По-справжньому повернути собі контроль над життям: знизу вгору

Без суспільства політика мертва. Але люди зараз розкидані як пил по вітру, а спільноти (сусідів, колег, друзів) є дуже слабкими. На роботі, вдома – реально та уявно, ми роз'єднані один від одного.

Як результат, політика сприймається більшістю людей як зовнішня сила: в найкращому випадку безтолковою та незастосовною, в найгіршому – пригноблюючою та страшною. Політика зараз подається зверху вниз, а не розвивається знизу.

Проте існують винятки, наприклад політичні кампанії Берні Сандерса в США та Джеремі Корбіна в Англії, хоча навіть вони, досить слабко укорінені у порівнянні з глибокими основами солідарності, з яких громадські рухи виростали у минулому, і можуть розсіятися так же швидко, як і зорганізувались.

В нашій соціальній пустелі розпорошених спільнот вирує анти-політика, здіймаючи куряву демагогії та екстремізму. Ці пекельні вихори загрожують знищити усе, на чому все ще стоять соціальні структури.

Коли люди розділені та налякані, вони керуються потребою захищати власні інтереси ціною інтересів оточуючих.

ВІДЕО ДНЯ

Іншими словами, їх відсторонюють від справжніх цінностей, таких як емпатія, спілкування та доброта і спрямовують до зверхніх цінностей, таких як влада, слава та статус.

Проблема, створена політикою крайнього індивідуалізму увічнює сама себе.

З іншого боку, політична модель, що базується тільки на державному забезпеченні, може зробити людей залежними, ізольованими та сильно вразливими до "урізання" цього забезпечення.

Соціальна держава залишається необхідною: вона обмежила крайні прояви жадоби та марнотратства, які зараз більшості людей навіть важко уявити.

Проте, це може також ненавмисно "роз’їдати" суспільство, відсортовуючи людей по категоріям, котрим надається певний окремий перелік послуг, послабляючи, таким чином, їх безпосередні зв’язки з суспільством.

Ця стаття – третя в серії моїх пошуків можливих вирішень тих багатьох криз, з якими ми зіштовхнулися. Вона досліджує способи, за допомогою яких ми зможемо відновити політичне життя шляхом відновлення громадського життя. Це означає доповнення державного забезпечення чимось, що не належить ані до держави, ані до ринку, але існує в іншій сфері. Сфері, якою ми знехтували.

Існують сотні прикладів того, як це може починатися, такі як гуртові магазини, райфайзенки, продовольчі кооперативи (спільноти, що купують свіжу їжу напряму в місцевих виробників), громадські хори та вільні університети (в яких люди обмінюється знаннями та вміннями у громадських просторах).

Також є банки часу (де сусіди витрачають свій час задля надання допомоги та підтримки іншим), "трансформаційні" міста (де мешканці намагається створити більш стійку економіку), обідні клуби (в яких кожний приносить вдома зроблену страву для того, щоб поділитися з іншими), місцеві гуртки, чоловічі майстерні (у яких ліні чоловіки обмінюються навичками та уникають самотності), перетворення вулиць на тимчасові гральні майданчики (як проект Playing Out), світські послуги (такі як Sunday Assembly) фестивалі ліхтарів, інтерактивні палаци розваг та технологічні центри.

Перетворення таких окремих ініціатив на широко поширене соціальне відродження означає створення того, що громадські практики називають "щільні мережі": проекти, що розмножуються, породжуючи подальші заходи та ідеї, які не були передбачені на початку.

Тоді починає виникати густа, партисипативна культура, що стає привабливою та важливою до кожного, а не тільки лише для соціально активних людей, які мають багато часу.

Одне дослідження, що проводилися в одному з районів Лондону Ламбет, намагалося визначити, як ці "щільні мережі" виникають. Процес зазвичай починається з "невимогливих та живих" проектів: вони починаються з дуже малої кількості грошей та еволюціонують швидко шляхом проб та помилок.

Вони розвиваються не стільки спільнотою героїв, які працюють на самоті, але також в результаті взаємної співпраці з місцевими людьми. Ці проекти створюють можливості для "мікро-участі": люди можуть зануритися та винирнути з них, не беручи на себе при цьому багато зобов’язань.

Коли достатня кількість таких проектів запущена, вони породжують більшу та глибшу суспільну участь, створення громадських підприємств, кооперативів та змішаних підприємств, які починають наймати людей на роботу та приносити прибуток.

Переламний момент досягається коли 10-15% місцевих жителів задіюється регулярно. Тоді спільнота починає формуватися, породжуючи "вибухи" соціального підприємництва та нових видів зайнятості, що виникає серед решти населення.

Взаємодопомога, яка розвивається в такій спільноті, починає виступати як друга мережа соціального забезпечення. Такий процес, за підрахунками дослідників, займає близько 3-х років.

Результатом є місцеві спільноти, які є динамічними та привабливими для того, щоб в них жити, які продукують зайнятість, є екологічно стійкими та соціально згуртованими, такими де велика кількість людей задіяна у процес прийняття важливих рішень. Як на мене, це звучить так, як суспільство яким ми повинні стати.

Прикладом може бути випадок у Роттердамі, де у відповідь на закриття місцевих бібліотек у 2011 році група місцевих жителів створила читальну кімнату з старої турецької лазні.

Проект почався з фестивалів ігор, фільмів та обговорювань, але потім став постійно діючим. Дуже швидко він перетворився на місце зустрічі, де люди можуть спілкуватися, читати та здобувати нові знання та навички – а також, за деякого сприяння муніципалітету, надихнув створення нових ресторанів, майстерень, кооперативів, "зелених" еко-проектів, культурних центрів та ремісничих колективів.

Ці проекти надихнули інших людей на створення власних. За оцінками у місті зараз налічується приблизно 1300 суспільних проектів.

Глибока співпраця та створення спільнот зараз тут відчувається абсолютно нормальним явищем. Як місцеві жителі, так і міська влада, пройшли процес перетворень і сильно змінилися.

Існує багато інших схем з таким трансформаційним потенціалом. Волтемстоу, район на сході Лондону, вже знаходиться на межі схожої трансформації, тоді як громадські кафе, кулінарні проекти, проведення семінарів та перевлаштування міського простору швидко переростають тут у нові громадянські спільноти.

Проект "Інкредібл Едібл" (Incredible Edible), що почався з схеми "партизанського" вирощування рослин у Тодмордені, західний Йоркшир, вирощував фрукти та овочі у громадських просторах та невикористаних кутках, розмножився до такої великої кількості проектів, що йому приписують раптове перетворення іміджу містечка, в якому згодом почали організовуватися стартапи, з’являтися нові робочі місця та навчальні програми.

Схема очищення пустирів у іспанському місті Сарагоса швидко переросла у створення парків, ігрових майданчиків, зелених майданчиків для крікету, баскетбольних кортів та інших ділянок, створюючи тим самим 110 робочих місць за 13 місяців.

Пожвавлення діяльності громадськості та відродження спільнот не є замінником держави, проте це може знизити її роль.

Дослідження, проведене в одному з районів Лондону Ламбет, підрахувало, що підтримка культури щільної співпраці коштує близько від 400 000 фунтів для 50 000 жителів: близько 0,1% витрат місцевої влади Ламбету.

Ці кошти повернуться громаді примноженими багато разів, за рахунок зменшення потреби у підтримці психічного здоров’я та соціального забезпечення, зменшення рівня злочинності, рецидивізму та алкогольної й наркотичної залежності.

Культура співпраці стимулює політику співпраці. Вона в свою чергу створює соціальну солідарність, пропонуючи та втілюючи бачення кращого світу.

Це породжує надію там, де вона, здається давно померла.

Це дозволяє людям повернути контроль над життям собі.

Найбільш важливим є те, що така політика заохочує співпрацю між людьми, що мають різне походження, різні вірування та традиції. Вона починає генерувати більш зичливе громадське життя, побудоване на справжніх цінностях.

Перебудова суспільства знизу вгору одного разу змусить партії та уряди служити потребам людей. Ми можемо це зробити. І ми не потребуємо дозволу на те, щоб почати це.

Джордж Монбіо, британський журналіст, автор книг, відомий своєю екологічною та політичною активністю

Оригінал колонки опублікований на The Guardian

Переклад: Кристина Крупко, Олег Савицький

Реклама:

Головне сьогодні