Синдром розібраного лего або Школярі без школи

6375
20 серпня 2018

Кілька років тривають розмови про "неправильну" школу: і на державному рівні, і просто в колі батьків.

Багато цінного в таких діалогах чи виступах, але є й невидима сторона, про яку майже не замислюємося, а, отже, не говоримо.

У сучасних підлітків, молоді простежується надмірна вибірковість знань у різних сферах життя. Знань, на перший погляд, привабливих, але "всередині" порожніх.

Я б назвала це "синдромом розібраного лего".

 

Уявімо, що виховання й навчання новонародженої дитини схоже на складання конструктора лего.

Якщо ви хоч раз у житті складали його, знаєте, які дрібні там деталі, і як непросто з однакових, на перший погляд, частин скласти щось цілісне і красиве.

А мета завжди одна – зібрати міцну споруду, фігуру, предмет.

Так і батьки, які вчать дитину говорити, їсти, ходити – насправді складають фундамент однієї великої споруди під назвою Життя, Розвиток, Успіх, Кар’єра.

Слова складаються в речення, з кроків будується шлях.

Так проживається, "складається" щось потрібне, корисне, цілісне.

Батьки є зразком, орієнтиром для дитини. А потім для школяра таким орієнтиром стає ще й класний керівник, вчителі, які формують Школу.

Навіщо потрібна школа? Чому не можна просто перейти на домашнє навчання або навчатись в репетитора?

Можна. Але, на відміну від дорослих, дитина не має достатньо досвіду, щоб завжди казати собі:

"О, це мені потрібно, тому сідаю вдома і вчуся!".

Такі думки й рішення – результат правильної мотивації, прикладу дорослого і системи.

Чи ходили б ми на щоденну роботу, якби це не було важливою умовою роботодавця?

У нас щодня б виникали причини туди не піти, або, якщо робота таки улюблена, ми б ходили тоді, коли б відчували особливе натхнення чи потребу. Але натхнення приходить під час праці.

Якби в подружжі чоловік і дружина орієнтувалися лише на свої почуття й потреби, чи хотілося б їм щоранку готувати сніданок або робити приємні несподіванки одне одному?

Але міцні подружжя роблять це не лише тоді, коли відчують, що їм хочеться, а й тоді, коли знають, що так треба. Для блага іншого. І свого.

Що сталось із сучасними школярами? Ми "сказали" їм, що школа не потрібна.

Так, можливо, це однобоке твердження, але нашими сумнівами, скаргами, новинами у ЗМІ на шкільну тематику ми це сказали (і не лише вербально).

Дозволяємо собі відверто висловлювати думки, що у школах не такі підручники, не такі предмети, не такі вчителі, не такі умови.

Ми поначитувались статей і вирваних із контексту цитат, які також схожі на розібраний лего-конструктор, бо не тяжіють до якогось спільного знаменника, не містять в собі зрілих й корисних переконань.

Ні, я не хочу сказати, що мені все подобається. Якби моя воля, сама б переписала деякі з підручників та навчальних програм.

На жаль, деякі вчителі втрачають довіру в очах дітей, через те, що йдуть до школи не за покликом серця…

Але ми, дорослі, заперечуючи усе на світі, забули про те, що самі все-таки закінчили Школу.

Якою б вона не була, саме завдяки вчителям здобули багато чого з того, що маємо зараз. Бо мали орієнтир у кожному предметі!

Ми цікавились хімією, змішували нишком вдома невідомі речовини, самі щось досліджували, але мали вчителя, який, як нам здавалось, знав усе і завжди міг порадити, допомогти скласти наші частинки знань у щось цілісне.

Ми читали багато літератури, але змінювали негативне ставлення до деяких персонажів тільки після запитань учителя, який спонукав, надихав нас подивитися на негативні дії персонажа з іншого боку, спробувати знайти причину і зрозуміти героя твору, не осуджуючи.

У кожного з нас були ті, хто допомагав складати споруди з лего. І це дарувало таке цінне й потрібне відчуття безпеки!

Сучасні школярі знають багато, бо мають доступ до невичерпного джерела знань – Інтернету.

Їм не потрібно зберігати в таємних зошитах вирізки з пожовклих газет чи стояти в черзі до бібліотеки.

Вони роздратовано трясуть гаджетом, якщо з причини "тугого" інтернету інформація шукається на 5 секунд довше, ніж вони планували.

Що поганого в цьому? Насправді, багато доброго. Але немає орієнтиру, інструкції для складання свого замку знань. Точніше кажучи, такі орієнтири є, але часто хибні.

Повторюся: діти не мають відповідного досвіду для того, щоб в УСІХ сферах науки відмежовувати корисне від шкідливого, добре від злого. А орієнтири їм потрібні!

І відчуття безпеки теж. Цими орієнтирами стають відомі відеоблогери, думка яких не завжди слушна.

Але саме вона формує у головах наших школярів купу помилкових переконань.

Спілкуючись з дітьми 4-9 класів, почуєте повно цікавих фактів, про які й не здогадувалися.

Але коли спробуєте поговорити про щось ґрунтовно, глибше зануритися в якусь із тем, можете відчути "порожнечу".

Нашими відвертими думками про наболіле, про "не таку" школу, інколи зовсім нівелюємо це поняття. Такий процес нагадує приготування борщу. Борщ буває різним: хтось додає томатну пасту, хтось ні. У когось у борщі навіть яблука є.

Та не зважаючи на нюанси приготування, борщ називається борщем.

Та коли ми покладемо на стіл моркву, буряк, картоплю, капусту і скажемо, що це борщ – звісно, нам заперечать.

Школа була школою. Хоч якоюсь, але школою. У ній була система, орієнтири, однолітки…

Зрештою, корисний страх перед строгим учителем, який нас любив, отже, вимагав.

Але ми сказали, що цей борщ пересолений, недосолений, ще якийсь. І вилили його! Не зваривши іншого!

Діти отримали пряме послання: "Вам не пощастило. Живете у важкий час. Учителі не ті. Усе не так".

Чи можуть після такого школярі не хамити учителям? Чи можуть учителі не бути роздратованими й зневіреними, якщо, зрештою, у багатьох бідах звинуватили лише їх?..

Чому, прописуючи права школярів та батьків, методисти не працюють над розробкою й удосконаленням Книги обов’язків?

Уявляєте, якби ввели учнівський обов’язок висловити вдячність учителеві за науку в кінці навчального дня?

Чи ми, батьки, до кінця розуміємо важливість праці педагогів, які беруть активну участь у будівництві лего-споруд у головах наших дітей?

Коли я навчалася в педінституті, нам казали: "Ніколи не чекайте вдячності від дітей".

Добре це засвоїла, але учителі також люди. У них виростають крила від того, що ми, батьки, помічаємо хоч щось хороше в їхній діяльності і дякуємо їм.

А цього хорошого багато. Просто нечасто приглядаємося. Чи, точніше, націлені на те, щоб побачити інший бік – негативний (знаходимо те, що шукаємо).

Усе-таки нагодуймо наших дітей борщем! Ми можемо додати туди багато екзотичних інгредієнтів або чогось не давати, бо воно шкідливе.

Але залишати їх голодними не можна!

Відповідальність за свої дії в них, наших сучасних школярів, можна сформувати за допомогою системного навчання, вимог, підтримки, правильних орієнтирів.

Домашнє навчання? Так, можна. Але це, радше виняток, аніж норма.

Не всім підходить. І часто вчителями для таких дітей стають батьки, яким доводиться відмовлятися від кар’єри чи реалізації власних потреб, що призводить до проявів надмірного роздратування в дорослого, а, отже, і в дитини. Бо вона дивиться на орієнтир.

Скажете, дітям достатньо послухати аудіокнигу? Категорично не погоджуся!

Коли моя мама, учитель-філолог, аналізує з дітьми твір, складається враження, що діти проживають маленьке життя тривалістю у 45 хвилин.

Таке в навушниках відчути неможливо! Бо в аудіокниги немає погляду мудрого, досвідченого вчителя, якому хочеться довіряти й дозволити "зібрати лего" в кожній голівці. Зібрати у щось потрібне, вартісне, красиве, міцне, безпечне…

Знаєте, про що мріють сучасні школярі (не всі, але багато)? Про вільне життя, без обмежень. Про фрілансерство. Про легкі й доступні гроші. Бо переконують, що жити треба так, аби реалізовувати усі потреби. Свої!

І навіть якщо сучасна молодь влаштовується на роботу, найпоширенішою проблемою є невміння взяти відповідальність за виконання посадових обов’язків, пропуски робочих днів чи звільнення без попередження.

HR-спеціалісти шоковані швидкоплинністю кадрів за круговим принципом "попрацював – захотів пожити для себе – звільнився – влаштувався на іншу роботу…".

Хто захоче працювати із таким спеціалістом, навіть якщо знання своєї справи на високому рівні?

Що лякає? Те, що хірург-фрілансер чи працівник ЖЕКу-фрілансер якось не звучить. Принаймні, поки що мало хто із "заперечувальників" школи над цим замислюється.

А діти наші – чудові. З величезним потенціалом! Тільки вони ще діти, а тому й потребують допомоги мудрого, зрілого дорослого.

Щоб синдром "розібраного лего" не завдав їм шкоди у подальшому житті. І нам разом із ними.

Наталія Сиротич, кандидат педагогічних наук, психолог, для УП.Життя

Передрук редакційних матеріалів "Української правди. Життя" без дозволу редакції заборонений.

Щоб отримати дозвіл, напишіть нам на lifepravda@gmail.com

powered by lun.ua

Головне на сайті