Лекція для воїнів та їхніх родин

Цей матеріал писався для митців, що прагнули якось допомогти воїнам АТО в процесі їхньої адаптації до мирного життя.

Тоді завдання полягало в тому, щоб максимально просто і образно, мовою мистецтва, розказати цим художньо обдарованим людям про деякі особливості роботи з колишніми воїнами.

Зрештою виявилося, що все це може бути корисним і для психологів та психотерапевтів, для самих бійців та навіть – для членів їхніх родин.

ВІЙНА І МОЗОК

Що відбувається з воїном в бою, що переживають наші хлопці там і що ми самі – ті, хто там не був – переживали би в подібній ситуації?

Психологи кажуть, що це – нормальна реакція нормальної людини на ті ненормальні умови, в якій їй довелося опинитися.

Отож ми зараз про це і поговоримо – про ці нормальні реакції і про ці ненормальні умови.

Але для початку, щоб зрозуміти чому так відбувається, запитання до всіх – спробуйте пригадати: хто пам’ятає, як він вчора вийшов з дому і закрив (чи ні) двері? І якщо не пам’ятаєте – то чому воно вас не хвилює?

[L]Тепер пояснюю. Наш мозок (умовно і дуже-дуже спрощено) складається з трьох відділів:

– рептильний,

– мавп’ячий,

– людський (неокортекс).

За більшість звичок і емоцій відповідає мавп’ячий мозок. Тим більше тоді, коли немає достатньо часу на те, щоб обдумувати і перевіряти кожну дію.

Кожен наш навик і кожна наша звичка після того, як стають автоматичними, записуються там – це економить нам час і зусилля, дозволяє не контролювати свідомо кожну нашу звичку і дію.

Тому ви і не пам’ятаєте чи закрили двері, бо робили це автоматично, за давно виробленою звичкою.

Щось подібне відбувається й на війні – там вчинками хлопців теж часто керують нижчі відділи мозку. Тільки там в першу чергу це може бути пов’язано не так зі звичками, як з тим, що в кризових умовах у солдата елементарно може не вистачати часу на свідоме обдумування того, що йому слід зробити.

Але є ще одна причина, чому це відбувається – це пов’язано з проживання стресу. І в одному (не вистачає часу на обдумування), і в іншому випадку (ми потрапили в критичні стресові умови), відповідальність за виживання і управління нашою поведінкою беруть на себе нижчі відділи нашого мозку.

Спершу – оцей "мавп’ячий мозок", який відповідає за більшість наших інстинктів і за більшість наших емоцій (за вищі з них).

Емоції майже завжди йдуть з минулого, а тому пов’язані якщо не з нашими інстинктами, то з нашим попереднім життєвим досвідом. Тому є навіть у тварин – про це писав ще Чарльз Дарвін. І, до речі, цю свою працю він вважав більше геніальною, ніж відоме нам тепер зі школи "Походження видів шляхом природньої еволюції".

І коли цим нижчим відділам нашого мозку доводиться брати "управління на себе", вони часто справляється з цим краще, ніж ми могли б це зробити тоді, коли б діяли свідомо.

Правда, коли мова йде про виконання якихось достатньо складних завдань, з однією додатковою умовою – якщо ми маємо розвинуті навики і здібності, якщо раніше навчилися чомусь подібному – як в історії з ключем.

Тому треновані бійці завжди кращі за нетренованих, я думаю це зрозуміло, ні?

Однак в критичних умовах – не просто в стресових, а в таких, які несуть максимальну загрозу нашому життю, повністю дезорієнтують людину – спалахи, гуркіт, під ногами від вибухів здригається земля, тощо, може бути ще гірше – коли навіть цей інстинктивний розум на цьому першому рівні "не встигає" все опрацювати, не має для цього достатніх сил і ресурсів.

Тоді вмикається сигнал "Тривога!" – команда на те, щоб задіяти абсолютно всі сили організму, спрямувати їх тільки на власне виживання та на виживання свого виду. Ці цілі стають пріоритетними, все інше просто відкидається.

І пріоритети там цілком прості і зрозумілі.

Краще втратити руку чи ногу, ніж бути раненим в живіт чи голову.

Краще зазнати травми навіть в живіт чи голову, ніж взагалі померти.

Неушкоджений кращий за раненого, ранений кращий за каліку, а каліка кращий за мертвого.

Коли мова йде про життя або смерть, про те, бути здоровим чи інвалідом, все інше втрачає значення. Вибір тоді стає очевидним.

В таких випадках вмикається наш самий древній мозок – рептильний, мозок крокодила. Ну або ящірки – як кому завгодно.

Рептильний мозок знає всього дві команди – "Біжи або завмри", "старт/стоп". Як в комп’ютері – двійкова система. Правда оця перша реакція – "реакція старту" в свою чергу розкладається ще на дві – реакції боротьби або втечі. Так отримуємо 3+1 реакції – боротьби, втечі, завмирання і реакція ступору (рептильний мозок не в змозі прийняти рішення – збій системи опрацювання даних/прийняття рішення).

Фізіологічно перші дві реакції характеризуються почервонінням людини – так колись Юлій Цезар обирав собі воїнів – це коли кров приливає до обличчя і м’язів, й людина готова боротися. Ну або бігти.

Останні дві – завмирання і ступору – характеризуються тим, що людина блідне. Блідне тому, що кров відпливає від кінцівок і обличчя до внутрішніх органів, страхуючи таким чином організм від можливої крововтрати.

Кожна з цих реакцій потрібна, залежно від конкретної ситуації.

Якщо ти в безпечній землянці, а назовні стріляють "Гради", краще завмерти.

Якщо на полі бою – треба боротися.

Якщо боротьба безглузда, бо ми програємо, пора втікати.

Проблема тільки в тому, що не завжди наш мозок правильно обирає саме ту реакцію, яка потрібна саме в той момент. Чому так?

Наш мозок сліпий і глухий. Єдине почуття, яке доступне безпосередньо йому – це його власне кровопостачання, точніше – живлення цукром крові.

Всі ж інші рішення він приймає опосередковано, завдяки нашим органам відчуттів. З яких основні 5-ть, як нас вчили в школі – це слух, зір, нюх, смак, дотик. Сигнали від перших двох аналізаторів потребують додаткової і нерідко свідомої попередньої обробки інформації (свідомого розпізнавання), від останніх трьох обробляються менше. Там теж, правда, існує впізнавання, але там воно більше пов’язане з нашим попереднім життєвим досвідом, ніж зі свідомим обдумуванням.

Через це, до речі, в стресових умовах, нерідко запах чи якийсь присмак на губах (крові, металу, пороху, пилу, гарі) може запам’ятовуватися більше, ніж звук. Особливо запах.

І навіть більше того – слух іноді взагалі може повністю відключатися, якщо мозку не вистачає ресурсів на швидку обробку інформації від інших аналізаторів.

Так буває у спортсменів під час важливого виступу – наприклад у боксерів на рингу. А з іншого боку – саме це іноді дає можливість "повернути" бійця з війни одним тільки запахом. Мається на увазі тоді, коли його "накриває".

Отож, рептильний мозок користується до певної міри обробленою корою головного мозку інформацією від перших 5-ти органів – зору, слуху, нюху, смаку, дотику.

Але має він і свої особливі відчуття – те 6-те почуття, про яке нерідко говорять – воно справді існує. Це ті органи відчуттів, про які зазвичай не говорять – відчуття, що поступають від внутрішніх органів (шлунку, печінки, нирок, легенів), дані про положення нашого тіла в просторі (пропріоцептивні відчуття – для цього ми маємо спеціальні пари нервів), відчуття тепла чи холоду, яке вже трохи більше, ніж просто дотик, бо тепло ми відчуваємо і без дотику і не тільки шкірою – і навіть тоді, коли температура тіла ще не встигла змінитися.

Тобто основними органами відчуттів для нашого рептильного мозку стають:

– дихання;

– травна система;

– система виділення (сечостатева, травна, дихальна, шкіра (піт));

– положення тіла в просторі (пропріоцептивні відчуття);

– тепло/холод, не зовсім дотик – наприклад випромінювання тепла чи відчуття холоду ми часто відчуваємо усім тілом, а не тільки однією шкірою.

В усьому цьому списку дихання – це єдиний безумовний рефлекс, який також можна регулювати і свідомо. Тому в системі підготовки і реабілітації воїнів воно займає особливе значення.

Інші відчуття з цього переліку – ті, які дають травна система і система виділення, а також пропріоцептивні відчуття (положення тіла в просторі) – дають нам сигнал, чи ми в безпеці, чи ні. Перемикають нас – тривога/спокій, мобілізація/відпочинок.

Тому після повернення хлопцям важливо:

– щоб боєць міг спати в такому положенні і при такій орієнтації в просторі, як він сам того захоче;

– щоб мав можливість вільно поїсти будь-коли, в любу пору дня чи ночі;

– щоб мав можливість багато пити – це теж асоціюється з відчуттям безпеки;

– щоб мав можливість вільно ходити в туалет.

Це дає можливість створити "безпечне місце" – це важливо не тільки для того, щоб мозок бійця нарешті відчув себе в безпеці, але й для впорядкування наших базових інстинктів – тих самих, які допомагали бійцю вижити на війні. І які ще не знають, що він вже вдома.

Одна з тих базових реакція – це реакція втечі. Це краще, ніж завмирати там, де потрібно боротися, але й втікати не можна вічно. Тим більше – втікати невідомо куди й від чого.

Реакція втечі має сенс тільки тоді коли ми втікаємо не від чогось, а кудись. Інакше може виникнути інша, знайома всім реакція втечі від чогось, невідомо від чого – і це алкоголізм. І це теж проблема може й для половини всіх воїнів АТО. Або й більшої половини. Це те, що стосувалося роботи нашого мозку і наших базових інстинктивних реакцій.

СТАДІЇ СТРЕСУ ТА РОБОТА З ТРАВМОЮ

Якщо говорити максимально просто, то травма, це щось "завелике" – завелике за обсягом фізичного навантаження, за тривалістю цього навантаження, за кількістю інформації, яку необхідно переробити за короткий час, за величиною емоційного навантаження, за його невідповідністю морально-духовним цінностям людини.

Що в таких випадках робить наш мозок? Коли не може з усім цим справитися, але й не може його просто так відкинути?

Мозок записує травму повністю, такою, як вона є, у вигляді одного-єдиного образу – по суті відправляє її у підсвідомість. З поміткою – "опрацювати, коли будеш до того готовим".

Тому виникає ПТСР – тоді, коли людина вже знаходиться в мирних умовах, отримує нарешті час і можливості для того, щоб обдумати все, що відбувалося.

Друге, що важливо розуміти: травма не має мови – дуже часто з нею можна говорити лише мовою образів (мовою мистецтва) або мовою тіла.

Тіло і образи – як в малої дитини. Тому суть нашої терапії – допомогти травмі якось самій себе виразити – тілесним відреагуванням, художнім відтворенням, написанням сценаріїв чи казок (нарратив) тощо.

Ну і по стадіях проживання стресу. Це теж важливо знати. На перших етапах: перші кілька хвилин – стадія інстинктивних реакцій (тих самих, які ми описували, завмирання, боротьби або втечі), потім – стадія гіпермобілізації (3-5 год.), далі – стадія виснаження (добу чи дві). Ну і ще далі – поступове відновлення з певними особливостями (стадія ГСР).

Через місяць після психотравмуючої події можливе виникнення ПТСР – від другого місяця після травматичної події до 6-го. Іноді – до року часу. З можливим повторами через 2 роки, або пізніше, залежно від ситуації, що "запускає" колишню травму.

Після чого людина або сама "приходить до тями", або в неї виникає посттравматична деформація характеру. Якої, власне, ми й хочемо уникнути. А для цього, ще раз – ми мусимо навчити травму промовляти.

ПРО БОЙОВЕ ПОБРАТИМСТВО

Як писав ще Шопенгауер, інстинкт виживання виду важливіший від інстинкту виживання окремої особини.

Наприклад, лосось гине, викидаючи ікру, вовчиця жертвує собою заради захисту своїх вовченят, а кролиця навпаки – в посушливий рік розкидає своїх новонароджених кроленят, бо якщо вона виживе, то ще зможе народити нове потомство. А якщо загине – то без неї вони все-одно здохнуть.

Так само і люди – мужчини, жертвуючи собою на війні, прикривають собою жінок (дітородного віку), яких тримають глибоко в тилу, за своєю спиною.

За цими ж законами на війні подібним представником "свого виду", якого треба захистити, стає товариш бійця, його бойовий побратим. Той, хто поруч, хто тобі допомагає виживати і кого оберігаєш ти. А не дружина, яка далеко.

Через це, повертаючись додому, колишній воїн нерідко вже не може відчувати свою дружину настільки рідною, як раніше. Побратими йому тепер рідніші.

З іншого боку – його місце в сім’ї теж може зайняти хтось інший. І це не про зраду. Це – про закони розвитку систем. Сім’я мусить оберігати своє існування і виконувати усі ті функції, для яких вона створювалася. А тому в кризових умовах, у випадку втрати, навіть тимчасової, когось зі своїх членів, нерідко рятує себе, як може. Тоді місце батька може зайняти його старший син, його батьки, батьки дружини, волонтери, чи ще хтось.

Такі закони розвитку систем – інші складові системи заміщають собою той її елемент, який вийшов з ладу.

ЯК ПРАЦЮЄ ПСИХОТЕРАПІЯ (В ТОМУ ЧИСЛІ АРТ-ТЕРАПІЯ)

Діяльність нашої психіки регулюється всього двома законами: ми щось або відкидаємо (заперечуємо – психологи кажуть "встановлюємо рамки"), або приймаємо в себе, переосмислюємо.

Так працює і психотерапія – це майже завжди прийняття і переосмислення. Іноді – встановлення рамок, не-прийнятя того, що нам шкодить.

Але в більшості випадків саме прийняття, особливо коли мова йде про те, що вже сталося, про наш попередній життєвий досвід.

Біда тільки в тому, що можливо це лише тоді, коли таке прийняття не знищить нас, коли в ньому вже немає чогось "завеликого" для нас, як це було в момент травми, яке може повністю поглинути нас, розчинити у собі.

Так, звичайно з часом спогади бліднуть, а тому травма поступово зменшується. Але можна зробити ще простіше – опосередковано її зменшити, наростивши здорову й свідому частину психіки – заповнивши її новими враженнями, новими осмисленнями, новими, раніше невідомими, знаннями і вміннями. Тоді не зменшуючись, травма в процентному відношенні все-одно стає меншою.

І тоді будь-яка психологічна робота з бійцем виглядає наступним чином:

– Дати бійцю ресурс. Заповнити його голову новими враженнями від поїздок, тілесного навантаження, нових видів діяльності – всього того, чого він ніколи не робив раніше – від подорожей, мистецтва, дрібних рухів руками (розвиток дрібної моторики) тощо.

– Коли він буде готовим, наповниться ресурсом, можна починати потрохи "випускати травму" (якщо він буде готовим до цього – він сам про це стане говорити) – проговорювати або відкривати її іншим, безпечним чином (УВАГА! – це робота психотерапевтів і психологів – ніякої психотерапії! Знати межі своєї компетентності!).

– Максимально допомогти бійцю прийняти те, що відбувалося. Увага! – прийняти ми можемо тільки те, до чого вже готові, коли вже не боїмося втратити себе, свою душу (душа – комплекс уявлень і прагнень, що стосуються нашого майбутнього). Найкращий варіант прийняття – це відпустити і простити, якщо не можеш простити – можна подякувати комусь за надані тобі уроки. І навіть – своєму ворогу.

– Переосмислити досвід війни таким чином, щоб він став звичайним життєвим досвідом. Щоб фраза "я був на війні" не викликала зразу ж болючих, неприємних спогадів. Це досвід, яким можна гордитися – не кожному вдається вижити в таких умовах. І, тим більше, не кожному вдається ще й щось зрозуміти з того унікального досвіду для себе.

І наостанок.

9 ПРАВИЛ СПІВЖИТТЯ З БІЙЦЯМИ:

Про війну не говоримо. Це не заборона, просто не треба спеціально про неї нагадувати (ми ж нарощуємо новий ресурс!!). Вони від війни і так втомилися.

Якщо боєць захоче – він сам щось розкаже, але навряд чи він захоче це розказувати своїм близьким чи рідним. Він не для того пішов захищати вас від війни, щоб тепер починати про неї розповідати. Тож це краще робити зі спеціалістом відповідного профілю (психологом, психотерапевтом), або якось допомогти йому виразити свій досвід метафорично, наприклад образами і картинами.

Вишивати свого воїна ви навряд чи навчите, але будь-яка художня діяльність дуже допомагає в цій справі. Тим більше, що цим можна займатися навіть вдвох, втрьох, або й цілою родиною.

Близькі люди зазвичай досить тактовні і такого не запитують, але хто зна?

Отож – не можна запитуватися: "Розкажи як там?" ("Поїдь, подивися!"), "Ти вбивав іншу людину?" ("Ні, блін, квіточки збирав"), "І як це – вбивати?" ("А ти спробуй!"), "Ти не міг відкупитися?", "Навіщо ти туди пішов?" ("Щоб захищати тих придурків, які хочуть в тилу за чужою спиною відсидітися!") – і т.д.

Варто ставитися до них, як до дорослих людей, притому самому залишаючись дорослим – це важливо.

Не понтуватися ("я б теж пішов (пішла) воювати") і не брехати, просто бути собою.

Говорити про власний страх – не стидно, страх допомагає вижити. Не боїться тільки дурень.

Не намагайтеся ставати своєму чоловікові (сину, брату), психотерапевтом.

По-перше – не вдасться, це не так просто – для того треба спеціально вчитися.

По-друге – ризикуєте зіпсувати з ним і так хистку, після війни, довіру.

По-третє – при роботі за травмою навіть спеціалісти не завжди з нею, травмою, насправді, працюють. Травма має бути переосмислена самою людиною тоді, коли вона до того буде готовою, інакше можна тільки ускладнити ситуацію (загроза ре-травматизації).

Тому наше завдання:

а) допомогти бійцю "забути" війну, відчути себе нарешті в безпеці;

б) дати йому необхідний ресурс для зустрічі з травмою (вище писалося – багато нових вражень, багато роботи з тілом, масажі, ванни, багато подорожей, екскурсій, фізичні навантаження, по можливості – трохи художньої творчості – будь-якої, яка підходить);

в) не заважати йому самому зустрітися зі своєю травмою тоді, коли він сам буде до того готовий.

В ідеалі завдання процесу відновлення бійця полягає в тому, щоб не просто якось виразити (висловити) травму, але й щоб переосмислити її, навіть якщо це переосмислення відбуватиметься не за день чи за два.

Нормальний розвиток ПТСР – це півроку – рік часу, тож треба набратися терпіння.

Неможливо реабілітувати бійця, якщо не змінити всю його сімейну систему.

Але сім’я не має бути ліками, вона не повинна брати на себе роль терапевта, вони повинні змінюватися ВСІ РАЗОМ, а не так, щоб боєць відновлювався за рахунок сім’ї, по суті – травмуючи їх (сім’я після війни повинна знайти нове положення рівноваги, яке би тепер влаштовувало ВСІХ).

Остерігатися того, щоб не надто навантажувати дітей, типу: "Твій тато герой, тому ти повинен… увіковічнити його життя, вести себе достойно, розповідати всім про нього чи ще там щось подібне" – такого краще не говорити взагалі.

Діти й так постраждали, поки тато був на фронті і тепер хочуть просто відпочити, побути просто дітьми.

Завдання відновлення військових, повернення їх до мирного життя (їхньої реабілітації), як це не дико звучить, полягає в тому, щоб на виході бійці стали... звичайними людьми. І наше завдання такими їх зробити.

Іншими, ніж ті, хто на війні не був, але звичайними. Справжні герої себе ніколи героями не вважають. Вважають якраз звичайними.

При депресії небезпечно хвалити людину – інколи це може погіршити ситуацію. Так і тут, як це не дивно звучить – можлива і навіть необхідна підтримка дій колишнього бійця, але обережно треба бути з похвалами на адресу його самого.

А то похвалите Ви його, а йому від того ще гірше стане. Наприклад подумає – "Який я герой? Я товариша не врятував! А мав загинути замість нього!" Тобто, якщо вже хвалити – то за те, що він зробив, а не за те, яким він є. Вчинки можна виправляти, це простіше, а себе – практично ні, це важче.

Тому й говоримо ми перш за все про вчинки. Тобто щось, зроблене бійцем, можна і треба хвалити, хоч і не надмірно ("молодець, гарно вийшло!"), а зі своєю особистістю і своїми внутрішніми переживаннями і з тим, яким він є насправді, він вже якось сам розбереться, коли буде до того готовий.

Ну якось так! Удачі всім і натхнення!

Не здавайтеся і не сумуйте!

Все неодмінно буде добре!

Ігор Лубківський, психолог, член Української cпілки психотерапевтів, м. Тернопіль