Радянські громадяни жили в тоталітарній системі, де за правду карали. Яке виправдання маємо ми?

10051
26 серпня 2018

Лауреатом Премії імені Василя Стуса 2018 року став єпископ Української греко-католицької церкви Борис Ґудзяк. 

Про це стало відомо 26 серпня під час урочистої церемонії у Національному музеї Тараса Шевченка.

УП.Життя публікує промову лауреата під час вручення премії.

Реклама:

***

"The past is never dead. It's not even past". Цитата з вірша Вільяма Фолкнера може мати безліч інтерпретацій.

Чомусь вона приходить на думку в серпні 2018 року при врученні премії імені українського поета-мученика, який загинув у вересні 1985.

It’s not even past. Це не Шекспір чи навіть Шевченко, при усій іконічності останнього.

 Фото: Helen Jamison

Стус близький, його премія – не декорація, а радше імператив. Стус – жива історія і позиція, його премія – виклик і обов’язок. Це наш час і, на жаль, наші дилеми. It’s the present.

Особливо зараз, коли за полярним колом карається Олег Сенцов, перейшовши ще одну нелюдську відмітку болю і страждань – сто днів голодування. Стус помер, за досі нез’ясованих обставин, під час сухого голодування, як він тоді сказав "до кінця".

Реклама:

Для спадкоємиці Радянського Союзу її каральні органи та методи ламання людей зовсім не у минулому.

Аналіз злочинів та осуд комуністичної системи ще остаточно не завершений. Нацизм – нікчемний, лукавий; публічно, соціально і політично недопустимий.

Натомість марксизм, ленінізм, маоїзм – тобто  комунізм – лишається легітимною інтелектуальною опцією і діючою соціальною та політичною системою.

Там, де він ганебно програв, встигнувши заподіяти геноцид за геноцидом, і, навіть у демократичних чи ліберальних суспільствах, він надалі шириться як рецидивний рак у нових мутаціях: авторитаризми, популiзми, класові війни, identity politics, політичний патерналізм і похідна від нього громадянська безвідповідальність.

Стус знав, що осуд злочинів комунізму необхідний і вірив, що він відбудеться.

"…Я певний, що рано чи пізно КДБ будуть судити – як злочинну, відкрито ворожу народові поліційну організацію. Та не певен я, що сам доживу до цього суду. Тому прошу передати моє звернення обвинувачам цієї злочинної організації. Нехай у багатотомній справі її злочинів буде і моя сторінка свідчень-обвинувачень".

Зараз наша відповідальність полягає в тому, щоб суд завершився. І щоб вирок остаточно допоміг нам лишити минуле в минулому. Але поки що the past is not even past.

 Фото: Helen Jamison

Особливо зараз, коли Стусів Донбас, земля, за яку він так переживав і вболівав, є полем битви і крові. Він на власні очі бачив, до чого призводить русифікація і позбавлення тотожності, адже викладав українську мову саме в багатостраждальній Горлівці.

"Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритися з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства?  Адже нас – за 40 мільйонів…"

Миритися таки не можна.

27 років тому здавалося, що небезпека минула, імперія впала. Однак імперіалізм потужно відновлюється і як смертоносна ракова метастаза вилився у війну.

Війну, що забрала життя і покалічила десятки тисяч. Війну, яка продовжує шматувати країну і травмувати увесь наш народ, як і в минулому.

The past is not even past. Це яскраво показали суперечки навколо фільму про Стуса. І не лише вони.

Бажання живих учасників міняти минуле, цензурувати історію, нею маніпулювати, її підмальовувати, вилучити з неї невигідні сюжети. "Маскіровка" – моральна чи мілітарна – не завжди вдається. Правда, навіть покалічена, стає видимою. Свідомість про судилище над Стусом більша ніж, коли-небудь.

Методи Путіна чимраз частіше називаються по імені.

Із 47 років життя, символічний вік для українського поета, Стус 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті.

"Я боровся за демократію це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад; моя любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури кваліфікувалися як націоналізм" 

"Пізнайте правду, і правда визволить вас" (Ів. 8,36)

 Фото: Helen Jamison

Стус настоював на правді, коли панувала диктатура брехні. Він був здатен зробити моральний вибір, оточений аморальною більшістю.

Хоч Радянський Союз в минулому, виклик залишається. Євген Головаха ототожнює феномен аморальної більшості властиво з нашим часом, констатуючи, що "одна людина заради принципів може пожертвувати собою, а інша заради вигоди пожертвує іншими".

Парадокс у тому, що сьогодні у нас більше свободи, ніж було у радянських громадян, а тому відповідальність за вибір більша. Вони жили в тоталітарній системі, де за правду карали. Яке виправдання маємо ми?

Хоч воно і коштувало життя, моральний вибір для Стуса був очевидним.

"Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільняється од неї як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина насамперед – це добродій…".

Цей свідомий і радикальний вибір добра і правди вражає.

Про це говорив минулорічний лауреат Сергій Жадан та інший правдомовець – Євген Сверстюк: "То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям".

Уривки з "Таборового зошита" свідчать про його постійну вперту і запеклу боротьбу за права людини, за право на людяність, передусім власну. У незбагненних, нелюдських обставинах.

Вражає його мотивація вступу до Гельсінкської групи, щойно вийшовши з тюрми. Відчайдушна і мученицька. Остаточно ціною власного життя.

"Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забрано — крихтя не потребую"

Важко вповні уявити цю жертву.

Не плекаймо ілюзій – таких як Стус було 3-4 на мільйон, решта – змирилися, пристосувалися. І складно їх осудити. Протести такі, як Стуса, були дуже самотніми. Ця самотність була важкою для поета і правозахисника, але він, однак, не здавався.

"Як боляче, що в наших умовах неможлива звичайна людська солідарність загальної голодівки і протесту. Одне люди виснажені довгою боротьбою, друге повна неефективність будь-якого опору в цих абсолютно закритих умовах. Але як то калічить душу коли ти бачиш і мовчиш".

Стуса імператив чіткий. Тоді й тепер:

"Будь собою тобто, виробивши тверді орієнтири, що таке добро і що зло, виростай у їхньому магнітному полі, аби по ньому все в тобі скристалізувалося... Ідеал є один добра і справедливості, чесності і любові. Іншого, мабуть, нема".

Стусове "будь собою" нагадує слова іншого мученика за правду і людяність – патріарха Йосифа Сліпого, який провів у радянських таборах 18 років.

Він теж закликав "Будьмо собою!" [у посланні "Про поєднання в Христі" 3 червня 1976 року], звертаючись до Церкви і народу з проханням бути зрілими, вільними і відповідальними. 

Боротьба за людські права і людяність, разом з його глибоким розумінням європейської, зокрема німецької поезії, робила сибірського каторжника Стуса справжнім європейцем – за цінностями, а не за добробутом чи географією. Він вибирав принципи, навіть коли це загрожувало йому втратою життя. Таку ж жертву ми на власні очі досвідчили під час Майдану.

Чому Василь Стус сьогодні такий важливий для кожного з нас? Чому сьогодні настільки важливо пам’ятати про його життя і дізнаватися більше про його часи – такі близькі і так швидко забуті.

Питання. Певність. Правда.

У Стуса, мабуть, були і питання, і сумніви, але водночас була певність у принципах. Це видно як по його житті, так і по віршах. Істина існує.

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
добро і правдо віку. Через сто
зневір. Моя душа, запрагла неба,
в буремнім леті держить путь на стовп
високого вогню, що осіянний
одним твоїм бажанням. Аж туди,
де не лягали ще людські сліди,
з щовба на щовб, аж поза смертні грані
людських дерзань, за чорну порожнечу,
де вже нема ні щастя, ні біди.
І врочить порив: не спиняйся, йди,
То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.

У теорії, героєві, мабуть, ніхто не заперечить. Підпишуться на поминаннях усі.

Але повернувшись у так звану "реальність", де такий герой просто не практичний, ми з правилами часом несправедливої, а то й лукавої, гри миримося і стаємо конформістами… "мені треба дітей годувати".

У нашому світі чимраз більшої "диктатури релятивізму", як її назвав папа Венедикт XVI, небезпечнішим за відхід від правди є сумнів чи навіть заперечення, що істина взагалі існує.

Є твоя і моя, hand-made, кишенькова, до вибору, до кольору; покажу, коли потрібна чи вигідна, і сховаю, коли ні.

Якщо ми не переконані щодо принципів і самої можливості існування правди, то позиція і смерть Василя Стуса стають незрозумілими, якщо не абсурдними.

І навіть більше, можливість встановлення спільних знаменників у наших стосунках фатально підважується. Без точки відліку, траєкторії мандрівки, паломництва стають безпутніми, без мети. Нам загрожує хаос і анархія, передовсім у думці і душі. Решта бід уже похідні.

Це чимраз більше появляється у світі пост-правди з його цинізмом, егоїстичною мегаломанією і єхидними маніпуляціями.

Стає моторошно, коли так працюють цілі системи та їх лідери. Corruptio optimi pessima (корупція найкращих – найгірша). Грішать тут не лише президенти Сходу чи Заходу. Шановані інтелектуали стали промоторами, а згодом поліцаями різних ідеологічних політкоректностей в найкращих університетах світу.

Виклики стоять перед нами всіма, ніхто не є поза чи понад. Сьогоднішні сексуальні скандали в Католицькій Церкві закликають мене, католицького єпископа, до смирення знову і знову. Зрештою не йдеться про смирення щодо чужих гріхів, а є й власна неміч, може інша, але правдива.

Ми усі потребуємо каяття. Каяття – бо прагнемо примирення. І тут, можливо, основне.

Життєдайна правда властиво не принцип, не абстрактний ідеал. Вона або конкретна, або залишається ефемерною. Вона проявляється у відношеннях, у моральних актах, у стосунку до (І)іншого (з великої та малої літери).

Її не зафіксуєш і не ізолюєш, вона не твоя і не моя, не приватна. Якщо правда не між нами, не комунікується, якщо ми нею не можемо поділитися, вона як сіль, що вивітрилася.

Як і в Пресвятій Трійці, істина і любов ототожнені. Взагалі для християн правда не є щось, а Хтось. "Я є дорога, правда і життя" (Ів 14,6).

В цьому сенсі правда не персональна, тобто приватна, а персоніфікована і персоналістична. Це велика різниця, вона змінює принципово все.

Дозвольте наприкінці поділитися власним напівдитячим особистим уроком від Василя Стуса.

З ним я, очевидно, не був знайомим,  хоча майже 30 років тому в Польщі мав честь запізнатися з його сином.

Але, як дитина української діаспори, разом з батьками слідкував за долями українських дисидентів, портрети яких прикрашали нашу пластову домівкою, ще дитиною дивився на Стуса, Чорновола, Горинів, Калинців.

Ще хлопцем бачився з Катериною Зарицькою у Львові, мав змогу спілкуватися в США з Надією Світличною.

Микола Руденко гостив в нашому домі в Сираказах. Жив і вчився під омофором ісповідника віри Йосифа Сліпого.

Вважаю великою благодаттю знайомство і побратимство з Мирославом Мариновичем, від якого вчуся і на якого рівняюся вже властиво сорок років.

Після арештів українських дисидентів січня 1972 року, наступного року В’ячеслав Чорновіл проголосив 13 січня день солідарності з ув’язненими правозахисниками.

Ми, діти діаспори, у цей день голодували-постили. А зекономлені на їжі кошти використовували, щоб купити марки і листівки та писати в табори до політв’язнів, а також листи-протести до Брєжнєва, Косигіна, Подгорного.

Це все тоді виглядало безнадійно, хтось з боку міг думати, "які вони наївні".

У той час не лише дисиденти, але їхні родини та ті, хто їх підтримували, наприклад протестували під радянськими посольствами, вважалися щонайменше дон кіхотами, фантазерами.

Можливо.

Господь показав інакше. Тепер, у наш час, ні Стус, ні ті, хто його підтримував, вже не виглядають такими мрійниками.

Маємо беззаперечний доказ сили правди і принципів – система, яка тоді виглядала непорушною, впала, перестала існувати.

Цей досвід нас формував, і вчив, що таке добро і зло, правда і брехня, життя і смерть. Дитяча наївна боротьба додавала певності, що правда є і за неї треба боротися.

Що ми покликані не бути ходячими, може й успішними, але моральними трупами, а віддавати, жертвувати.

Жити, працювати, віддавати життя за істину, щоб воскреснути у ній.

Це урок Стуса і Сліпого, Небесної Сотні та мучеників XX століття, Олега Сенцова і тих воїнів, що загинули на сході, захищаючи наше право жити в правді… захищаючи Стусову Україну.

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує, 
сталить твій дух — тож і терпи, терпи. 
Ніхто тебе з недолі не врятує, 
ніхто не зіб'є з власної тропи. 
На ній і стій, і стрій — допоки скону, 
допоки світу й сонця — стій і стій. 
Хай шлях — до раю, пекла чи полону — 
усе пройди і винести зумій. 
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався, 
той, що обрав тебе навіки вік. 
До нього змалку ти заповідався 
до нього сам Господь тебе прирік.

Довідка: Премія імені Василя Стуса була заснована 1989 року Українською асоціацією незалежної творчої інтелігенції на чолі з Євгеном Сверстюком (1928–2014). З 2015 року Премією опікується Український ПЕН, а також Києво-Могилянська Бізнес-Школа та видавництво "Дух і Літера".

Премія присуджується щороку авторам (літераторам, митцям, режисерам) незалежно від місця проживання, прижиттєво, за особливий внесок в українську культуру та стійкість громадянської позиції.



Реклама: