Українки стали заручницями "антикризових" реформ

1589
7 березня 2018

З початком кризи 2014 року українська влада, під тиском міжнародних кредиторів, але без особливого опору з боку місцевих еліт, почала втілювати так звані антикризові заходи.

По суті, вони відбуваються в рамках неоліберальної політики жорсткої економії, коли влада зменшує дефіцит бюджету за рахунок замороження соціальних показників (мінімальних зарплат, прожиткового мінімуму) та урізань видатків на державний сектор.

І хоча український уряд намагався представити "антикризові" заходи як технічні і нейтральні, вони такими не є.

"Антикризова" політика жорсткої економії має суттєві негативні наслідки, що нерівномірно вражають різні категорії населення.

Через вже наявну гендерну нерівність і сутність політики "жорсткої економії" жінки є однією з найбільших груп, щодо яких "антикризові" заходи мають більший негативний вплив.

Жінки є однією з найбільших груп, щодо яких "антикризові" заходи мають більший негативний вплив.
Фото AndreyKr/Depositphotos

Так у 2016 році розрив у оплаті жінок і чоловіків сягнув пікової позначки за майже 10 років – 25,3%.

Однією з основних причин збільшення розриву могло стати рішення влади не індексувати мінімальну зарплатню, незважаючи на високу інфляцію.

Оскільки жінки частіше працюють у низькооплачуваних секторах і на низькооплачуваних посадах, таке замороження "мінімалки" вдарило, в першу чергу, по їхніх зарплатах.

Щойно мінімальну зарплатню подвоїли у 2017 році, розрив у оплаті між чоловіками і жінками знову скоротився до докризових показників.

Іншою складовою політики жорсткої економії було скорочення кількості держслужбовців і продовження "оптимізації" освіти та медицини, яку почав уряд за часів Віктора Януковича.

Так з початку кризи кількість держслужбовців зменшилася на 100 000, тобто на третину.

Ще 55 000 тисяч робочих місць скоротилося у освіті, 12 000 серед середнього медичного персоналу.

Також 12 000 соціальних працівниць були виключені із держбюджету в 2014 році.

Оскільки в усіх цих секторах переважну більшість працівниць становлять жінки, це спричинило зростання жіночого безробіття та зменшило їхні шанси на стабільну офіційну зайнятість.

Жінки виконують набагато більшу частину репродуктивної праці – виконують традиційну домашню та доглядову роботу, опікуючись дітьми, людьми з інвалідністю, хворими та людьми похилого віку.

Отже вони є основними користувачками державної доглядової інфраструктури – медичних закладів, дитсадків, шкіл, служб соціальної допомоги.

З початку кризи в Україні закрилося 759 загальноосвітніх шкіл.

Було закрито більше третини лікарняних закладів у сільській місцевості, де більшість населення становлять жінки.

У той же час, за даними UNDP, 48% жінок у сільській місцевості не мають закладів охорони здоров’я у своїх населених пунктах.

Тож "антикризова" політика влади у державному секторі не лише спричинила втрату "жіночих" робочих місць, а й зменшила доступ населення до інфраструктури, яка мала б підтримувати репродуктивну домашню та доглядову працю (переважно) жінок.

Замороження прожиткового мінімуму і неналежна його індексація з початком інфляції також негативно вплинули на становище жінок. Адже саме законодавчий прожитковий мінімум визначає розміри соціальної допомоги і виплат, зокрема тих, що підтримують жінок у їхній репродуктивній праці.

У результаті максимальні розміри всіх надбавок на догляд за людьми з інвалідністю у 2016 році знецінилися майже на 30% порівняно з 2013 роком.

Також у 2014 році був заморожений розмір виплат допомоги по народженню, а також скасована прогресивна шкала цих виплат.

Це призвело до того, що між 2013 та 2016 роками щомісячна виплата на першу дитину знецінилася на 43%, а на третю – на 69%.

Якщо в докризові роки виплати на третю дитину могли фактично компенсувати жінкам зарплати (особливо в сільській місцевості), то зараз вони втратили більшість свого значення і перестали бути суттєвим, стабільним і незалежним доходом жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дітьми.

При цьому ні попередня, ні теперішня влада не робить нічого для суттєвих зрушень у політиці, яка б забезпечувала більш рівномірний розподіл домашньої та доглядової праці між чоловіками і жінками у сім'ях.

Чоловіки в Україні вкрай рідко ідуть у "відпустку" по догляду за дітьми (вони беруть лише 1% "відпусток"), хоч мають на це законодавче право.

Гендерні стереотипи про "чоловічу" і "жіночу" роль тут, безперечно, мають значення. Але чи не більше значення мають економічні чинники – адже "відпустка" по догляду за дітьми у нас не оплачується.

У результаті, заробляючи в середньому менше, жінки змушені іти у цю "відпустку", щоб пом’якшити удар по сімейному бюджету.

Попри декларовану боротьбу з гендерною нерівністю, більшість дій та бездіяльність влади створюють передумови для збереження чи навіть поглиблення гендерної нерівності у країні. Заручницями негативних наслідків політики жорсткої економії стали жінки загалом, але особливо вразливими є великі групи жінок, які були у гіршій ситуації ще до кризи та "реформ".

Це, перш за все, жінки з сільської місцевості, жінки похилого віку, жінки з дітьми, самотні матері, жінки у важких сімейних обставинах (з інвалідністю чи важкою хворобою в сім’ї, наприклад).

Імовірно гірша ситуація також у жінок із етнічних та сексуальних меншин, оскільки для них все ускладнюється ще й особистою дискримінацією.

До того ж військові дії призвели до виникнення ще двох особливо вразливих категорій.

Жінки-переселенки (які становлять більшість ВПО) стикаються як з усіма згаданими проблемами, так і додатковим фінансовим навантаженням через переселення.

Чи не в найгіршій ситуації опиняються жінки, що проживають у зоні конфлікту, де економічна криза ще глибша, доступ до інфраструктури ще гірший, а фізичні загрози війни стають повсякденною реальністю.   

"Вихід" із кризи з такими сумнівними наслідками для соціально-економічного добробуту жінок і їхніх сімей ставить під питання спроможність влади забезпечити виконання тих міжнародних зобов’язань щодо гендерної рівності, які Україна взяла на себе.

Більше того, влада не робить майже ніяких кроків для пом’якшення негативних наслідків політики жорсткої економії для більшої половини населення країни.

Ці кроки мали б включати, як мінімум, належну індексацію прожиткового мінімуму (і відповідних соціальних виплат), розвиток якісної і доступної інфраструктури, особливо для найуразливіших категорій (наприклад, для жінок у сільській місцевості), оплату "відпустки" по догляду за дітьми, перекваліфікацію жінок, які втрачають роботу через скорочення, соціально-економічне забезпечення для населення у зоні конфлікту, програми для покращення становища найбільш вразливих категорій громадянок.

Якщо ж ці негативні наслідки продовжувати ігнорувати, то експерименти жорсткої економії лише зміцнюватимуть "скляні" стелі та стіни, заручницями яких будуть українські жінки.

Оксана Дутчак, соціологиня, Центр соціальних та трудових досліджень, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua