"Не нашкодь", або Про реальний стан психіатрії в Україні

4152
8 вересня 2018

Зараз у Києві проходить виставка під назвою "Психіатрія: індустрія смерті" за ініціативи Громадянської комісії з прав людини в Україні.

Ця організація активно бореться з тим, що я називаю "фізичною гальмівною сорочкою", яку накидають на багатьох українців, які попадають у психіатричну систему з тих чи інших причин (майже завжди – не психіатричних, а таких як: квартирне питання, "неугодність" родичам, бізнес-партнерам, політикам-конкурентам).

І я рада, що в Україні з’явилися активісти, які почали говорити про таке.

Але я, як людина, яка три роки була в психіатричній системі, тричі лежала в психлікарні, і змогла вирватися з цього "пекла на землі", відчуваю потребу говорити також і про так звану "ментальну гальмівну сорочку" для українців.

Маю на увазі наступне.

Згідно моїх спостережень, усіх "психіатричних" пацієнтів можна поділити на дві групи.

Перша група – люди, які, потрапивши в психіатричну систему, не втрачають критичного мислення. Ці пацієнти чудово усвідомлюють шкоду, яку наносить їм система, й готові боротися роками, аби цю систему здолати. З ними через це легше працювати.

Друга група – люди, які, потрапивши бодай один раз в психіатричну систему через свої симптоми (найчастіше – депресії), дуже швидко втрачають критичне мислення і приймають за чисту монету все, що їм кажуть психіатри, не аналізуючи, що і хто за цими судженнями і ярликами стоїть, скільки на цьому заробляють ці люди і кому вигідний подібний стан речей.

Коли люди починають вірити у власну "патологічність" і з власної волі "здаються" психіатричній системі, як от в 25 років оформлюють групу з інвалідності, відібравши цим рішенням в себе усі шанси на щасливе, здорове, повноцінне життя, на яке має право кожна людина, це ламає їхні долі, долі їхніх близьких, вони духовно помирають…

З цими людьми важко працювати, до них важче достукатися.

Власне, ніхто в Україні до них наразі й не достукується.

І мені це болить.

Болить, бо я два з половиною роки була однією з них.

Адже, коли ти починаєш вірити у власну "патологічність", ти починаєш приймати відповідні рішення – в моєму випадку це були дві спроби самогубства.

Днями на прес-конференції юрист Громадянської комісії з прав людини сказав: українська психіатрична система успадкувала радянську систему, і, якщо раніше в психушки запихали так званих "дисидентів" – творчу інтелігенцію – сьогодні в ці заклади почали "завозити" бізнесменів, політиків, активістів, власників матеріальних статків і т д.

Від себе додам – великий пласт українців досі бореться з наслідками того, що в СРСР масово садовили в психлікарні творчих людей.

Відбувається це так: нам, творчим людям (адже саме такий посил було створено психіатричною системою, яка в часи СРСР масово "зжирала" творчу інтелігенцію) досі внушають, що ми, обираємо творчу професію (смішно, враховуючи, що своє покликання ніхто з нас не обирає – воно обирає нас), апріорі стаємо "емоційно хворими" і що рано чи пізно захворіємо на психіатричну хворобу.

Щонайменше, мені це внушили, і я повірила.

В психлікарнях я зустрічала багато жінок: за моїми спостереженнями, 70% з них були людьми творчих професій (журналістки, поетеси, дитячі письменниці, художниці, співачки). Деякі з них "оселилися" в лікарнях назавжди…

Місяць тому, коли я запустила на своїй фб-сторінці хежтеґ #БезсоромнаЯ, під яким почала публічно ділитися історією свого зцілення від депресії і позбавлення від усіх ярликів, які на мене за три роки понавішувала вітчизняна психіатрія, я побачила, як це важливо для багатьох людей. Але моя аудиторія в Facebook доволі обмежена. Тому я хотіла б почати говорити про це зі ЗМІ.

Я хотіла б запустити публічний діалог про те, про що українці мовчать, – про реальний стан роботи вітчизняної психіатрії.

Кажуть, що всі великі зміни починалися з маленьких кроків. І я щиро сподіваюся, що ця колонка зможе стати тим першим кроком до позитивних змін у нашому суспільстві.

І вітчизняні психіатри почнуть урешті робити те, що вони за задумом повинні робити, – зцілювати наші душі, а не "заліковувати" нас до смерті – байдуже, фізичної чи духовної…

І насамкінець процитую американську дослідницю сорому Брене Браун, яка в своїй книзі "Я думала все через мене, проте це не так", що, власне, й надихнула мене на запуск кампанії #БезсоромнаЯ, пише: "Коли ти зцілюєшся і не ділишся цим з іншими – це так само безвідповідально, якби ти не бажав змінюватися, бо в усьому винна система".

Змінити систему можна, коли ми пам’ятатимемо, що всі ми – одне ціле. Ви потрібні мені. Я потрібна їм. І всі ми потрібні один одному!

Іра Василенко, письменниця, журналістка, піарниця соціальних проектів, спеціально для УП.Життя

Титульний малюнок m-ion/Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті