Проект Енеїда. На випередження клішованим думкам

24 серпня в Національному художньому музеї відкрився "Проект Енеїда".

Дата публічного відкриття проекту, як і його тема, одразу ж надають начебто очевидний посил темі виставки, який неодноразово акцентувався в різноманітних ЗМІ: національна ідентичність.

Однак важливо зазначити, що виставка звертається до більшої кількості сенсів.

Тому надалі я як одна з кураторок виставки спробую окреслити інші підходи до огляду проекту.

Попередження: моя думка може не збігатися як з ідеями відвідувачів проекту, так і з концепціями інших представників кураторської групи.

Отже, "Енеїда". Здається, присмак цієї поеми залишається ще зі шкільних часів. Що нам про неї казали? Що це – видатний твір нашої культури. "Енеїда" – перший літературний текст, написаний модерною українською мовою.

Іван Їжакевич і Федір Коновалюк. Штурм фортеці. 1948, картон, олія. Літературно-меморіальний музей Івана Котляревського в Полтаві. Фотограф Максим Білоусов

Що з цього ми запам’ятали? Фактично, що ми маємо любити цю поему. Вважати її кодом власної нації (навіть якщо у нас проблеми з визначенням поняття "нація"), вживати її як синонім патріотизму. Врешті-решт, не поважати щось, пов’язане з українськістю – це достатньо ганебно в сучасній колективній свідомості. І "Проект Енеїда" є своєрідним підтвердженням цьому.

Тобто, якщо ви вийдете з Національного художнього музею України і скажете, що "Проект Енеда" – це просто набір ілюстрацій різного рівня майстерності, – це вже ознака відсутності відчуття гордості за нашу, українську, культуру. Проте, чи то є так?

Раджу не сумніватися. Справді, "Проект Енеїда" – це не про прекрасне, величне, патріотичне, національне тощо. Це про наше життя, з його оманами та ілюзіями, з узагальненнями (коли немає часу обдумувати та звертатися до конкретики) та полегшенням власної ідентичності.

Дмитро Гнатюк у ролі Енея. Академічний театр опери та балету УРСР ім. Т.Г. Шевченка, Київ. 1959, фотографія. Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України

Це все – про можливість вибору: чи то ми будемо вільними (хоча б частково) у своєму мисленні та висловлюваннях, чи то ми залишимось під владою колективних кодів: як треба, як бажано, як корисно.

За фасадом витончених стилів і нашарувань культури, що проявляються у візуальній "Енеїді", ми занадто часто можемо забувати про особистісні проекти – як ми самі можемо відчувати себе в культурному середовищі, обтяженому власними правилами, яке місце ми собі обираємо та на що розраховуємо.

"Енеїда" Котляревського, цей майже оригінальний першотекст (якщо відокремити його від Вергілія, зробити суто українським розмірковуванням над універсальними проблемами) – це така собі авторська іронія над станом речей української (на той час – малоросійської) дійсності. Це сарказм над героїчністю, що бере свій початок з еротики, яка визначає ідеали культури.

Олександр Довгаль. Пекло. Макет сторінки. 1960, папір, туш, акварель. Літературно-меморіальний музей Івана Котляревського в Полтаві. Фотограф Максим Білоусов

Чи зникла вона? Звісно, ні. Козак перевтілюється в солдата – тільки погляньте на образи Енея в Їжакевича чи Довгаля на "Проекті Енеїда" – і тим самим здобуває своє місце в актуальній, тим більше зараз, структурі. Козак Еней стає суто еротичним, супровід постійно змінних жінок головного персонажа (особливо в роботах Дерегуса чи Базилевича) впливає на канон візуальності "Енеїди". Що ми маємо? Типового героя, вояка чи ловеласа – вирішувати вам, залежно від власних акцентів героїчного.

"Енеїда" – це дзеркало, в якому ми спостерігаємо нас самих. Нам дають це сприйняття, наприклад, ілюстрації Адальберта Штірена, зроблені для берлінського видання книги. Що ми бачимо – миловидну українську культуру чи кітч із шароварами та вишиванками?

Адальберт Штірен. Нептун на ракові. 1922, офсетний друк. Музей книги та друкарства України. Фотограф Максим Білоусов

Ваша відповідь може різнитися, але моя відсилає до одного: сприйняття тих самих національних кодів, які промовляють до зовнішнього, легкого, або ж до внутрішнього, невимовного. Перше гарно переходить у слогани, тоді як друге так і залишається особистим і незрозумілим у публічному просторі. Відбувається постійна боротьба між простим і обтяжуючим. І що обиратимете ви – це майже філософське питання: бути щасливою свинею чи незадоволеним Сократом?

Врешті-решт, візуальна "Енеїда" – це той означник, який демонструє зовсім різні коди сприйняття поеми. Чи можете ви відрізнити політичне та колективне від особистісного? Чи взагалі історія ілюстрування "Енеїди" – це прекрасний посібник з історії модерного українського мистецтва (згадаємо Івана Падалку – представника "бойчукізму" чи Мирона Левицького, який втілив поп-арт у візуалізації "Енеїди").

Мирон Левицький. Зевес, Венера та Бахус. 1963, папір, гуаш. Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького. Подаровано Галиною Горюн-Левицькою

Огляд різних стилів від 1873 до 1995 року демонструє надзвичайну варіабельність візуальної мови "Енеїди". Вона втілилася в найрізноманітніших, інколи складно вписаних в одну систему творів: від очевидної книжкової ілюстрації до опери, мультиплікації, рок-гурту, лялькового театру, коміксу...

[L]І наостанок постає невід’ємне питання актуальності: що може бути зараз?

Кінематограф чи якась зовсім інша візуальна мова "Енеїди"? Які засади сучасного трактування поеми Котляревського, як можна працювати з каноном історичної колективної пам’яті зараз?

"Проект Енеїди" – це зовсім не декларація наявних наразі зображальних практик, це відкрите питання. Яке я як одна з кураторок бажала б поставити кожному відвідувачеві. Тож, що може бути з "Енеїдою" надалі: чи це законсервована практика, чи подальший шлях розвитку?

Олександр Данченко. Еней біжить від Дідони. 1969, лінорит з тоновою підкладкою. Національний художній музей України. Фотограф Михайло Андреєв

Наостанок завершую описом експонату, який розташовується в самому центрі останньої зали НХМУ, де Олександра Магінська-Слободюк промовляє над рельєфним портретом Котляревського (обрамленим сценами пекла) словами Шевченка: "Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди". Це пряма відсилка до всього того, що закладав Котляревський у свою поему, – універсальні змісти, які гармонійно пристосовувалися до соціальних проблематик кожного часу.

Можливо, одним зі способів поглянути на власний період існування є пошук розуміння, чому мова "Енеїди" фактично застигла з 1995 року. Яким є зараз те невимовне, що його так важливо і так складно проявити в нашій культурі?

Як бачите, питань у "Проекті Енеїда" набагато більше, ніж відповідей. Я не зачепила ще дуже багато категорій, наприклад, чи відрізнявся погляд ззовні, з-за кордону, від погляду внутрішнього?

Борис Ердман. Ескіз костюму до театральної вистави «Енеїда». 1920-ті роки, папір, акварель. Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького. Фотограф Михайло Андреєв

Звісно, відповідь не обмежується тільки ідентичністю чи знанням контексту. У будь-якому випадку супровідний текст-коментар охопить лише незначну частину наявних сенсів. Однак ми спробували подолати цю межу текстуальності та долучитися до більш широкої та менш дослідженої візуальності "Енеїди". Адже варто тримати в пам’яті, що зображення – це той самий текст, який ви зможете за власного бажання розшифрувати.

Лише погляньте на "Проект Енеїда" як на той код, що допоможе вам інтерпретувати виставку та зображальний ряд, який зробить загальні питання конкретними, універсальне – особистісним. Недарма так багато художників розглядали Енея як власний автопортрет, а "Енеїду" – як історію своїх пошуків, приватних, але здійснених.

Виставку "Проект Енеїда", з усіма її контраверсіями та демонстраціями ви зможете відвідати до 29 жовтня 2017 року. І, можливо, розставити для себе всі крапки над "і" над усіма тими питаннями, що хвилюють щонайменше одного з кураторів. Адже мистецький проект – це завжди поле для міркувань, а не констатація фактів.

Поліна Ліміна, спеціально для УП.Культура