Чому Голокост став можливим?

27 січня 1945 року вояки 1-го Українського фронту визволили в’язнів нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау, де, за різними оцінками дослідників, загинули від 1,1 до 1,6 млн людей, більшу частину яких становили євреї.

Через 60 років, у листопаді 2005-го, рішенням Генеральної Асамблеї ООН (Резолюція 60/7) саме цю дату було визнано Міжнародним днем пам’яті жертв Голокосту.

При цьому Генеральна Асамблея ООН рішуче засудила будь-яке заперечення Голокосту та всі прояви нетерпимості, підбурювання, переслідування та насильства, зумовлені етнічним походженням чи релігійною приналежністю.

Аби мобілізувати громадянські суспільства з метою збереження пам’яті про Голокост та запобіганню актам геноциду ООН закликала розробляти і широко впроваджувати відповідні освітні програми та охороняти, як пам’ятки історії, місця, пов’язані з масовими вбивствами.

Таким чином, починаючи з 2006 року, Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту стали відзначати у світі.

Починаючи з 2006 року, Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту стали відзначати у світі. Фото fermate/Depositphotos

В Україні на державному рівні вперше цей день було відзначено у січні 2012 року.

Голокост став кульмінаційним моментом у довгій і ганебній історії антисемітських переслідувань, погромів, дискримінацій, зведеної у Третьому рейху до рангу офіційної політики.

Основою для антисемітизму нацистів фактично були їхні спотворені погляди на історію людства як на історію боротьби рас.

Вони вважали, що євреї мали природне прагнення, яке передавалося із покоління до покоління, до світового панування, яке не тільки заважало встановленню німецького панування, але й поневолювало та винищувало німецьку "расу".

Нацисти були переконані, що вся історія була битвою між расами, яка обов’язково має завершитись або тріумфом їхньої вищої "арійської" раси або її повним зникненням.

Як наслідок, нацистські лідери вважали, що загибель всіх євреїв є необхідною передумовою для виживання та панування так званої "німецько-арійської" раси.

За словами нацистів, євреї, як "нижча" раса, використовували свій уявний контроль над світовими фінансами та засобами масової інформації, аби роздмухувати комуністичні рухи та заохочувати інші "нижчі" раси до боротьби і перемоги над "німецько-нордичними" расами.

Нацистський антисемітизм пов’язував в одне ціле традиційний негативний та хибний образ євреїв із тогочасними псевдонауковими теоріями.

Серед цих стереотипів були й такі, що походили з багатовікового ворожого ставлення християн до євреїв, котрих зображували вбивцями Христа, агентами диявола та чаклунами.

Нацисти пояснювали природу цих стереотипів тим, що вони називали "єврейським способом мислення", яке, на їхню думку, корінилося у генетиці, а отже не підлягало жодним змінам.

Ці твердження нацисти використовували для того, аби виправдати дискримінацію, переслідування та, зрештою, й фізичне винищення євреїв.

Ми до сьогодні задаємося питанням як зло нацизму могло опанувати цілу велику центральноєвропейську, культурну і високорозвинену державу, якою була Німеччина, котра завдяки своїм діячам культури та мислителям так багато дала світові?

Напрочуд точними у цьому контексті є слова англійського державного діяча і філософа, одного з основоположників британського консерватизму, Едмунда Берка, сказані ним ще у другій половині XVIII столітті, за більш ніж 150 років до Голокосту:

"Для торжества зла потрібна лише одна умова – аби хороші люди сиділи, склавши руки".

Однак, були у темні роки Другої світової війни й "хороші люди", чоловіки і жінки, котрі не були бездіяльними, котрі ціною власного життя і життя своїх близьких рятували євреїв.

[L]Весь світ сьогодні знає імена німця Оскара Шіндлера, японця Тіуне Сугіхари, шведа Рауля Валенберга, котрим Держава Ізраїль присвоїла почесне звання Праведників народів світу.

Водночас про великий життєвий подвиг майже 2,6 тис. безстрашних українців і українок, котрі, наражаючись на смертельну небезпеку, так само рятували євреїв і були удостоєні високого почесного звання Праведників ми знаємо значно менше.

27 січня – це день пам’яті про тих, хто загинув; день пам’яті про тих, хто рятував.

Це день глибоких роздумів і пошуку відповіді на здавалося б прості на перший погляд, але водночас й надзвичайно складні та завжди актуальні питання…

Чому Голокост став можливим? Що до цього призвело і що цьому сприяло? Що треба зробити, аби нічого подібного не повторилося?

І врешті, а як би я повів себе, якби жив у ті страшні часи?

Андрій Руккас, науковий радник Меморіального Центру Голокосту "Бабин Яр", доцент історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, спеціально для УП.Життя