675 днів полону. Життя, розділене надвоє

24 листопада 2016 року. Для когось це просто четвер, звичайний буденний день тижня. Але не для мене. Вже 675 днів я живу без свого чоловіка.

Саме стільки днів мій Богдан перебуває у заручниках терористів на Донбасі.

Напередодні у середу відбулось чергове засідання тристоронньої контактної групи у Мінську, на якому мала б вирішитися доля таких, як мій Богдан, хлопців – українських військових, полонених бойовиками у зоні АТО.

Проте ще один Мінськ виявився безрезультатним.

Усе почалося три роки тому. Ми були молодою, щасливою і активною сім'єю, яка завжди мала власну позицію і любила свою країну. Але в цій країні почалася війна, і ми чітко усвідомлювали відповідальність перед своєю державою.

У серпні 2014 року ми відсвяткували першу річницю свого весілля – і вирішили поїхати у медовий місяць. Погодивши свої відпустки, обрали пляжний відпочинок, забронювали подорож... Однак наступного дня викупати путівку не пішли: моєму Богданові прийшла повістка. Він поїхав у військкомат.

Важко пояснити мої відчуття тоді. Я все розуміла: інакше не може бути, Богдан виріс у сім'ї військового, батьки виховували його відповідно – тож чоловік знав, що обов'язок перед країною треба виконувати й бути гордістю для свого майбутнього сина.

5 вересня 2014 року ми всією родиною проводжали Богдана на службу. Ми чудово розуміли, що їде він – на війну.

Богдан – танкіст, понад десять років тому проходив строкову службу. Але й уявити не міг, що мине час – і його знання й навички знадобляться.

Кожного дня ми були на зв'язку. Я знала, що хлопці проходили тренування, Богдан відчував себе важливим і гордим.

І ось усі танки налаштовані, президент Порошенко особисто привітав хлопців і вручив відремонтовану техніку. Згодом виявиться, що машини насправді не були полагоджені, їх відправили на додатковий ремонт ще на місяць.

А потім – у зону АТО.

Я не знала, де саме була дислокація його танкової бригади, телефоном ми говорили про різне, але не про війну.

18 січня 2015 року о 7-й годині ранку, коли я ще спала, мені подзвонив Богдан. Він був дуже збуджений і знервований, я ж – сонна, тому не дуже звернула увагу на його стан.

Потім про це сто разів жалкувала.

Увечері того ж дня, біля 7-ї години мені вже телефонували представники "донських казаків".

Сказали, що мій Богдан потрапив до них у полон. Це був вечір жаху, паніки й страху, я не розуміла, що відбувається і як з цим впоратися.

Уночі я почала дзвонити в СБУ, Міноборони, міліцію. Наступного дня представники МВС прийшли взяли тест ДНК, і ми оформили заяву. На цьому місія правоохоронців закінчилась.

Ніхто більше нам допомоги не запропонував.

На той час, при Службі безпеки України був створений Координаційний центр по звільненню заручників. Але можу сказати, що це ми подавали в центр інформацію про наших хлопців, а не навпаки. Їхня діяльність була малоефективна, вони просто збирали загальну інформацію по заручникам і вели загальні списки.

Так минуло два місяці.

Я шукала контакти волонтерів, активістів, отримувала від них дуже різну інформацію. Однак усі вважали мого Богдана зниклим безвісти, бо не мали підтвердження про його місця знаходження.

Але я вже знала, по словам його побратимів, за яких обставин Богдан опинився у заручниках. Він – командир танку, і двоє членів екіпажу – Іван Ляса та Дмитро Костецький – виїхали на бойове завдання поблизу селища Спартак біля Донецького аеропорту. Вони мали підірвати Путилівський міст разом із бронетехнікою і складом боєприпасів.

Пізніше цю операцію назвуть "однією з найяскравіших подій у боях за аеропорт".

Але мій Богдан про це дізнається згодом. У той день їх машину було підбито. Усі троє хлопців потрапили до рук терористів.

На щастя для мене, у березні 2015 року на російському ресурсі вийшла стаття "Спасибо деду за победу". З неї я дізналась, що Богдан у руках "казацького отамана війська Донського" Сафоненка, а за декілька тижнів з'явилося відео, що підтверджувало це.

Я злякалась, але й зраділа – нарешті побачила чоловіка живого.

Наприкінці квітня 2015 року Богдана та ще кількох хлопців відбили у "казаків" та перевели до будівлі колишньої СБУ у Донецьку. Там їх регулярно, кожного дня водили на примусові роботи. Звідти він мав можливість кілька разів на тиждень виходити на зв'язок. Розмови були короткі. Але з них я знала, у якому стані мій чоловік, і могла прослідкувати його пересування.

Влітку 2015 року в приміщенні колишнього СБУ Донецька перебувало понад 25 заручників. Їх кількість постійно зростала. А звільнення відбувалися дуже рідко.

Тим часом, ми, родичі заручників, почали об'єднуватися.

Інтернет – велика сила. Ми знаходили один одного через соціальні мережі. Вирішили не сидіти по домівках. Ми помічали, що держава не дуже прагнула займатися питаннями звільнення. Весь час нас годували однією фразою: "Чекайте Мінськ" – який тоді відбувався що два тижні.

