PostPlay театр: Ближче, ніж здається. Гостріше, ніж зазвичай

1054
21 вересня 2016

Кілька років тому це важко було уявити – промислове приміщення колишньої фабрики в центрі столиці, де кілька акторів репетирують виставу #тутвамнедомократія. З цегляних стін виринають металеві конструкції, замість глядацьких крісел – власноруч зроблені акторами дерев’яні лави.

"Я так любила Украину, – замріяно згадує героїня однієї з вистав "PostPlay театру", – а теперь…все изменилось, теперь все хотят закрасить в желто-синий…". Так несподівано все змінюється, й між сучасним станом речей і ситуацією "до анексії", "до революції", "до війни", врешті-решт, виникає межа.

Щодо акторів і режисерів нового незалежного театру, ця межа пройшла через їхні долі.

Яскрава, харизматична й водночас тендітна режисерка театру Галина Джикаєва захоплена своєю працею. Сміється разом з іншими під час репетицій, пояснює суперечливі моменти, іронізує над тим, чи не загрожує її виставам заборона через відверту провокативність… Жодного натяку на те, що "до", за межею залишився дім в анексованому Криму, арт-центр, в якому працювала, друзі й знайомі.

Режисер Галина Джикаєва. Фото: qha.com.ua

Людину складно визначити за одним соціальним маркером – "переселенець", "мігрант", "військовий", "ополченець". Якщо не лишилось нічого, крім 3таланту й прагнення змінити світ навколо – доведеться створювати все заново, навіть у не придатних для цього умовах.

"Крим – це Україна, Крим – окрема територія", – каже персонаж вистави "Сіра зона", яку кілька разів продемонстрували в Києві та інших містах України. Режисер "PostPlay театру" Антона Романова також народився в Криму, тож це точка, з якої починається відлік –  натхнення  природою, театром, перше визнання, перші спроби самовизначення.

Це не просто півострів, позначений на карті, це простір життя, частково трансльований тепер у вистави й перфоменси. Залишивши одного разу частинку себе за тією межею, що розділяє минуле й теперішнє, Галина та Антон відтворюють її в репліках акторів, запитаннях до публіки, нових творчих експериментах.

Назви вистав промовисті: "Ополченці", "Сіра зона", "Трохи більше кисню", "16+"… Актори – молоді й готові до імпровізацій: дехто ідентифікує себе з "переселенцем", дехто – ні. Об’єднують не нав’язані ярлики, а спільні цінності, намагання розібратися в найскладніших питаннях сучасного суспільства, поставити болючі питання, розірвати порочне коло байдужості.

Якщо ми стомилися від гострих питань і незручних сцен, що тоді захищають військові на сході? А що відстоюють ті, кого називають ополченцями? На ці питання немає однозначної відповіді, але їх треба поставити.

Фото зі сторінки PostPlay театру у vk.com

Після перегляду соціально-критичних вистав руйнується чорно-біла або рожева "картинка" світу. Цей театр не для задоволення, а для усвідомлення і роздумів, тому й теми, які тут піднімають, не завжди зручні й комфортні. Сам простір театру, далекий від класичних театральних лаштунків, руйнує стереотипи і провокує ставити запитання – акторам, драматургам, самим собі.

Матеріал п’єс – невигаданий, живий і документальний, історії справжніх людей, болю й невизначеності, розказані на вулицях, в барах, на вокзалах. Тих самих людей, яких ми щодня можемо зустріти, але навряд чи наважимося заговорити з ними.

Драматурги Ден та Яна Гуменні намагаються максимально деталізувати повсякденні "маленькі" драми людей – переселенців та не переселенців, зі статусами та без, щоб створити ту температуру співчуття, яка дозволить порозумітися.

Ідентичність – яка вона? Хто ми насправді і чому часто боїмося сказати про себе? Про це і дещо більше перфоменс Антона Романова "Мапи ідентичності". Автор пропонує глядачам написати  на його шкірі своє ім’я та будь-яке слово, з яким вони ідентифікують себе – професію, нікнейм, будь-що. Можливо, створивши  мапу такого взаємо-позначення, ми стаємо ближчими? Можливо, на нас усіх потрібно нанести імена тих, з ким говорили, бачились, відчували щось спільне?

Познайомившись з "Ополченцями" та іншими виставами, обговорюючи після них побачене, я відчула, що світ на певний час втратив свої чорно-білі обриси. Звичайно, ненадовго і, впевнена, що не завжди.

Вистава "Питання", 11 лютого 2014 року. Фото зі сторінки PostPlay театру у vk.com

Це так само, як і зі статусами – переселенців, мігрантів, ополченців. Одного дня війна скінчиться, стихне останній постріл, території стануть "підконтрольними", і нам – вкотре – доведеться звикати до нової країни, нових ідентичностей, нових себе.

Ми навчилися перефарбувати у кольори національного прапору зупинки і лавочки, намалювати на парканах патріотичні графіті, але чи зможемо себе змінити зсередини? Жодна вистава, навіть найталановитіша, не дасть на це відповіді. Було б необачно вважати, що мистецький твір здатен змінити покоління людей. Але дати привід замислитися, зупинитися, відчути тут-і-тепер суспільство сотень зламів, в якому живемо? Задається, може. Спроби тривають.

Розмовляючи з шеф-драматургом театру Деном Гуменним, раптом усвідомили, що по двох роках гібридної війни ми втратили здатність до співпереживання. Якщо статистка перших втрат шокувала, зараз щоденні повідомлення про кількість загиблих, зниклих без вісти чи поранених лякають менше, хіба що викликає відчутний біль інформація про знайомих, друзів, колег, які опинилися у цих списках.

З’явився окремий "підвид" людей, яких безпосередньо торкнулись трагічні події, що приносить війна. Та інший – ті, кого цей досвід не зачіпає, хто втомився і не хоче нічого чути про чергові жертви…

Вистава "Справа 26 лютого", режисер Галина Джикаєва. Фото: qha.com.ua

Всі вони живуть на одній території, їхні діти разом ходять у школу, вони зустрічаються на зупинках громадського транспорту. Можливо, краще зрозуміють одне одного, хоча б раз побачивши на сцені не актора в ошатному вбранні, а того незручного "іншого", при зустрічі з яким у житті зазвичай опускаємо очі.

Катерина Тягло, кандидат соціологічних наук, аналітик культури, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua