Суспільство, що докорінно відрізняється. Про фільм "Зсув" Олексія Радинського

2743
6 жовтня 2016

"Усе, що робить графіті, несе звістку", каже один з героїв документального фільму "Зсув" Олексія Радинського.

Це звістка про те, що, поки ми займаємося своїми серйозними справами, десь у місті Києві, в хащах, дивні, сповнені ентузіазму люди з хаосу будують нове суспільство.

Це суспільство, за їх словами, "буде докорінно відрізнятися від усього, що нас оточує".

Фільм "Зсув" розповідає про невидимі процеси, які відбуваються в Києві в наш час. Випадковому спостерігачеві їх може бути складно ідентифікувати в часі та просторі.

У місці в центрі Києва, куди запрошує фільм, майже немає ознак цивілізації, тільки якісь рештки, звалище викинутих з ужитку речей.  Замість звичних картин міського життя ми бачимо підпільну спільноту дивних персонажів, загублену в лісах. Так, ніби світу навколо не існує. Немає ні міста, ні доріг, ні інфраструктур, ні структур, ні інституцій, ні бога, ні пана.

Статтю проілюстровано кадрами з фільму "Зсув"

Ми наче спостерігаємо, як прокладається перша  стежка серед дикого лісу, як будується перша у світі площа для спільних зборів. Коли дивишся "Зсув", здається, що спостерігаєш за тим, як ті, хто вижили після апокаліпсису, заново починають будувати цивілізацію.

У якийсь момент, щоправда, в цьому паралельному вимірі з’являються представники державної служби  міліції, – посланці знайомого нам українського суспільства. Але ні їхні функції, ні наслідки їхньої появи в цій історії не прояснені.

Як примари, вони з’являються і зникають, залишивши за собою тільки привід для жартів. А життя у хащах триває за власною логікою, яку може бути непросто зрозуміти.  Але, як говорить один з героїв, "усе, що ми можемо назвати собі хаосом, насправді дуже складний порядок".

Можливо, життя в хащах справді більше нагадує вигаданий світ постапокаліптичних фільмів, ніж той Київ, яким ми звикли собі його уявляти. Але це враження поверхове і глибоко хибне.

 

Майже всі історії, породжені спробами уявити життя після кінця цивілізації, звертаються до жанру антиутопії. Наші фантазії про кінець наявного і необхідність починати заново в більшості випадків чомусь продиктовані страхом.

У фільмах на цю тему завжди схожий сюжет: у вакуумі, що виникає на руїнах суспільства, панує хаос і насильство, боротьба за виживання породжує війну всіх проти всіх і владу найсильніших.

Страх завжди живиться невідомим. Тому  футуристичні історії – це майже завжди антиутопії. Їхня єдина функція – цінувати те, що є, бо інакше буде ще гірше.  Наявні соціальні інститути, якими б недосконалими вони не були, оберігають нас від хаосу та насильства, дають нам можливість вижити, навіть якщо якість життя й далека від бажаної.

"Зсув" розповідає зовсім іншу історію. Вакуум соціальних інститутів ми зустрічаємо в самому серці столиці  сучасної молодої держави, яка динамічно розвивається, "прямує в Європу", будує демократію, веде війну.

 

Фільм починається із закадрового голосу, який каже, що графіті – це ознака втрати влади. І на цій території, позначеній написами та малюнками на стінах, в просторі безвладдя, замість панування терору та боротьби за виживання, ми бачимо щось цілком протилежне, – спільноту, зайняту працею, думкою та мистецтвом. 

Дивні персонажі, яких той самий анонімний закадровий голос називає "по-справжньому страшними людьми", стверджують, що будують нове суспільство. Ці заяви про нове суспільство для нас звучать наївно. Яке нове суспільство серед лісу?

Але ми бачимо, як вони справді щось будують.  Замість фантазій про колапс і розпад,  якими нас постачають художні фільми, ми бачимо документацію колективного робочого процесу, що відбувається без матеріального заохочення, без ресурсу, без систем нагляду, без прораба  й замовника, без ієрархій та розподілу обов’язків. Матеріалом для цього будівництва слугує те, що відкинуло суспільство, рештки, відходи, нікому не потрібний мотлох.

Ми бачимо, як серед лісу прокладають дорогу, майструють, лагодять, переносять щось із місця на місце, проводять якісь репетиції,  малюють, грають на музичних інструментах, обговорюють теорії самоорганізації.

 

У цьому колективному будівництві втілюється в життя, практикується новий тип стосунків, побудований не на системах заохочення і покарання, а на взаємопідтримці і спільному бажанні будувати.

Поступово те, що здавалося нам хаотичним рухом, оформлюється у реальний, матеріальний результат. Те, що було мотлохом, колективним зусиллям волі перетворюється на структуру.

Поступово починаєш розуміти, що "Зсув" – це фільм не про дивних персонажів, загублених у київських хащах, а про те, як зусиллями спільноти з нічого постає щось.

Серед лісу з’являється сцена. Вона нагадує летючу тарілку. Можливо, це і є плацдарм для прибульців з нового світу, який докорінно відрізнятиметься від того, що нас оточує.

 

Довкола сцени збираються люди й влаштовують свято. Для цього свята є привід. Непрохідні хащі перетворилися на локацію, на місце. Між цим місцем та Львівською площею прокладена дорога.

Це означає, що в Києві виник новий по-справжньому публічний простір, створений  волею та зусиллями громади та відкритий для кожного. Це подарунок для вас, кияни та гості міста.

Прем’єра та обговорення документального фільму "Зсув" відбудуться о 19.00 в п’ятницю, 7 вересня, в Центрі візуальної культури (вулиця Глибочицька, 44)

Леся Кульчинська, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua