в усіх (прочитаних автором цього допису) історіях винуватці не були покарані;

в більшості випадків, опинившись у становищі жертви, дівчата відчували сором і не наважувались звертатися по допомогу.

В багатьох випадках насильство здійснювалось систематично, впродовж кількох років подружнього життя.

Любов застосовувалась як контраргумент, і жертва лише згодом розуміла, що з неї знущалися.

"Проблема сексуальних домагань і насильства дуже специфічна – у нас про неї не прийнято говорити, вона замовчується, тому здається, що її немає, – говорить ініціаторка акції. – Власне, мета цієї кампанії – показати, наскільки серйозною є проблема замовчування".

У ролі агресора виступають не відверті маргінали – наркомани, маніяки, рецидивісти. Зазвичай це цілком пристойні, симпатичні і ввічливі чоловіки з вищою освітою і доброю репутацією.

"Найбільшою несподіванкою, певно, стала негативна реакція, яка виникла на цю кампанію, – ділиться Мельниченко. – У нас існує стереотип, що права – як шматок пирога, якщо хтось урве собі більший шматок, відповідно, іншим лишиться менший. Було багато негативної реакції з боку чоловіків – їм здається, що, коли жінки починають говорити, то автоматично вони ніби забирають у них права. Що, якщо жінки здобудуть своє право не бути ґвалтованою, щоб насильник був покараний, то це якимсь чином ущільнить якісь їхні права".

Зрештою, почалося інтернет-цькування ініціаторки акції. Дійшло до того, що її було забанено тролями на фейсбуці (без жодних на те підстав). Тролі вишукували якусь негативну інформацію з біографії Анастасії та намагалися на ній "грати". Не гребували і вдаватися до відвертої брехні:

"Російські та українські політтехнологи маніпулювали фактами, говорити про те, буцімто ця акція покликана показати, що ми один народ.

Мені як організатору почали інкримінувати, буцімто я дала інтерв'ю "Комерсанту", де говорила про цю "єдність". Насправді "Комерсант" взяв моє велике фото, розмістив статті, і розмістив цитати якихось своїх експертів.

А люди не вчитуються уважно, вони звикли читати малюсінькі пости у фейсбуці, вони бачать мою фотку, бачать пряму мову, де висловлюється оця ідея "єдності", мовляв, наші організації взаємодіють, нам чхати на війну, і відповідно, роблять висновок, що організатори акції "янебоюсьсказати" співпрацюють з Росією, "рука Кремля", і так далі.

Мені це дуже неприємно, бо я жодних коментарів "Russia Today", "Life News" чи "Комерсант" не давала. Там навіть не приписуються мені ці репліки, а люди тупо через неуважність пов'язують текст із моїм фото!"

Активістці також закидати чоловіконенависництво, було чимало записів, які знецінювати травматичний досвід учасниць акції.

І звісно ж, не обійшлося без конспіративних закидів і "руки Держдепу" (чи ще когось, кому це може бути вигідно). Проте не менш вражаючою виявилась і підтримка з боку чоловіків. Дехто із них у своїх дописах поділився досвідом захисту жінок у скрутних ситуаціях. А серед противників акції, в свою чергу, не бракувало жінок.  

"Жінки, що виступають проти акції – це не дивно, –запевняє Анастасія. – Є таке явище, як мізогінія. Внутрішнє женоненависництво. У цього явища дуже цікаво природа.

Ще Симона де Бовуар описувала сприйняття, коли є чоловік, а є "інше". Тобто, коли жінка сприймається як відхилення від норми. І коли одна жінка цькує іншу, вона підсвідомо уявляє, що вона таким чином в очах чоловіків наче "вивищується" і піднімається до "норми".

Це ілюзія, чоловіки не сприймуть жінку як норму, як рівну, принаймні, не в наш час, не в нашому суспільстві. В діяльності феміністки левова частка роботи ведеться не з чоловіками, тому що вони все розуміють. А саме з жінками".

Сумною виглядає й ситуація з захистом прав жінок. За словами ініціаторки акції, з шести тисяч звернень по Харківській області з приводу сексуального насильства і сексуального харасменту лише 15 пішли в провадження.

"Міліція не сприймає серйозно подібні заяви! Наприклад, якщо жінка скаржиться на зґвалтування чоловіком, це взагалі не розглядається, вважається, що чоловік має на це право! Це негласно, але таким справам не дають розвиток!"

Фото sdecoret/Depositphotos

Слід зазначити, що рівень насильства в українському суспільстві виріс із початком війни. Про це у недавній розмові розповіла психолог та громадська активістка Марта Пивоваренко.

Демобілізовані чоловіки зривають свій пережиті жахіття війни на жінках. Фізично. У кращому разі, коли ті подають на розлучення, звертаються до фахівців із проханням врятувати родину.

У гіршому ставлять умову: "Якщо ти підеш – накладу на себе руки".

В Україні немає правдивої статистики випадків насильства над жінками. Та й, певно, її немає ніде.

Саме з причини замовчування цього зла. Із причини нав'язаного, прищепленого патріархальним суспільством на генетичному рівні, почуття провини.

Акція "янебоюсясказати" показала лише верхівку айсбергу – адже користувачі соцмереж на сьогодні лишаються меншістю соціуму. Більшість – це мешканці сіл та провінційних містечок, де немає традиції знаходити розраду у фейсбуці. Де биття чоловіком жінки досі вважається майже за норму. Де навіть немає усвідомлення, що так не має бути.

Не боятися говорити – це перший крок до вміння не боятися взагалі. Не боятися йти пішки темною вулицею. Не боятися сідати до незнайомої автівки. Не боятися висловлювати непопулярні думки. Не боятися називати злочин – злочином.

"Проти статистики не попреш – більшість насильства здійснюють чоловіки! - розмірковує активістка. – Безперечно, насильство чинять і жінки. Але я, як громадська активістка, маю право обирати теми. Я обрала тему саме сексуального харасменту чоловіків щодо жінок."

Безперечно, насильство і зло як таке не обмежується цією проблемою. Фізичного насильства на масовому рівні зазнають і діти з боку батьків.

І літні люди з боку молодих родичів.

І чоловіки – з боку гопуватих мисливців за гаманцями і смартфонами.

Про насильство психологічне згадувати і поготів. Говорити вголос про одну з граней цього зла не означає байдужості і невизнання інших.

Ідеться лише про діагностику однієї із численних суспільних болячок. Про мистецтво не боятися. 

powered by lun.ua