Як воно там, де ніхто не сумнівається, від кого прилітали гради

В Станиці Луганській було зірвано очікуване перемир’я…

Чую в новинах.

Я там була нещодавно. Вперше в житті. Тепер для мене це не просто топонім з двох слів, а образ з картинок, запахів, звуків та облич.

Всю війну, слухаючи звіти про бої під Троїцьким, Новозванівкою, Попасною, Золотим, Станицею Луганською, в моїй голові відтворювалася Гугл карта України…

Ближче – Луганська область…

Ще ближче – Луганськ…

Ще ближче – маленькі містечка, як намистини, розкидані навколо окупованого нині Луганська…

Ще ближче – пагорби та западини Донецького кряжу, перериті траншеями та капонірами…

Їдемо.... Радіоприймач "підхопив" якесь радіо "ЛНР" – до "нуля" менше 10 кілометрів.

В Попаснянському районі працює наша команда з "Карітасу Краматорська" – роздають людям паливо в рамках акції "Папа для України".

Команда "Карітасу Краматорська" роздає людям паливо в рамках акції "Папа для України"

Приїжджаємо до баби Марії. Вона мешкає на якомусь хуторі, де її хата – єдина "жива" оселя.

Сама вона вже роки зо два рідко виходить з дому, а з двору – то й взагалі зась. Внаслідок важкої хвороби не може тримати рівновагу. Продукти та всяке необхідне приносять добрі люди, які пам’ятають її, як ще здоровою була, та у гості приходила.

Вивантажили паливні брикети, занесли бабці кілька мішків до хати, аби на двір не виходила.

В навігаторі – Станиця Луганська. Колись від Попасної до Станиці Луганської можна було проїхати через Луганськ, і це було десь 120 кілометрів. Тепер цей шлях вдвічі довший – доводиться об’їжджати непідконтрольні території.

Тут, на півночі області, ландшафт дещо інший: крейдяні гори, річки, змішані та хвойні ліси, скошені уламками снарядів лісосмуги, перекопані вибухами піщані узбіччя…

В радіоприймачі – вже знайоме "ГТРК ЛНР": уточнюють списки виборців "республіки", очікують наступу "украинских карателей" та знову згадують Дебальцевську "победу сквозь годы".

Добре, що є флешка з музикою.

– 33 ночі в омшанику для бджіл просиділа. А він тут залишався, у хаті, каже: "Йди, попадуть у хату, хоча б поховаєш мене…"

Це про чотирнадцятий рік. Артилерійські обстріли накривали міста та села Станично-Луганського району щоночі.

В глибокому та теплому підвалі для зимівлі бджіл вистачило б місця для них обох, але вісімдесятирічна з хворими ногами Ніна Єгорівна ніяк не дотягла б до сховища чоловіка. Анатолій Кононович пересувається на інвалідному візку – втратив ногу через цукровий діабет.

Анатолій Кононович пересувається на інвалідному візку – втратив ногу через цукровий діабет

– Ото як вщухне трохи – вийду та ліхтариком по вікнах, а він з середини мені ліхтариком – то знаю, що він там живий.

Згадуючи ті ночі, коли снаряди лягали менш, ніж за сто метрів від хати, 83-річний чоловік ковтає сльози. Його уява навіть домальовує ракету "Граду", що він, начебто, встиг роздивитися, як летить – про що й розповідає.

На диво, будинок майже не постраждав – тільки дах пошкоджений уламками. А ось гараж знесло, щоправда, автівки там давно вже немає.

– На початку війни ходила до лісу, збирала дрова, – каже Ніна Єгорівна. – Але з ногами дедалі гірше, зараз вже без палки не ходжу. То ж дякуємо вам за дрова, бо замерзли б, та й за ліки дякуємо, що привозили на Новий рік.

А ми тим часом їдемо далі, на схід.

– Там за лісосмугою річечка, а там ще трохи і вже Росія, – каже пані Наталя, самотня пенсіонерка – дрова їй привезли раніше, а ми заїхали поспілкуватися.

[L]Села Комишна та Колесниківка Станично-Луганського району знаходяться десь в двох кілометрах від кордону з Росією. Тут ніхто не сумнівається, всі знають, від кого прилітали гради та міни у 2014-му та 2015-му.

– А кордон там закритий? – питаю.

– Та де там закритий! Якось було, що хтось з наших лісом перейшов на той берег, а потім, як верталися, прикордонників зустріли, ну то вони й сказали, що то вже чужа територія.

– А тихо в вас зараз?

– Вважай, тихо. А раніше таке було… Дах в мене й досі розбитий, дивись.

У 2014-2015 роках багато хто з місцевих до Росії поїхав, бо там не стріляли, але потім всі повернулися.

– Нащо й бігли – хто залишився, той і тут пересидів, – додає пані Наталя.

Мусимо їхати – вже вечоріє, а блок пости проїжджати краще до темряви.

На блок пості хлопці пропускають без проблем – хрест "Карітасу" знають по всій лінії розмежування.

Віддаляємось від Станиці – радіоприймач починає втрачати сигнал "ГТРК ЛНР", яке вже з шипінням транслює щось про українських катів у Дебальцевому, і, нарешті, ловить українське радіо.

Ірина Перкова, "Карітас Маріуполь", спеціально для УП.Життя