Оновлений Шевченківський комітет розпочав роботу у період, коли Національну премію України ім. Т. Г. Шевченка в номінації "література" перестали сприймати всерйоз.
Точніше, широкі кола суспільства не звертали на щорічних лауреатів особливої уваги, якщо нагородження не супроводжував гучний скандал.
Наприклад, тимчасова відмова Василя Шкляра від участі в офіційній церемонії, після якої в народі збирали кошти на альтернативну нагороду, що мала би стати фінансовою компенсацією принциповому письменникові.
Або торішня дискусія стосовно того, чи давати премію гарвардському професорові Григорію Грабовичеві, наукові заслуги якого безсумнівні – але, як виявилося, не для всіх.
Що ж до так званої "цехової спільноти", то вона відгукувалася на список переможців іронічно або схвально, залежно від того, кого вдавалося пролобіювати тій чи іншій групі поважних осіб у складі Комітету (детальніше читайте в давньому інтерв’ю Тараса Федюка).
Петро Мідянка, Галина Пагутяк, Кость Москалець, Марія Матіос – достойні автори, відзначені за твори високого рівня.
А от Леонід Горлач зі збіркою "Знак розбитого ярма", де є рядки на кшталт "А райдуга осіння так цвіте, / що мріється майбутнє золоте. / Іржуть і грають хмари попід сонцем, / а Україна все-таки росте", – був сприйнятий дуже неоднозначно.
Враження, що саме літературна номінація провокувала найбільше питань та дискусій. Можливо, тому, що літературні кола – найголосніші, найписучіші. Критики, письменники, науковці не лінуються написати заяву в соціальній мережі або колонку в пресу (будьмо чесні: їм простіше це робити, адже мають яскраво виражене обдарування до слова).
Може, через літературоцентричність нашої культури. А можливо, ще й через те, що в умовах стовідсоткової грамотності про літературу та книжки готовий висловитися мало не кожен – притому значно впевненіше, ніж про оперу чи сучасне художнє мистецтво.
Коли до складу Шевченківського комітету, очоленого Юрієм Щербаком, увійшли знані фахівці, яким творче та професійне коло не має підстав не довіряти (серед них – Григорій Гусейнов, Сергій Жадан, Ростислав Семків, Елеонора Соловей), то спільнота зреагувала, щиро кажучи, насторожено.
Результатів цього голосування очікували з нетерпінням – більше з цікавістю, аніж вболіваючи за конкретних номінантів. Тож завдання перед Комітетом стояло непросте: обрати не просто найкращого й найбільш заслуженого літератора, а ще й такого, чия кандидатура не викликала би запитань, скепсису, протесту. Це мала би бути людина дуже обдарована, поважна, знана. Хтось, кого усі люблять.
І з цього погляду, Іван Малкович – кандидат ідеальний. Його не просто шанують. Його любить і знає народ. (Скількох ще сучасних поетів, не рахуючи живих класиків зі шкільної програми, знає пересічний громадянин України, на імена або й в обличчя?)
Невипадково на сайті Шевченківського комітету в супровідній інформації до книжки вибраного Івана Малковича "Подорожник з новими віршами" йдеться не лише про самобутність і глибину його поезії, але й про видатні заслуги в галузі книговидання.
Видавництво "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", створене на зорі незалежності, дотепер є помітним гравцем ринку, на книжках якого виросло уже не одне покоління дітей. А на дитячих віршах Івана Малковича виросло ще більше; і завдяки "Подорожнику…" усі вони мають нагоду відкрити для себе яскравого поета-вісімдесятника – якщо досі сучасною українською поезією вони не надто цікавилися.
Чи вдалося новому журі підняти престиж також і звання фіналістів премії? Досі на шорт-ліст Національної премії особливої уваги не звертали, на відміну від того ж таки короткого й довгого списків Книжки року Бі-Бі-Сі, не кажучи вже про аналогічні відзнаки в інших країнах.
Цього ж року у фінал вийшли справді хороші книжки. Серед фаворитів називали прозову збірку Василя Портяка "Охоронителі діви" та "Поезія. Проза" Андрія Содомори. Змагатися із ними було би за честь для будь-кого з українських діячів.
Чи помітить ці книжки критика знову і чи будуть вони з такої нагоди повторно обговорені? Чи стане престижним опинитися в першій п’ятірці книжок року за версією головної офіційної премії країни? Відповідь знайдемо наступного року у списку номінованих. (Книжку без особистої згоди автора висунути на Національну премію неможливо, відповідно до актуального переліку документів).
Цьогоріч серед претендентів були, зокрема, Олег Шинкаренко та Дмитро Лазуткін – доволі знані письменники молодшої генерації. Можливо, наступного року вболіватимемо за Оксану Забужко чи Юрія Андруховича (Жадан тимчасово нейтралізований через потрапляння в журі).
Адже в попередні рази неоднозначність відзначених була зумовлена не лише особистими симпатіями членів Комітету та подібними суб’єктивними факторами. Очевидна неповнокровність списку номінантів автоматично звужувала вибір журі – і, відповідно, не давала спільноті можливості запитувати, чому слабкий кандидат раптом переміг на фоні значно сильніших.
Тож побачимо, хто наступного року змагатиметься за національну відзнаку (і своєю участю підвищить її легітимність та престиж), а хто … програє за неявкою.
Оксана Щур, спеціально для УП.Культура
