Мовчазна більшість: триматися за минуле по-чеськи

Більш, ніж 40% чехів думає, що до 1989 року жити було краще. Частина з них ніколи не жила за комуністичного режиму. Щороку цей показник тільки зростає.

Декомунізаційні закони в Чехії були одними із найжорсткіших у Східній Європі. Лише Чехія імплементувала закон, що забороняв протягом п'яти років займати керівні посади в державних структурах колишнім працівникам спецслужб. Це єдиний такий приклад у Європі.

Однак Чехія чи не єдина країна серед постсоціалістичних, де комуністична партія офіційно не заборонена. Більш того, на останніх парламентських виборах Комуністична партія Чехії та Моравії набрала близько 15% голосів.

Про заборону її діяльності серед чехів мова не йде – тих, хто старші, вже не зміниш, а тим, хто молодший, просто байдуже.

[L]"Моя теща досі вірить у комунізм. Одного разу я приїхав до неї в гості і подарував власну книгу, де описані всі злочини режиму. Через місяць вона її прочитала і каже мені: "Петр! Що ти написав? Вони ж повернуться до влади і тебе розстріляють!" – розповідає Петр Вагнер, колишній директор Вишеградського фонду та чеський дослідник історії СРСР.

Процес декомунізації в Чехії розпочався без відповідних законів. Очищення публічного простору від тоталітарної спадщини мало стихійний характер і супроводжувалося постійним обуренням з різних боків.

Прийняті декомунізаційні закони переважно регулювали політичну та законодавчі системи, сюди ж входив і закон про люстрацію, завдяки якому були оприлюднені імена агентів спецслужб різного рівня. Деякі родичі та близькі цих людей були шоковані такою інформацією, бо навіть не здогадувалися про це.

Оприлюднення імен колишніх агентів стало початком роботи з колективною свідомістю. Це елемент декомунізації, досі не довершений. Саме він дістає зсередини людини розумної рештки homo soveticus.

Робота з колективною пам’яттю вимагає діалогу на індивідуальному рівні, який тоталітарна машина перемолола і перетворила на сурогат, в якому немає місця для слова, а є лише мовчання.

Чи може репресований чех пережити знання про те, що в його родині міг бути агент спецслужб? Відповідь проста – репресований чех буде мовчати, бо для нього буде існувати той, хто підслухає.

– Я не ненавиджу комуністів, – розповідає тато мого чеського знайомого Яна, – мої бабуся та дід були комуністами. Однак ніхто не говорив про політику багато. Я просто не міг собі уявити, чи може бути по-іншому. Звичайно, ми час від часу скаржилися на життя, але все ж я був частиною мовчазної більшості – у нас було достатньо власних проблем.

Кінець Радянського Союзу для більшості став повітрям, від якого, після довготривалого кисневого голоду, починаєш захлинатися. Так було тоді для Чехії.

Говорити, щоб декомунізувати

Юрій Зайцев, дослідник дисидентського руху в Україні, розповідає: "Світлана Кириченко і Юрій Бадзьо запідозрили, що їх підслуховують. На поверсі над їхньою квартирою поселили кагебіста. Але вони ніколи не розмовляли одне з одним, а лише писали записки. Колишні політв’язні так часто робили".

Український процес декомунізації – це дзеркальне відображення чеського. Українці більш не зможуть голосувати за комуністів, оскільки діяльність компартії в Україні заборонена, а комуністична символіка прирівняна до нацистської.

Однак ностальгія за радянським минулим присутня чи не в кожній сфері суспільного життя. Декомунізація колективної пам’яті триватиме ще не один рік і жодними законами це не зміниш.

Процес декомунізації в Україні припав на кризовий період, однак це неможливо порівнювати з тими 1990-ми, які навіть для Чехії були надто тяжкими.

Це були не найкращі роки для відвертої розмови про минуле. Складно вступити в діалог з дефолтом або цінами на ковбасу. Саме тому мовчазна більшість залишилась приреченою на ностальгію за радянським.

Однак чи можливо змусити мовчазну більшість заговорити? Вийти з кухонь, над якими досі живуть тепер лише уявні кагебісти, які не дозволяють "порушити кола", і почати розповідати про справжній Радянський Союз. Країну, в якій у мирний час було більше загиблих, аніж у всій Європі під час Другої Світової війни.

Змусити їх говорити про черги в магазини з порожніми прилавками, про кредити на зимові куртки, зрештою, про ту саму ковбасу радянської мрії, яку більшість сімей бачили лише на Новий рік.

Говорити, щоб декомунізувати – це зовсім інша формула, яка мала б стати домінуючою завдяки людям, яким досі є що сказати. Зрештою, їм так ніхто і не дав по-справжньому виговоритися, хоча, можливо, ми так і не навчились слухати.

Анастасія Іванців, журналіст, спеціально для УП.Культура