Як Львівський театр імені Курбаса і його худрук випередили час

Є все-таки в нашому тривожному та депресивному житті підстави для оптимізму. Надто ж відчуваємо їх, коли, забуваючи про егоїстичні інтереси та суспільні негаразди, робимо альтруїстичні та людяні вчинки. Зокрема, згадуємо про солідарність.

На початку осені 2016-го зі Львівського театру ім. Леся Курбаса надійшла страшна новина – у лідера колективу Володимира Кучинського лікарі виявили лейкемію, потрібна негайна й дорога операція, діяти треба якнайшвидше.

Володимир Кучинський

Колеги почули заклик. Гроші на операцію зібрали. Лікування, однак, триває. І кошти на нього потрібні чималі. Артисти – не олігархи. Великих статків не мають.

Та часом думаєш, що добре було б, якби й олігархи ставилися до артистів не як до мавп на своїх іменинах та корпоративних святах, а бодай інколи замислювалися над тим, що славу та гідність держави забезпечують не власні потрапляння до рейтингів найзаможніших капіталістів, а саме митці.

Саме вони не лише свідчать про сьогодення, але й формують майбутнє. Адже молоді глядачі, що сьогодні приходять до театру й отримують там неоціненний досвід співпереживання, стають, хоч як не парадоксально це прозвучить, гарантами недоторканості цих олігархів. Тобто навчаються поважати унікальне людське життя.

І коли народові остаточно остогиднуть олігархи, і натовп почне запускати на їхніх фешенебельних маєтках червоних півнів, людей, уражених театром, там не буде.

Бо вони матимуть імунітет від колективістського примітивізму, спокуси простих вирішень складних проблем. А головне – поважатимуть конкретну особистість, визнаватимуть її унікальність, віритимуть у те, що зі смертю окремої людини щоразу гине світ.

Власне, таку філософію впродовж свого життя сповідував, жодним чином спеціально цього не декларуючи, Володимир Кучинський.

Людина мовчазна, скромна, він, здається, ніколи не займався самопіаром (гадаю, навіть майстер-клас від нинішніх "авторитетів думок" на кшталт Стаса Жиркова або Богдана Струтинського йому не допоможе) і не вдавався до публічних жестів.

Хіба що одного разу, коли у його театру в середині 90-х намагалися "віджати" приміщення, оголосив голодування – і переміг. Бо одна із величезних загадок цього режисера полягає в тому, що, попри свою позірну відчуженість від громадського життя, зрештою, він завжди перемагає. Здолає, віримо, й хворобу.

Між тим, якщо поглянути на український театральний пейзаж неупереджено і забути про самопроголошених і, власне, вельми ординарних "авторитетів думок", доведеться визнати, що саме Львівський театр ім. Леся Курбаса є абсолютним еталоном, яким можна безпомилково вимірювати всі ситуації та репутації на нашій сцені.

[L]Кучинський зі своїми однодумцями і друзями стартував наприкінці 80-х років, полишивши статечний академічний Театр ім. Марії Заньковецької, і по праву відразу поповнив загалом не такий вже довгий список експериментальних українських компаній.

Тоді, і це варто чесно підкреслити, кілька молодих режисерів-ентузіастів, справді, були новаторами, тобто на відміну від нинішніх віртуозів самопіару намагалися створювати оригінальну сценічну мову.

"Курбасівці" зокрема, мабуть, прозорливіше за інших колег, дуже швидко "перехворіли" захопленням екстравагантною формою вистав, зосередившись на психофізичних, пластичних та голосових методиках, що мали на меті особистісне звільнення актора.

Відтак від початку цей театр впізнавався не лише за прізвищем свого лідера, режисера, але й кожного артиста. Володимир Кучинський сам грав у своїх виставах, тож сприймався як гідний партнер Тетяни Каспрук, Олега Драча, Наталки Половинки, Олега Цьони.

Трохи згодом – Андрія Водичева, Оксани Цимбал та, мабуть, мало не найкращого нині українського актора Олега Стефана. Він, напевно, не загубиться й посеред юних своїх вихованців – Оксани Козакевич, Андрія Козака, Дениса Соколова чи Ярослава Федорчука.

Бо й сам, повторю, актор нівроку. Адже володіє не лише технікою гри, але й осягнув її філософію.

Колись свої вистави "курбасівці" називали "забавами", і в цьому було не лише патріотичне вітання добі українського бароко, але й глибоке осягнення власної практики. Творчість – не страдництво, а щастя і самодостатня краса. Геометрія мізансцени виявляє органіку існування. Це як дихання. Затримай надовго повітря – тоді, можливо, збагнеш благість кожного нового ковтка.

Формулу свого стилю в Театрі ім. Леся Курбаса знайшли досить швидко, її, безперечно, уточнювали, шліфували, очищували від випадковостей та зайвих нашарувань, але прочитати її не важко – від класичних для цієї трупи "Благодарного Еродія" за Григорієм Сковородою, платонівського "Бенкету" чи "Апокрифів" за Лесею Українкою до її ж "Лісової пісні" чи "Чекаючи на Годо" Самуеля Беккета.

Останні дві з названих вистав поставлені не Кучинським, іншими режисерами – і тут треба відзначити прекрасну рису, притаманну лідерові львівської трупи, – він не заздрить. Все добре, що приноситься в його театр, приймається із вдячністю. Хоча, треба визнати, завжди переформатовується під стиль його театру.

Прикметно також, що цей театр у нас завжди йменували "європейським". Це справедливо. "Курбасівці" свого часу єдині з українців безпосередньо спілкувалися з гуру сучасного світового театру Єжі Гротовським і виступали та проводили майстер-класи в Колумбійському університеті (США).

Та мало хто усвідомлює, що Кучинський зі своєю командою так само єдині в Україні фактично зберегли віджилу, на погляд "авторитетів думок", ідею театру-дому, театру-родини, якій у нас зазвичай присягають режисери, що очолюють театри-концтабори або театри-готелі, де штучно, випадково, винятково з прагматичних міркувань зібрані люди, які чи не з примусу мають спільно творити, не розуміючи і не люблячи один одного. І цей відвертий консерватизм львів’ян теж виглядає мало не викличним новаторством.

З’єднати минуле з майбутнім, видиме – із невидимим, чутне – із невисловленим, таємницю людської душі – із її фізичним виявом, голосом, жестом, піснею, рухом – от до чого впродовж чверті століття прагнув Володимир Кучинський. Тиха, скромна, чужа деклараціям людина.

Він все життя відстоював – і відстояв! – в театрі правду індивідуальності, окремої особистості, що здобуває істину через гру. Втілюючи, філософські трактати та поетичні одкровення Платона і Ніцше, Василя Стуса і Богдана-Ігоря Антонича, Лесі Українки і Григорія Сковороди, він плекав сад, у якому вільно почували б себе виховані ним лицедії, що повертають своїм глядачам істинні відчуття води, землі, вогню та повітря. І, власне, сенсу людського існування.

В своїй останній на сьогодні (або крайній, як воліють тепер говорити забобонні українці) виставі "Ножі в курях, або Спадок мірошника" Девіда Гарровера він милується героїнею, яка, прокинувшись від соціальної детермінації, починає називати речі своїми іменами. Відкриваючи і водночас рятуючи тим самим світ.

Світ окремої особистості.

Володя робив цю виставу, ще не знаючи про свою хворобу. Не знаючи, що незабаром доведеться рятувати його самого.

Але ми маємо усвідомлювати, що порятунок митця – це порятунок світу.
Вогню, землі, повітря, води.

Саду, де щовечора нібито бавляться лицедії, віддаючи нам частину своєї душі. Аби ми згадали про свою душу.

Сергій Васильєв, спеціально для УП.Культура

Реклама:

Головне сьогодні