"Волинь": територія первісного жахіття

8821
17 жовтня 2016

Фільм "Волинь" відкриває чудовий український жіночий спів. Згодом виявиться, що у фільмі взагалі співають лише жінки, і лише українські; це одна з дуже небагатьох рис українців, які викликають в глядача лише позитивні відчуття.

Мимоволі згадую, як щиро захоплювалися "малоросійським піснями" інші наші сусіди, "великороси": ознака, яку в обох випадках можна впевнено зарахувати до категорії специфічного "колоніального фольклоризму".

Приводом для співу є весілля: місцеву польську дівчину видають за українського парубка. Проте в цю майже ідилічну сцену швидко проникає дисонанс, носієм якого є неприємний на вигляд, заїжджий українець-галичанин. Ми дізнаємося, що він не потрапив на навчання до львівського університету – але, звичайно ж, не тому, що недостатньо розумний, а тому, що "не схотів служити полякам" (чи маємо ми вірити цьому поясненню?).

Галичанин запевняє місцевих українців, що невдовзі Гітлер допоможе українцям створити незалежну державу, а також розповідає (вигадані? фантастичні?) історії про те, як на Галичині поляки буцімто знущаються з українських дівчат: вішають їх за ноги (?!), щоб подивитися, як вони виглядають з опалими донизу спідницями. Також йдеться про те, що Польща начебто утискає українську церкву; втім, якою є ця церква, і чи мали рацію її польські утиски (навіть якщо це правда), ми ще побачимо пізніше.

Кадр з фільму "Волинь"

Сестра нареченої, Зося, закохана в українського парубка Петра. У весільну ніч вона віддається йому і бере з нього клятву пожиттєвої вірності. Проте саме в цей момент її батьки домовляються видати її за місцевого солтиса Мацєя – вдівця, значно старшого за неї. Зося у розпачі, але мусить підкоритися волі батьків. Утім, інколи вона потайки бачиться з Петром, і навіть любиться з ним.

Починається війна; в селі Мацєя та Зосі з’являються совєти. Українська громада зустрічає совєтську владу привітно: мерзотний на вигляд місцевий українець плазує перед російськими військовими, за що отримує, замість Мацєя, посаду місцевого солтиса.

У певний момент на сільській будівлі навіть висять два прапори – червоний і жовто-блакитний (?!); проте радянський командир швидко зриває український прапор, заявляючи українській громаді, що колір "в нас" тепер один – червоний. Український прапор піднімає хтось із місцевих і притискає до свого тіла: видно, що день українців ще не настав, але рано чи пізно настане.

Совєти приносять із собою певне насильство, хоча його виконавцями є переважно місцеві українські "міліціонери". Зокрема, Мацєй та його родина потрапляють під "розкуркулювання": вночі в їхній дім вдирається НКВС і забирає всю сім’ю в Сибір.

Поки сім’я сидить у товарному вагоні, Петро, який знає, що Зося вагітна, намовляє українського "міліціонера" відпустити її, пообіцявши йому багато горілки. Зосю відпускають, Мацєй залишається у вагоні. Петро зі скандалом приводить Зосю у дім своїх батьків, де та народжує хлопчика; у момент пологів Петра викликає на вулицю той самий український "міліціонер", і "владою, даною йому совєтами", вбиває Петра за те, що так і не отримав обіцяної Петром горілки.

Відтак, син Зосі (вочевидь, від Петра), фактично, народжується сиротою (згодом Мацей повернеться додому, але невдовзі його також вб’ють українські сусіди).

Замість совєтів у селі з’являються німці. Їхнє насильство має кілька спільних ознак з насильством совєтів: воно також ідеологічно вмотивоване, досить обмежене та впорядковане, і здійснюється переважно руками місцевих українців (які тепер перекваліфікувалися з "міліціонерів" у "поліцаї").