Так минали місяці й роки.

Жодна із зустрічей у білоруській столиці не мала результатів. Українська делегація частіше поверталась з тими ж сподіваннями, що й їхала до Мінська. Лише наміри, обіцянки та плани на майбутнє. Нам говорили про різні формули, про непоступливість "тієї сторони", про неузгодженість списків та ключі від тюрем, що знаходяться у Кремлі...

Хлопці виходили на зв'язок, і перше питання у всіх було єдине: "Які новини, як відбувся Мінськ?" Не уявляєте навіть, як важко було щоразу пояснювати, що "треба ще почекати", підтримати й залишити надію на "наступний Мінськ".

Я відчувала себе тим представником влади, який казав мені те ж саме. І це неабияк злило.

Мій чоловік – сильна особа, йому навіть клич дали "Броня" – після таких моїх слів "підтримки" заспокоював мене, щоб це ми не хвилювалися, що в нього все нормально, порівнював умови утримання в "казаків" та в СБУ, стверджував, що може ще почекати.

Він здогадувався, що терористи намагаються обміняти військових на амністію для себе, та не міг погодитися на це.

Дружини та мами інших заручників теж чекали...

Проте у якийсь момент ми зрозуміли: треба їхати до Києва і влаштовувати акції підтримки, звертати увагу на них та на себе.

Тож протягом 2015 року ми з фотографіями рідних були під Адміністрацію Президента, Верховною Радою, Міністерством оборони, зустрічались з представниками дипломатичних місій в Україні, євродепутатами.

І щоразу до нас виходили представники різних відомств, аби сказати одне: "Звільнення полонених – дуже складний процес, він потребує тиші, дуже важливо не зашкодити, Україна не може піти на всі вимоги терористів, вас рідних використовують для дестабілізації ситуації в країні..."

Якщо простіше сказати – нам пропонували, склавши руки, чекати.

І ми знову сідали чекати.

Минуло кілька місяців. Нерви не витримували. Знову почались зустрічі, інтерв'ю, акції, мітинги. Але результатів не було.

Я не можу сказати, що протягом 2015 року звільнень не було. Вони були. Рідко та невеличкими групами хлопці потравляли додому. Усі ми раділи та чекали, хто ж буде наступним.

І заливали подушки сльозами. Бо розуміли, що й у цьому, черговому списку звільнених, багатьох наших не було.

Минав час. Я воліла, аби дні летіли швидко, і нарешті б настав той день, коли я обніму свого коханого чоловіка, і ми повернемося до свого життя.

Так, можливо, вже іншими, не так, як раніше, але – разом...

У липні 2016 року зв'язок із Богданом зник. Кілька місяців до того він попереджав, що його разом з хлопцями ось-ось мали перевести до СІЗО на підконтрольній терористам території. Так і сталося.

Вже п'ять місяців 37 заручників, серед яких і мій Богдан, перебувають у СІЗО Макіївки без жодного зв'язку із зовнішнім світом. Ми не знаємо, що з ними, у якому вони стані.

Лише кількох нещодавно побачив представник ОБСЄ Тоні Фріш. Але – він нейтральна сторона, тож ніякої додаткової інформації нам надати не може. Від волонтерів відомо, що їх "ламають", змушуючи перейти на бік терористів та Москви.

Що нам залишалося робити?

Ми вирішили, що будемо активніше нагадувати владі, що хлопців треба звільняти. Принаймні показати рух у цьому напрямку – а не списувати все лише на Кремль та Москву.

У серпні вдалися до радикальних дій – влаштували акцію голодування під АП. Це спрацювало. Нас запросили на зустріч з президентом України. Ми знову говорили про необхідність очікування та вийшли після зустрічі з новими надіями.

Проте ми вже звикли, що весь час нам всі обіцяють, що звільнення буде ось-ось скоро, варто лише чекати... Пам'ятаю, як ще у лютому цього року на зустрічі з представником гуманітарної групи у Мінську Віктором Медведчуком той сказав, що звільнять хлопців за кілька місяців, до Нового року ми не чекатимемо.

Новий рік – за місяць…

У середу 23 листопада відбулась чергова зустріч у Мінську. Я ледве дочекалася вечірніх новин у фейсбуці з поста уповноваженої президента Ірини Геращенко. Однак у ньому було те саме, що й раніше, лише іншими словами: по питанню звільнення заручників – зустріч безрезультатна.

Я не можу вже мовчати.

Мій чоловік пішов захищати свою країну, був у пеклі біля Донецького аеропорту, виконав свій обов'язок.

Натомість держава не може або не хоче знайти шлях звільнення Богдана та інших хлопців з полону.

Якщо відповідальні особи можуть допустити, що громадяни України, патріоти Вітчизни перебувають у заручниках понад два роки –хай їм буде соромно.

Нічого особистого. Я просто борюся за свою рідну людину.

...Інколи думаю: "Хто, як не я?!.."

Вікторія Пантюшенко, дружина танкіста 1-ї танкової бригади Богдана Пантюшенка, спеціально для УП.Життя