Не може бути успішною медреформа, яку ніхто не розуміє

Минулий 2017 рік був надзвичайно важливим для здійснення реформ в Україні, зокрема в медичній галузі.

У запеклій політичній боротьбі були прийняті розроблені Міністерством охорони здоров’я два законопроекти, які повинні докорінно змінити підходи до фінансування медичної галузі.

30 січня 2018 року один з них – "Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення" – набув чинності.

[L]Також у минулому році був прийнятий закон "Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості", який в умовах реформування має забезпечити доступність та якість медичної допомоги для понад 13 млн людей, що живуть у сільській місцевості.

Над останнім, разом з групою експертів, на завдання президента України, працювала і я.

Підготовка та просування медичної реформи – це був, дійсно, складний політичний процес, тому хочу привітати команду Уляни Супрун і всіх тих, хто брав у цьому участь.

Команді МОЗ вдалося вибудувати ефективну комунікацію, щоб мобілізувати політичні еліти.

Цільові аудиторії були вибрані правильно – ті, хто ухвалює рішення на центральному рівні; сформована група прихильників серед народних депутатів та в уряді.

Було акумульовано досить багато донорських коштів, які й забезпечували цю комунікацію з просування, яке виглядало, без перебільшення, як продавлювання цієї реформи.

Але, переконана, що зараз головне завдання, яке стоїть перед МОЗом та обласними управліннями охорони здоров’я полягає в тому, щоб перейти від агресивної політичної комунікації до спокійної, виваженої дискусії з імплементації цього закону, з основним акцентом на медичну спільноту.

Адже закон про зміну фінансування дає лише рамкову структуру із загальними орієнтирами, а кінцевої чіткої картини, як повинна працювати галузь в процесі реформи, та і після неї, поки немає, ні у міністерства, ні у суспільства.

І це в жодному разі не докір МОЗу.

Розуміння змін у будь-якій розвиненій демократичній країні відбувається тільки після ґрунтовного і дуже широкого експертного та громадського обговорення.

Наразі, основна проблема, яку я бачу, коли спілкуюсь з керівниками районів, головними лікарями, керівниками територіальних громад, людьми на місцях: по-перше, повне нерозуміння, що і коли буде відбуватися, по-друге, хто, як і за що буде отримувати кошти. І найголовніше – навіщо це все потрібно.

Мало того, всюди відчувається образа і розчарування.

Причина цього в тому, що після реформи МОЗ не бачить у системі охорони здоров’я цілі групи медиків.

Після реформи МОЗ не бачить у системі охорони здоров’я цілі групи медиків. Фото [email protected]/Depositphotos

Зокрема, фельдшерів, які все своє життя прожили, пропрацювали в селі (часто-густо за відсутності нормальних умов роботи, обладнання, доріг). Їх просто викреслено із концепції реформування.

У випадку з сімейними лікарями ситуація інша, але теж дивна – фахівці потрапляють під постійний шквал критики.

Як на мене, таке несправедливе ставлення до людей дуже шкодить реалізації реформи, і через це її не сприймають на місцях.

Реформа на первинці дасть результати у випадку, коли її розумітиме і сприйматиме лікар зі своєю командою (медсестра, фельдшер).

Щоб медики ефективніше використовували робочий час для лікування та спостереження за пацієнтом, необхідна мотивація, і це не виключно матеріальні стимули, важлива повага, престиж професії.

Але якщо нині, за даними Державної служби зайнятості, зарплата у медсестер і лікарів найнижча в країні, чи не варто замислитись про це профільному міністерству, яке формує політику в галузі?

Питання риторичне.

Завдання будь-якого фінансового механізму – це платити за те, що приводить до дії, яка дійсно необхідна пацієнту.

На первинці всі ці дії пов’язані з лікарем, його вміннями і доступом до необхідного інструментарію.

Відповідно, механізм фінансування повинен розглядатися з двох основних позицій:

• чи дозволяє він заохотити медичного працівника;
• чи призводить він до ефективнішого і продуктивнішого використання лікарем свого робочого часу.

Більш за все обурення, невдоволення і нерозуміння викликає ідея, що лікарі повинні стати ФОПами.

Дійсно, з точки зору податкової оптимізації, цей варіант може здатися непоганим, і ця модель має право на існування, але для тих, хто цього хоче. Адже вона не універсальна і не повинна бути уніфікована для всіх.

Тим більше, що така модель суперечить логіці, бо якщо для нас важливий сам лікар і його присутність – то завдання максимально вивільнити його час для безпосередньої роботи – лікування. А всі технічні, бухгалтерські, організаційні функції покласти на іншого працівника.

Заступник міністра Павло Ковтонюк наводить, як приклад неефективної роботи, сільських лікарів, які замість роботи копають моркву на грядках.

Про цю публікацію мені розповіли самі лікарі, яких порівняння з "недобросовісними городниками" навіть образило.

Але те, що лікарі-ФОПи повинні будуть займатися бухгалтерськими справами, здавати звіти в податкову, бути бізнесменами нікого не цікавить.

Як і кожна нормальна людина, медики не хочуть принижуватися на роботі, і щоб не потрібно було паралельно вирощувати моркву на грядках, для того щоб просто вижити.

Дуже важливо показати людям реалістичний план з термінами, процесами, механізмами реалізації.

Щоб лікарі, фельдшери, медсестри відчули, що вони можуть впливати на процеси, що їх чують, що вони стають центром цієї нової системи.

Щоб вони розуміли, що все відбувається не задля їхнього перевиховання, змушення чи звільнення, а для спокійного, безпечного і передбачуваного та якісного виконання їхньої робити.

Розумію, що в моїх словах немає нічого нового, що всі експерти, донори, що всі, хто підтримує реформу – мають таку мету.

Але чому це не відчувається у їхніх діях?

Чому лікарі та медпрацівники сприймають ініціативи МОЗу зовсім по-іншому?

На жаль, у всіх важливих і потрібних реформах, що започаткувало міністерство окрім критики, негативу, звинувачень лікарів, не видно перспектив: росту заробітної плати, не кажучи про історію з ФОПами, яка взагалі вводить медиків у повний ступор.

Зараз реальне вікно можливостей, коли важливо переорієнтуватися і зробити висновки.

Багатьох людей із нинішньої команди МОЗу знаю особисто по роботі в Одесі й товаришую з ними. Тому і зазначаю свої зауваження відкрито.

Моє завдання – залучити до обговорення якомога більшу кількість людей.

Переконана: не може бути успішною реформа, яку ніхто не розуміє; реформа, яка всіх виключає з процесу.

І жодній команді в жодному міністерстві не під силу наодинці, без широкого залучення суспільства, і без серйозного продуманого механізму імплементації, провести успішні реформи.

Це не мої очікування від команди Уляни Супрун, а очікування людей. Я закликаю усіх до дискусії.

Адже те, що 30 січня набув чинності закон "Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення", не означає, що реформа здійснилася.

Це тільки старт – і найважчий для усіх період попереду.

Марія Гайдар, позаштатний радник президента України, спеціально для УП.Життя