Занурюючись у темряву політичного

832
6 грудня 2016

24 листопада у київській галереї Vozdvizhenka Arts House відкрилася виставка "У темряву".

На ній зібрано документації художньо-політичних перформансів від 1980-х років до сучасності, які можна хронологізувати за подіями, що відбувалися в Україні протягом останніх 30 років.

Експозицію, кураторами якої виступила група "Худрада", вже демонстрували у травні цього року у Відні.

Судячи з віденських фотографій, площа, відведена для київської виставки, значно менша, і на відкритті було затісно від натовпу охочих побачити відеозаписи акцій та іншу документацію.

Звуковим тлом стали крики Петра Армяновського – відео з його акції 2011 року показували на моніторі без навушників. Перформанс полягав у тому, що Петро кричав біля Верховної Ради, поки не знесилився. Працівники міліції викликали машину швидкої допомоги, яка забрала художника, однак за деякий час його відпустили.

Де в чому це нагадує пізніші акції Петра Павленського, адже також адресує владі жест, на який та не знає, як реагувати, і реагує доступними їй дисциплінарними засобами – забрати у відділок, порушити справу, викликати швидку, призначити психіатричну експетизу.

Утім, тут важливіше інше – замість лозунгів і транспарантів ми чуємо лише крик, який не артикулює жодної вимоги. Його легко звульгаризувати простим поясненням – "до влади не докричишся", "коли ви почуєте народ?". Зрештою, сама акція має назву "Скільки можна кричати?".

Та в контексті виставки цей крик прочитується дещо інакше – як зазначають самі куратори, це "свідомо-безпорадний політичний жест, створений у відчайдушній самоті". Крик – повідомлення, редуковане до сигналу болю, він не містить у собі пояснення чи вимоги, чим засвідчує неможливість комунікації.

Якщо Армяновський проводить свій перформанс у публічному просторі, біля стін парламенту, то група Р.Е.П обирає майданчиком для своєї "Акція без назви" поле за містом, де немає жодної аудиторії, крім відеокамери, яка фіксує те, що відбувається.

Акція проходила 2005 року, під час виборчої парламентської кампанії. Група художників вийшла в поле з плакатами "Духовність", "П’ять разів на тиждень", "Спорт". Зміст плакатів нагадує про практику абсурдистських "монстрацій", які є реакцією на неефективність та беззмістовність політичного протестного руху в Росії.

 Група Р.Е,П., "Акція без назви", 2005. Фото: Юлія Кочетова-Набожняк

Та, знов-таки, "монстрації" відбуваються у публічному просторі й мають солідаризуючий вимір. Акція групи Р.Е.П – це акція ні для кого, протест, позбавлений адресатів. Цей протест свідомо очищений від ідеологічного поля, яке може його захопити та спотворити.

Схожу гру в хованки з ідеологією здійснив Колектив Конкретних Дат 22 травня 2015 року, у день перепоховання Тараса Шевченка. Сценарій передбачав зібрання учасників біля пам’ятника Шевченку у Києві.

Акціоністи мовчки ставали біля пам’ятника, і коли збиралися всі семеро, рушали шеренгою до Головпоштамту. Там також стояли мовчки стільки, скільки кожен вважав за потрібне, і поодинці або групами поверталися назад до Шевченка, чекали, доки зберуться всі семеро, і знову рушали до Головпоштамту.

Цей цикл повторився тричі – доки до пам’ятника Шевченку не підійшли "справжні" святкувальники з мегафонами та патріотичною атрибутикою.

Колектив акціоністів взяв за основу своєї акції типовий сценарій святкування "сакральних дат", при цьому відділивши від кістяка всю плоть ідеології, таку як урочисті промови, транспаранти, символіку тощо. Водночас, можна стверджувати, що осмисленість традиційної демонстрації не постраждала: ритуал ушанування залишився, зникли лише зайві елементи декору.

Журнал "Кремнюк"

Окрім документацій перформансів на виставці представлено кілька предметів: примірники самвидавчого журналу "Кремнюк" з тестами Олександра Ірванця, Валер’яна Підмогильного, Юрія Андруховича, Міська Барбари та інших; карнавальний костюм авангардного художника Федора Тетянича (1942-2007), зроблений для однієї з його акцій, відеозапис якої також можна подивитися на виставці; опис інсталяції "Мавзолей для президента" дуету Фонд Мазоха.

Остання являла собою трилітрову банку із загуслим смальцем і шкварками, яка підігрівалася на електроплитці. Коли смалець топився і ставав прозорим, глядач міг побачити законсервований всередині портрет президента Леоніда Кравчука. Ця робота була виконана у 1994 році, в період президентських виборів, і як ми знаємо, наступному президентові Леонідові Кучмі вдалося законсервуватися ще більше.

Одна з центральних (як видається) робіт виставки – це акція "Ніч у лісі", курована Микитою Каданом. Вона стала відповіддю на пропозицію московського арт-руху "Ночь" відреагувати художнім жестом на війну на Донбасі.

Акція відбулася влітку 2015 року й полягала в тому, що група людей заходила на кілька кілометрів углиб лісу в Пуща-Водиці, щоб заблукати і потім окремо один від одного знайти вихід. Ідея не була проговорена заздалегідь, "єдине, що об’єднувало учасників – це рішучість зайти в темряву".

Фото з відкриття виставки

Відразу впадає у вічі поетика акції: учасники зобов’язувалися сфотографувати одне одного та негайно розійтись, якщо їхні маршрути випадково перетнуться; у випадку, якщо учасник зустріне тварину, він мусив записати її голос.

Висловлювання про політичне неодмінно потрапляє в дискурсивну пастку. Діалог стає павутинням інтерпретацій, з якого учасникам годі вибратися, що добре продемонстрував досвід нинішньої війни.

Натомість вхід у темряву дозволяє оминути оманливу ясність комунікації. У темряві потрібно учитися бачити заново, доки не звикнуть очі. Учасники акції мали розділитися і піти досліджувати ліс наосліп, самотужки, без дороговказів і поводирів.

Наскільки відомо, зрештою, всім вдалося знайти вихід із темряви.

Ці та інші продемонстровані на виставці акції об’єднані пошуком траєкторії висловлювання, яка пролягала би крізь комунікаційну темряву, ухиляючись від світла дискредитованих смислів. Це великою мірою утопічний задум, позаяк пряма політична дія передбачає залученість у конвенційне поле та прозору комунікацію зі спільнотою.

Втім, тут ідеться не про вплив, а про деконструкцію перформативного коду. Говоріння чужими словами не працює. Для початку потрібно від них відмовитися (згадується порада Людвіга Вітгенштайна: "Про що неможливо говорити, про те слід мовчати"), і вже потім самотужки віднаходити вихід із темряви.

Ірина Стасюк, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua