Гламуралізм – це популізм

9043
1 серпня 2016

У Києві триває лихоманка з муралами – масштабними, часто неякісними розписами. Щоразу, коли чергова невдала з усіх боків робота з'являється в самому центрі міста на будівлях, які, здавалося б, не заслуговували на подібну пенетрацію, здається, що це – востаннє, адже помилковість подібного просторового рішення мала бути очевидною. Однак, ситуація повторюється знову й знову.

Перш за все, мушу покаятися: я й сам доклав руку до популяризації цього небезпечного для візуальної екології виду вуличного квазімистецтва. Кілька років тому на київських будинках з'явилися перші масштабні розписи, зроблені молодими українськими і зарубіжними художниками – представниками графіті-субкультури.

Згадані розписи з’явилися в рамках двох ініціатив. Перша була суто приватною : відома у світі київська група "Інтересні Казки" за свій кошт зреалізувала в столиці кілька муралів.  Друга ініціатива, фестиваль "Мураліссімо",  була приурочена до Євро-2012 й організована муніципальною галереєю "Лавра". Я виступив куратором фестивалю – на добровільних засадах збрендував захід, і, маючи досвід подібних розписів як художник, використав свої зв'язки для залучення кількох знаних іноземних митців. Сам я тоді від розписів відмовився, оскільки вважаю свій стиль надто екстремальним для Києва.

"Кожна ріка впадає в море". Художник: Рікі Л. Гордон. Київ, вул. Саксаганського 61. Фото: Ricky.l.gordon/Facebook

Як наслідок, у Києві з'явилась перша серія муралів від іноземців – французських, іспанських і польських художників. На своє виправдання, можу сказати лише, що я вимагав, аби автори не ілюстрували тимчасову тему футболу, а виключно демонстрували свою пластичну манеру, адже саме за цим критерієм вони й були обрані.

Ті декілька муралів не зробили "погоди" в Києві, будучи лише атракцією для вузького кола поціновувачів стріт-арту й випадкових перехожих. Суть, однак, у тому, що саме так і повинно бути – принаймі, так воно є в історичних європейських містах. Певній субкультурі надаються репрезентативні площини, пропорційні самій субкультурі, а публічний простір міста при цьому не перетворюється на гігантський мандрівний лунапарк.

Не-кітчеві практики муралізму не передбачають також залучення художників до сумнівних псевдопатріотичних сюжетів, особливо коли художник – вихідець з іншої півкулі. Так само, милі оку десь, скажімо, на коробці цукерок, персонажі і фабули а-ля Гапчинська не доречно переносити на такий масштаб, хоча б через брак графічної монументальності, необхідної для адекватного зчитування в просторі.

Причин того, що муралізм (або суперграфіка) перетворився в Києві на карикатуру, – декілька. Перша – це, безумовно, швидкість і масштаб. Як вже було сказано, тільки-но чергова робота спричиняє антагонізм, після якого варто було б задуматися, як одразу з'являються нові приводи для конфлікту.

"Берегиня". Художник: Мата Руда. Фото: Гео Лерос

Адепти розписів, які, здається, прагнуть знищити всі чисті поверхні міста нівелюють будь-які закиди противників муралів звинуваченнями в суб’єктивності. Кількість зіпсованих і призначених до розпису фасадів "не налазить" на голову (пишуть, що останніх понад 200). Таке враження, що в місті діє якийсь барон Осман, який перекроює візуальне обличчя Києва з раблезіанським розмахом.

Проте людина, яка за цим стоїть, – аж ніяк не Жорж Ежен Осман. І тим більше не барон. Ідеться про діяча під псевдо Гео Лерос, керівника прожекту "Art United Us". Ця фігура є другою причиною естетичного колапсу, в якому опинилося місто.

Звісно, я припускаюся гіперболізації, бо поза цим придворним комсомольцем діють чи діяли й інші агенти несмаку, як комерційні (пиво Stare Misto, PEPSI), так і культурно-інституційні (Французський Інститут, якому окрема подяка за гігантську Гапчинську на Андріївському).

Однак, ситуація з Гео Леросом – симптоматична, оскільки показує, як далеко може зайти контакт жаби з гадюкою – невігластва з необмеженим доступом до міських поверхонь. Лерос не утруднює себе експлікаціями з приводу муралізму і його доречності в тій чи іншій локації. Тому і про "мистецький вимір" тут говорити зайве. Все вкладається в міщанську парадигму, мовляв, є "сірий совок", а є, коли "ярко". Крапка.

Третя і найважливіша причина перетворення цілого жанру на фарс – це ставлення київської влади. Ситуація, коли місто радше функціонує за інерцією і керується стихійними процесами, аніж якимсь планом з приборкування урочища "Київ", неабияк мотивує муніципальну владу до подібних патернів, зокрема, у сфері візуальної репрезентативності міста.

Чим, як не первісним хаосом, можна пояснити таку собі апеляцію до магії – спроби вплинути на благоустрій за допомогою розписування будинків? До того ж, це дозволяє окремим піджакам попіаритися, бо дешевшого "позитивного" інфоприводу не придумаєш, а там, диви, й асфальт якось сам собою вирівняється, і будинки відремонтуються.

А мурали – це ж майже задарма. Не виключено, що така кількість стін, виділених під малювання  – це оптова транзакція.

На цьому тлі ставити запитання, навіщо делегувати важливу функцію одній людині, що не знається на предметі, елементарно немає кому.

Вова Воротньов, художник

powered by lun.ua