Як література зближує

638
3 квітня 2018

Історія й географія не залежать від людини.

Опановуючи довкілля, людина намагається повсякчас керуватися своїм нетривалим у планетарному масштабі минулим і щодня пише нову сторінку довгої й, на жаль, темної оповіді, котру називає історією.

Географії до людини байдуже. Земля обертається зовсім відсторонено від її мешканців. Моря, низовини й гори про людину не знають, річки течуть не через неї й гори від того, що вона ними дереться, не вищають. Але людина їх знає й сама дала їм назви.

Людина вигадала поняття історії й сама інтерпретувала минуле, хоч і важко сказати напевне, чого з нього навчилася.

Людина створила географію, об’їздила всю земну кулю й накреслила карти — ти там, а я тут, це твоя земля, а це знову моя.

Людина створила собі мову.

Крім чітких кордонів, людей розділяє ще й вона. І от живе нині людина на Землі, що відсторонено обертається, живе в межах своїх кордонів, навіть не знаючи своїх інших.

Я, нащадок народу, що існує на Землі вже якихось сто тисяч років, живу в країні, яку називають Туреччина, й почуваюся зв’язаною по руках і ногах.

Мої предки прийшли з причорноморських територій, які не входять до її складу.

Батьки мого батька та їх предки походять із Західного Причорномор’я, з Варни. Нині ми називаємо цю країну Болгарією.

Предки моєї матері походять зі східного узбережжя Чорного моря, з Сухумі, з Абхазії, малої країни, яку ніхто тепер не визнає.

Я не маю ані найменшого уявлення, звідки прийшли батьки моїх предків, чи довго там прожили й кого зустрічали на своєму довгому шляху.

Генетичне походження – складна штука. Мій дідусь, який ріс у Варні, говорив і турецькою, і болгарською. Але мати моєї бабусі померла, так і не навчившись новодержавної турецької мови, яку її історично змусили опанувати. Може, вірила, що колись повернеться на батьківщину, а може, просто не мала часу вчити нову мову – про це вже годі довідатися, це вже давня історія.

Сама я, як і мої батьки, народилась у Туреччині, нікуди не переїздила, але чула безліч мігрантських історій, схожих на історії моїх прапредків.

Аналізуючи події, з яких складається те, що ми називаємо історією, я замислилась над причинами, які спонукають людину мігрувати, але для всіх знаходила свої.

Я не знаю мов, якими говорили предки моїх батьків. Моя рідна мова – турецька, я пишу цією мовою, й вона є наріжним каменем мого існування.

Усі, хто нині хоче відшукати інформацію про те, чим живе сучасна Туреччина, можуть скористатися численними можливостями цифрової доби. Інтернет повен новин, аналітики й даних про те, що робиться у всьому світі, – добрих, поганих, зловісних чи навпаки аж надто оптимістичних.

Мільйони фотографій засвідчують як красу Туреччини, так і сумні сторінки її історії – краса й потворність ідуть пліч-о-пліч у всіх країнах, десь ближче, десь далі.

Усі клопоти й пристрасті світу в нас під рукою, але головне питання, як на мене, – чи хочемо ми про них знати.

Однак саме література є найнедоступнішою складовою інформаційного потоку, який на нас падає, хоч саме завдяки їй ми можемо щиросердо й безпосередньо пізнати тих, хто говорить іншою мовою, й наблизитись одне до одного.

Література – не лише міст між тими, хто не розуміє одне одного, а й шлях порозумітися та познайомитися.

Росіян я вивчала за Достоєвським, Толстим і Чеховим.

Я плакала турецькою мовою, читаючи "Хлопців із вулиці Пала" Ференца Мольнара, й фанаткою Бруно Шульца стала теж завдяки турецькому перекладу.

Я пишаюся тим, що більшість книжок Вітольда Ґомбровича перекладено турецькою.

Я дуже щаслива, бо зможу прочитати тисячу сторінок роману Петера Надаша "Паралельні історії" своєю мовою.

Я спрагла до всіх хороших авторів, із якими нас розділяє мова, – і до тих, яких знаю, і до тих, яких поки ні.

Нам потрібна література, а не історія, географія, політика, економіка чи кордони, які розділяють.

У історії будь-якої країни повно історій про ворожнечу. Офіційні історіографії країн зі спільним минулим завжди суперечитимуть одна одній. Спитавши, яка правдива, не оминемо сумнівів.

Географією часто користуються для підбурювання до ворожнечі чи навіть до її розпалювання: ріка, яка спокійно тече у власному напрямку, зненацька стає рікою, що нас роз’єднує, й наші близькі опиняються на іншому березі. Егейське море, скажімо, – джерело багатьох таких історій.

Література, навпаки, – важливий інструмент створення ладу, порозуміння й любові між людьми. Хоч можновладці й декларують прямо протилежне, ті, хто вірить у позитивні риси людства, знають, що історія часто сповнена брехні, й можуть звільнити від цієї брехні власну розповідь.

Література, хоч вона й вигадка, дає людині змогу подумати про правильне й хороше, пізнати й зрозуміти себе саму, а також полюбити інших. Без огляду на національність своїх героїв література спалює мости взаємної ненависті, бо її основою є сама людина.

Маґда Сабо, Ласло Краснагоркаї, Чеслав Мілош та інші автори різного походження пишуть не лише для читачів, які володіють відповідними мовами.

Їхні твори прямують до ідеалу, де читач поєднується з довкіллям, – до "літератури світу", за словами Гете.

Навіть не знаючи їхніх рідних мов, ми читаємо їх своїми й розуміємо їх. Бо спільні властивості всіх створінь під назвою "люди" виходять за рамки мов чи націй, і в кожній мові є все, що стосується людини.

Людина мусить уміти жити без кордонів і благословляти всіх земних створінь, і віднайти в собі гідність за допомогою моралі, яку сама й створила.

Головне – вірити в силу літературного слова. Як писав великий турецький поет Назим Хікмет, "життя, самотнього й вільного, як дерево, і братерського, ніби ліс, – ось чого ми прагнемо".

Айфер Тунч, турецька письменниця, екс-головний редактор видавництва Yapı Kredi, спеціально для УП.Життя 

Переклад Олександра Стукала

Цей есей опубліковано з нагоди Місяця Авторських читань – найбільшого міжнародного літературного фестивалю Центральної Європи, який цьогоріч пройде в Україні вчетверте.

У Брні, Вроцлаві, Остраві, Кошице і Львові щодня протягом липня відбуватимуться нон-стоп читання. Приїдуть письменники із Чехії, Польщі, Словаччини, України, та країни Почесного гостя 2018 Туреччини. Література як спосіб спілкування, як жива зустріч автора і читача – саме таке внутрішнє гасло фестивалю МАЧ.

У спеціальній підбірці есеїв для "Української правди. Життя" турецькі автори знайомлять українських читачів з атмосферою сучасної турецької літератури. Це думки про межі приватного і державного, про кордони, про свободу особисту та громадянську, про цензуру, права людини та обмеження цих прав. 

powered by lun.ua