Той самий мерзенний на вигляд українець, який раніше плазував перед совєтами, тепер з не меншим позірним натхненням плазує перед німцями, висловлюючись дещо незграбною, але цілком зрозумілою німецькою мовою (і де він тільки її навчився?!). Видно, що українці готові привітати будь-яку владу, яка дасть їм ліцензію на бодай обмежене насильство стосовно їхніх сусідів-поляків.

Німецьке насильство, втім, спрямоване насамперед проти місцевих євреїв. Зося, скільки може, ховає в себе єврейську сім’ю абсолютно безкорисливо; натомість сусід-українець ховає євреїв лише за обіцяні ними гроші, а потім, не отримавши грошей, вбиває того самого єврея, якому впродовж кількох місяців зберігав життя з суто корисливих мотивів.

Зося, головна героїня "Волині". Кадр зі стрічки

Отже, життя стає досить трагічним; але навіть за таких жалюгідних умов Зося має окремі хвилини родинних радощів. Вона навіть сходиться із польським парубком, якого власноруч прооперувала і виходила після кульового поранення. Життя триває і, попри все, має свої світлі моменти.

Сигналом для остаточної катастрофи стає звістка про поразку німців під Сталінградом. Дізнавшись про це, українці розуміють, що тепер їх не стримує жодна влада: ні польська, ні совєтська, ні навіть німецька. Відтак, вони, нарешті, мають змогу розпочати власну "боротьбу за незалежну українську державу" – себто, знищити всіх, до одного, місцевих поляків.

Дві виразні сцени знаменують цей зрив у тотальне, хтонічне, вже нічим і ніким не приборкане насильство. Першою є нічна сцена у лісі, в якій легко розпізнається типовий телерепортаж з українського Майдану: українці стоять колом біля багаття, з червоно-чорними прапорами, вигукуючи "Слава Україні! – Героям слава!", а їхній ватажок закликає їх до непримиренної жорстокості в боротьбі за омріяну українцями незалежність.

Другою є сцена у церкві східного обряду (чи то православній, чи то греко-католицькій), де священик, звертаючись до озброєного (!) натовпу, прямо закликає до тотального знищення поляків, посилаючись при цьому на біблійну притчу про пшеницю та кукіль (ось тепер і вирішуйте, чи мали сенс польські утиски такої кровожерливої української церкви!).

Негайно після цього ми бачимо вже польський костьол, де священик також закликає поляків до зброї, щоб дати українцям гідну відсіч. Утім, під час цієї самої служби до костьолу вдираються українці та вбивають, просто в церкві, всіх поспіль – насамперед, звісно, жінок та дітей.

Наступні сцени брутального насильства українців проти поляків виразно відрізняються від всього, що скоїли українці раніше під проводом і (почасти) з благословення німців та совєтів: тепер поляків знищують всіх поспіль, з особливою звірячою жорстокістю, явно намагаючись завдати їм перед смертю якомога більших страждань. Тепер, і тільки тепер, перед нами розгортається справжнє "людобойство" (пол. геноцид), вчинене озвірілими українцями проти беззбройних і практично беззахисних місцевих поляків.

Втім, Зосі якимось дивом вдається врятуватися, разом зі своїм малюком. Позбавлена домівки, у відчаї, вона вирішує піти до своєї сестри, яка живе деінде зі своїм чоловіком-українцем.

По дорозі Зося двічі мало не стає жертвою огидних та брутальних українців; вперше вона рятується, незграбно удаючи з себе українку, а вдруге її порятунком стає… німецький загін, який, відступаючи від совєтів, тихо і впорядковано проходить якраз у потрібну хвилину у потрібному місці. Під захистом цього загону Зося долає частину свого шляху, а потім люб’язний німецький офіцер, звірившись із мапою, показує їй, де їхні шляхи розходяться.

Ховаючись на подвір’ї своєї сестри, Зося бачить, як до чоловіка її сестри приходить його брат, вояк УПА, щоб закликати його вбити свою дружину: мовляв, вона як полячка все одно приречена, а так він принаймні врятує себе та дітей. Чоловік Зосіної сестри, натомість, у розпачі вбиває свого брата.

Під час зйомок фільму "Волинь"

Так вдруге у фільмі добрий (як виняток) українець стає на захист польської жінки. Проте вночі до його хати вдираються вже озброєні поляки, які, з досі небаченою серед поляків жорстокістю, вбивають і господаря-українця, і його польську дружину (вочевидь, за те, що зналася з українцями).

Зосі та її малюку і цього разу вдається дивом врятуватися. Проте зараз їй вже абсолютно нема куди йти й нема від кого чекати допомоги. Вона блукає лісом (поряд пробігає вовк), потім лягає під кущами; дитина ходить неподалік. Раптом біля них зупиняється візок, з якого сходить колишній коханець Зосі, живий та здоровий, щоб забрати з лісу і дитину, і саму Зосю.

Далі ми бачимо фінальну сцену, яка почергово розігрується у двох варіантах (вочевидь, обидва є передсмертними мареннями Зосі). У першому варіанті Зосю везуть на візку; потім вона вже сама йде до мосту, вхід на який охороняють солдати (вочевидь, німецькі). Зося проходить повз солдатів та йде мостом на той бік, де, замість хижого лісу, перед нею лежить ідилічний край відкритого мирного простору. Дитина біжить за нею. У другому варіанті міст той самий, але його долає вже візок, на якому сидять і Зося, і хлопчик, і Зосін парубок.

Міст, крім всього іншого, остаточно завершує міфологічно-архетипний ряд образів фільму, який легко прочитується професійним оком. Зокрема, наскрізним у фільмі є вогонь: небезпечна стихія, яку на початку (у сцені весільних ігор) ледь вдається приборкати, і яка потім, у руках тих же українців, перетворюється на смертоносно-руйнівну (всі домівки місцевих поляків наприкінці фільму спалені дотла, а польського хлопчика українці спалюють у снопі живцем).

Натомість вода, традиційно позначаючи кордон між живим і мертвим, відіграє у фільмі подвійну роль: в ній знаходять деяких вбитих (зокрема, закатованого українцями місцевого ксьондза), але вона ж і рятує деяких персонажів (зокрема, Зосю та її малюка) від руйнівного українського вогню.

Міст же у фіналі розмежовує жахливу Волинь, де, за відсутності всякої зовнішньої влади, розгулялася українська руйнівна стихія, та мирну землю (під охороною німецьких солдатів?!), у якій легко розпізнати суміжну з Волинню територію сучасної Польщі.

Отже, якими постають українці у фільмі "Волинь"? Вони є гарними (позитивними), допоки співають, відвідують польську церкву, одружуються з польськими жінками і боронять їх, навіть ціною власного життя

 Проте в українській громаді постійно тліє руйнівна сила первісного хаосу, яку до певної міри приборкує лише зовнішня влада (польська цілком ефективно придушує українські потяги до насильства, а совєтська та німецька дають їм частковий, ідеологічно вмотивований, а відтак, до певної міри впорядкований вихід).

Залишені напризволяще, без зовнішнього контролю, українці перетворюються на зграю озброєних дикунів, яким невідомі ні честь, ні сумління, ні будь-яка мораль, крім хіба "морального кодексу борця за українську державу" (уривки з нього звучать у фільмі).

Кадр з фільму "Волинь"

Саме тому українці становлять для поляків подвійну загрозу. По-перше, це очевидна зовнішня загроза тотального знищення (власне, "людобойства"); по-друге, це загроза "зараження" поляків тим самим надмірним насильством, яке, захищаючись від українців, поляки демонструють наприкінці фільму, жорстоко (хоч і без показного садизму) вбиваючи сестру Зосі та її чоловіка. Отже, від спокуси хтонічного хаосу треба боронитися, а для того треба тримати українську дику стихію під постійним цивілізаторським контролем (найкраще за все, звичайно ж, польським).

З цього опису можна вивести принаймні два концептуальні узагальнення. По-перше, фільм не спрямований проти українців як таких: він спрямований суто й виключно проти ідеї української незалежності та української (дикунської за визначенням) боротьби за цю незалежність.

По-друге, тим самим фільм абсолютно вписується в канони давнього історичного міфу, що побутує в поляків стосовно українсько-польських культурних взаємин: українці постають у цих взаєминах як "дикий степ", як небезпечна стихійна сила, з якою важко впоратися, і яку не приведи Бог випустити з-під контролю, а поляки – як сила цивілізації, як той порядок, який, хоч і важко, тільки й може впоратися з українським хаосом (цей самий культурний меседж, у приязнішому для українців вигляді, легко прочитується, наприклад, у фільмі "Вогнем і мечем").

Власне, це очікувана і цілком традиційна місцева версія європейського колоніального дискурсу – якої, втім, у масовій польській свідомості, здається, ще ніяк не торкнулися ні інтелектуальна спадщина Едварда Саїда, ні, загалом, весь масив сучасних постколоніальних студій.

Отже, чи є цей фільм таким, що розпалює міжнаціональну ворожнечу? Так, безумовно. Особливо якщо сприймати його не відсторонено-критичним оком (як яскраве свідчення сучасних хвороб і "фантомних болів" сучасної польської культурної свідомості), а в режимі безпосередньої емоційної участі в подіях, що розгортаються на екрані.

Чи є цей фільм, навпаки, тією точкою, з якої – як публічно стверджує його режисер – має початися справжнє українсько-польське порозуміння?

Відповідь "ні" – якщо умовою такого порозуміння є некритичне прийняття українцями заявленої у фільмі міфології, тобто, свідоме повернення українців до ролі волинських аборигенів, готових добровільно взяти на себе роль місцевого "фольклорно-трудового" додатку до цивілізованого польського порядку.

Відповідь "можливо, так" – якщо першим кроком такого порозуміння стане критична деконструкція заявленого у фільмі колоніально-міфологічного історичного наративу.

Кадр з фільму "Волинь"

Наостанок додам, що зйомки цього фільму невипадково почалися невдовзі після українського Майдану. Видається, що домайданна Україна була ще достатньою мірою колоніальною (не під польським, так під російським омофором), щоб не викликати в своїх сусідів-поляків серйозні підозри та побоювання як цілком суверенна нація (дії якої, з минулого досвіду, радше змушують чекати на гірше).

Що ж до Майдану, то, на думку самих українців, там народилася нова українська політична нація; проте, на певний погляд з Польщі, там, навпаки, ожили найстрашніші антипольські жахіття 1930-1940-х років (далебі, майданні гасла були тими самими, і кольори прапорів також!).

Зрештою, не слід забувати, що Європа як "мирний союз незалежних націй" була вистраждана століттями міжусобиць; тож українцям з поляками, як видно, ще тільки належить пройти той самий шлях, який пройшли німці та французи за часів Робера Шумана і Конрада Аденауера, і до якого поляків закликав свого часу мудрий Єжи Ґедройць.

Отже, не варто робити з фільму "Волинь" трагедії, і тим більше не варто піддаватися на його провокацію міжнаціонального розбрату (наслідки якого, боюся, ми ще відчуємо, особливо в тих регіонах Польщі, де працює найбільше українських заробітчан).

Здається, найкраще було б сприйняти цей фільм як виразну демонстрацію тих застарілих фобій та упереджень польської нації стосовно української нації, які нам разом доведеться поступово долати. Нам, українцям, найважливіше пройти свою частину цього непростого, але безальтернативного шляху, і по можливості також допомогти нашим польським сусідам пройти свою.

Олексій Панич, доктор філософських наук, перекладач НВО "Дух і Літера", член Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua