Роль шкіл критична: очікувати згори більше не можна

2242
27 серпня 2018

Довіра у відносинах давно цікавила мене як фактор розвитку шкіл в Україні.

За моїми спостереженнями під час роботи у Центрі інноваційної освіти "Про.Світ", наше радянське минуле ще переслідує нас часто у вигляді показових заходів, нещирих відносин, фільтрованої інформації, ізольованості і більше слідування груповим рішенням, аніж критичного обдумування та обговорення. Перелік можна продовжити.

 Фото: Syda_Productions/Depositphotos

Ми з родиною переїхали до США у серпні минулого року в рамках стипендії програми академічних обмінів ім. Фулбрайта  та магістерської програми з освітнього управління та лідерства, яку завершую зараз.

Там я почала працювати над магістерською роботою про довіру та уважність в українських державних школах між вчителем та колегами, батьками, учнями, директором.

Думала: можливо, саме умови, сприятливі для довіри та уважності або залученості вчителів у процес, допоможуть освітянам у школах сповна розкритися?

За кілька місяців отримала 1565 відповідей від українських вчителів щодо відносин із директором, колегами, батьками та учнями, а також факторів, які формують культуру довіри та співпраці у школі, та змін, які потрібно здійснити якнайшвидше.

Ось результати:

  • 54% вчителів не погоджуються, що директор задоволений теперішнім станом школи, натомість 46% схильні казати "так"
  • 54% погоджуються, що директор готовий визнати помилки перед вчителями, натомість 46% думають, що директор так не зробить
  • 43% недостатньо довіряють директорові, щоб визнавати помилки

У відкритих питаннях вчителі називають директора ключовою людиною, яка визначає, як розвиватиметься школа.

Їхні думки радикальні: треба міняти існуючий підхід до управління, бо зміни в системі зі старими людьми чи застарілим менеджментом неможливі.

Проте 76% погоджуються, що директор у їхній школі – експерт у вчителюванні. Однак саме лідерських та управлінських якостей та більш демократичного управління не вистачає, що є критичним для управлінської ролі як такої.

Не менш цікава ситуація із вчителями. Якщо запитати вчителів, чи вони враховують думку колег під час прийняття рішень чи на обговореннях, то 60% відповість "так".

Проте якщо запитати, як це на практиці виглядає, то співпраця між колегами та командна робота – другий фактор після лідерства, який вчителі зазначають як такий, що потрібно змінити.

Вчителі продовжують працювати ізольовано у своїх класах, а спільні зустрічі – радше формат презентацій, аніж обговорень чи роботи над спільними проектами, планом розвитку, баченням школи.

Та ситуація з батьками та учнями видається більш критичною.

  • лише 55% вчителів вірять, що учні у їхній школі здатні навчатися
  • 64% учасників не погодилися, що вчителі у їхній школі вважають учнів розумними
  • 52% погоджуються, що довіряють батькам

У відповідь на відкриті питання вчителі зазначають, що відносини із батьками потребують змін: батьки перекладають відповідальність на вчителів, вчителі не мають можливості відповісти на всі очікування, які до них висловлюють батьки.

Стосунки з батьками впливають на відносини із учнями: якщо батьки погано чи нелояльно відгукуються про школу, це часто проявляється у поведінці та ставленні учнів у школі.

Вражає, що відповіді тут на межі: немає стійкої більшості чи стійкої меншості у погодженні чи непогодженні.

Шукаючи пояснення цьому серед робіт дослідників, натрапила на термін "невизначеність" (ambivalence) – суперечливі ставлення та почуття до явищачи процесу.

Саме так, подумалося одразу: наша українська реальність – це невизначеність та постійне перебування у суперечності, щоб зрозуміти, що має суть та сенс, як мало б бути і що робити. Ситуація у школі – відображення нашого суспільства.

Чи є американські школи відображенням американського суспільства? Так.

Американська система – велика машина, яка нараховує близько трьох мільйонів вчителів та 50 мільйонів учнів (стільки було восени 2017 року).

Американська система відрізняється від штату до штату, як і відрізняються самі штати, а часто й міста чи райони.

Зрештою, українська система теж чималенька, адже півмільйона вчителів – це достатньо, щоб говорити про складність змін.

За кілька місяців після приїзду я потрапила у старшу школу у місті Сент-Клауд на практику і вкотре відчула трохи інший прояв довіри в американському суспільстві: достатньо зайти в їдальню школи, щоб побачити, як білошкірі учні сидять окремо від чорношкірих чи представників інших спільнот.

У країні, яка була створена мігрантами, довіра теж має свої виклики, які відображаються у взаємодії між вчителями, батьками, учнями та директором у школі. Усе пов’язано.

Водночас вчителі говорять про схожі виклики і все ще мають труднощі із взаємодією в команді та кращим розумінням учнів, батьків чи формуванням спільного бачення щодо розвитку школи.

Що ж, на думку українських вчителів, уможливлює довіру і які зміни вони визначають як найважливіші, щоб середовище довіри та співпраці у школі було не лише на словах?

Вчителі вважають, що на побудову середовища довіри та співпраці у школі потрібні довіра та співпраця серед вчителів та директорів, батьків та учнів, а також  роль та підхід до управління директора.

Серед критичних змін, які необхідні у школах і які уможливлюють більшу довіру та взаємодію, маємо наступний перелік:

  • зміна ролі директора
  • співпраця та командна робота між вчителями
  • достатнє фінансування
  • матеріали та техніка у школі
  • побудова відносин із батьками
  • зменшення бюрократії та збільшення автономії вчителя, директора, школи.

Усі із зазначених змін вимагають часу.

Чи мають час люди, які говорять про наступне? Це цитати учасників зі збереженням оригінальної орфографії та пунктуації:

"Важливим є те, щоб у школі був керівник та вчителі, готові відкритися і почути критику в свою сторону, мати бажання змінити своє ставлення до навчання та пошуку нових ідей, потрібні люди, готові визнати, що вони є частиною проблеми в сучасній освіті.

Потрібні педагоги, готові взяти на себе відповідальність за процес навчання. І потрібна підтримка від держави для агентів змін.

В нашій громаді, для прикладу, ініціативи висміюються та придушуються. Та і загалом політика держави, на мою думку, є не зовсім такою, яка спрямована була б на зміни.

Для того, щоб налагоджувати довірливі стосунки в навчальному закладі, потрібно відчувати довіру до влади. А це проблема. Я ставлю пріоритетом для проведення реформування освітньої галузі людей, готових довіряти, співпрацювати, вчитися та вчити".

"Директор БЕЗ амбіцій кар'єриста, стратег, демократ і сучасна людина (такою була наш попередній директор протягом 30 років, знаю, що Вам не віриться, що можна 30 років УСПІШНО керувати школою, вибудувати систему традицій, випереджати час в реалізації ідей);

директор не виконавець і реалізатор цінних вказівок різних управлінь, у яких сидять нереалізовані в класах НЕДОпедагоги, а творець, натхненник;

директор, який дбає про розвиток усього колективу (учнів, педагогів, батьків), а не боїться взяти відповідальність; директор, який не вимагає поваги до свого крісла-посади, а якого поважають як людину.

Такому директору потрібен розумний заступник для реалізації тактичних задач. Отже, потрібні лідери".

"Ці зміни повинні початись з автономії закладу. Коли школа не буде залежати від безглуздих вказівок відділу освіти і не боятись перевірок, які відбуваються за скаргами батьків, тоді нарешті ми зможемо зробити крок вперед.

Зараз вся відповідальність за стан навчання,  відвідування,  виховання повністю  покладена на вчителя, батьки при цьому ні перед ким не відповідають.

Будь-які ЗМІ створюють образ недолугого вчителя,  який тільки й думає про те як би здерти  з батьків побільше грошей і при цьому нічого не робити.

А що при цьому робить МОН? Розповідає про реформування і нічого не робить,  розповідає про фінансування закладів освіти, а в закладах немає коштів на елементарне: папір, заправку принтера і т. і.

Про яку довіру суспільства до школи  і реформ може йтись,  якщо школи не можуть  навіть самостійно вирішити вчитись їм 5 березня чи виконувати термінові вказівки МОНу?" 

У США про лідерство директора та його роль говорять роками і пишуть чимало статей та досліджень.

Це допомагає приймати тим же директорам більш поінформовані рішення. Щоб стати директором, потрібно отримати ступінь магістра з лідерства та управління, принаймні у штаті Міннесота.

Директори шукають вчителів та відповідають за формування вчительського складу, проте звільнення вчителя залишається складним і тривалим.

У США система багатогранна, тут вже відтестували багато рішень, про які ми в Україні лише думаємо: іншу динаміку в управлінні, командній роботі та взаємодії із батьками можна побачити у чартерних школах, які є державними, проте мають більшу автономію.

Україна ще шукає свій шлях і кращі рішення. Проте обидві системи, і українська, і американська страждають від бюрократії та нестачі автономії – тільки у США це все закріплено дуже точними процесами і процедурами у фінансуванні та взаємовідносинах між школою, шкільним округом, департаментом освіти у штаті та державою.

В Україні обтяжливі фактори щодо надміру звітів, паперів, контролю залишаються сталими з часів проголошення незалежності і це вкотре підтверджують відповіді учасників.

Чи наважимося ми довіритися школам і відпустити їх у ширше плавання? Можливо, це б могло стати однією з найбільш прогресивних  інновацій, яких у нас вчитимуться інші країни.

Вчителі очікують, що рішення по реформі освіти продиктує МОН.

Мабуть, це все ще надмірна орієнтація на реформи згори, що завершується недооцінкою людей на місцях своєї ролі та можливості змінювати і бути творцями тих середовищ, де вони є.

Міністерство може зосередитися на формуванні середовища для нових лідерів, нових вчителів, нових навчальних можливостей для тих, хто прагне працювати в освіті, прагне працювати далі, розвиватися і має розуміння, що потрібно робити в класі чи школі.

Проте роль шкіл критична: очікувати згори більше не можна.

Директори та вчителі або усвідомлять свій потенціал у змінах, або втратять момент. Певною мірою, зараз перед школами один великий виклик: довіритися собі, батькам та учням.

Це передбачає здатність працювати над власною індивідуальною уважністю і, можливо, болючу ціну відмови від багатьох практик, які вже не працюють.

У той час як перед МОН виклик  – довіритися школам і переосмислити свою роль.

Ми не маємо надто багато часу чекати.

Юлія Василів, співзасновниця Центру інноваційної освіти "Про.Світ", для УП.Життя

Титульне фото: Kruchenkova/Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті