Автобуси часу: з 1933-го через 90-ті у 2016-й

11913
24 вересня 2016

Харківська автостанція №6 "Заводська" біля метро "Індустріальної", колишньої "Пролетарської" – як то кажуть, особлива тема.

Через те, що мені доводиться регулярно їздити із Харкова у село, де я виріс, – щонайменше раз на тиждень, картоплю покопати або теплі речі взяти – то й із автостанцією на "прольоті" знайомий давно і близько.

Тут якась особлива атмосфера: ніби й Харків, з усіма його індустріально-бетонними артефактами – але водночас купа знайомих облич.

От, бува, приїжджаєш на автостанцію у п'ятницю ввечері й одразу думка: ну от, майже вдома.

А ще тут млявий ритм, який вчувається в суржикомовному натовпі – непоквапливий, спокійний і відмінний від швидкого ритму міста.

Ця автостанція – своєрідний перевалочний пункт, місце, де село та різні містечка зустрічаються з мегаполісом. Чистилище між сповненим перспектив раєм-Харковом та депресивним селом. Чи, можливо, навпаки: рай саме в селі з його тишею, свіжою природою, а Харків – це завжди нервове і неприязне пекло, де люди кожного ранку спускаються під землю, у перше коло...

Донедавна "Заводська" вдало балансувала на межі двох світів, зберігаючи свою атмосферу, трошки депресивну, із запахом підталих котлет...

Ця атмосфера була пов'язана, в першу чергу, з печальними і обірваними стінами автостанції, яка не знала капітального ремонту.

Але кілька років тому автостанцію кардинально перебудували; із недолугої купи епохи сумних чи то 90-х, чи нульових – зробили цілком сучасну будівлю, де все нове, сяє, де великі зали зі зручними кріслами, магазинчики, туалети з музикою і великі плазми в кімнатах очікування.

На ту своєрідну атмосферу це вплинуло негативно. Автостанція цілком і повністю тепер вписується в передовий дизайн постнульових, вона стала більше "хилитись" до міста.

Однак повного злиття не відбулось.

...От на перон подається мій автобус – старий, куплений за копійки десь чи то в Португалії, чи то в Іспанії, про що свідчать наліпки не-англійською мовою на склі і зручне влаштування салону, зроблене людьми і для людей.

Я виходжу з ультрасуперсучасної автостанції – і... опиняюсь у 1933-му році.

Контролерша "розмовляє" з пасажирами так, неначе вони "вороги народу". Вона стоїть біля входу і кричить на всіх, на кого падають її булькаті очі.

"Так, маладой челавєк! Сумочку снімітє бігом і впереді сєбя! Нє, не патом, а січас!!! Салон мені оно весь порвали своїми рюкзаками! Бистра!.. Ну куди ви лізете без білєта? Ааа, ось він… Ну і шо, шо не побачила? Нада било лучше показивать!"

Коли всі пасажири завантажуються в автобус, контролерша стає в проході і продовжує кричати. "Тема" крику та сама, що й на пероні, – усі пасажири – міль і комашки, контролерша нікого за людей не вважає, бо хтось-колись порвав і без того порвану обшивку сидіння. Пасажири реагують на крик мляво, огризаються одиниці.

А контролерша все кричить і кричить, я дивлюсь на неї, і моя фантазія домальовує на ній шкіряний потертий піджак, портупею і наган, який стирчить з масивного чобота. Здається, ще хвилина – і вона гучно та істерично крикне на весь автобус "Ррррастрелять!.."

Нарешті з автостанції чути голос диктора, який повідомляє про відправку нашого автобуса. Контролерша зникає, разом з нею зникає й 1933-й.

До салону заходить водій, зазвичай з дещо суворим лицем і лисуватий, вмикає автомагнітолу – і автобусом спрутом лізуть 90-ті.

За ті сотні поїздок цим маршрутом "Харків – Далеке Село" я помітив, що хто б не вів автобус, скільки б водієві не було років – у салоні завжди звучить, окрім шансону, добірка популярної музики 90-х. Причому, не якась годнота із міжнародних хітів, а вся ця російськомовно-примітивна муть, від якої уже тоді вернуло.

Я збився з ліку рахувати, скільки разів у салоні за весь час моїх поїздок звучали газманов-шатунов-віка циганова-"дим сігарєт с мєнтолом"-"вєтєр с моря дул"-"ти целуй меня вєздє, восемнадцять мнє уже"…

Ресторанні, дешеві хіти, які у 2016-му неможливо слухати без усмішки або фейспалму. Але ж слухають.

Бо в цьому автобусі – 90-ті. Хоча точніше сказати, ці 90-ті – у головах у тих, хто в автобусі.

Минає година поїздки, і пасажирам – переважно студентам, сезонним робітникам та охоронцям АТБ – на доволі недешеві телефони починають дзвонити домашні: де ти там зараз, доцю, сину, чоловіче? Власники телефонів повагом відповідають: "Праєхалі Глубокую Балку".

Намагання говорити російською і здаватись міською людиною – це теж "вина" автобуса. Він же ж їде з міста! Везе міських людей, які, за якимось внутрішнім переконанням доброї половини пасажирів автобуса, є в чомусь вищими від мешканців села.

Самодостатність тут не цінується. І це – теж частинка тієї атмосфери, можливо, "старшої" за всі відстійні пісеньки, що лунають у салоні.

Бути таким, яким ти є, навіть якщо ти селянин чи мешканець маленького містечка – смертний гріх. Тому густо нафарбовані студентки, 18-річні хлопці, розвалившись на два сидіння (хоча в проході є люди, які стоять), чоловіки в спортивних штанях і з барсетками під боком говорять жахливою і робленою російською та вважають себе королями світу. Ну, якщо не світу, то цього автобуса.

Дивно, але я, перебуваючи в салоні цього автобуса, давно сприймаю це як даність. Замість бажання змін – бажання швидше одягнути навушники і відключитись.

Хоча інколи хочеться, щоб перед поїздкою тобі не хамили, у салоні не звучав непотріб, а пасажири були такими, якими вони є. І зняли нарешті ту "пахучку", яка забиває дух густим, "освіжаючим" запахом!..

Але це все – майбутні автобуси часу.

Арсеній Троян, Харків, спеціально для УП

powered by lun.ua