Колективна травма українців: її позитивні та негативні наслідки, що з нею робити і навіщо

1966
12 лютого 2019

Трансгенераційні історії – історії, що передаються через кілька поколінь, іноді в практично незмінному вигляді.

Переважно вони пов’язані з пережитою родовою або колективною травмою.

Поняття трансгенераційної передачі травми виникло в середовищі ізраїльських психотерапевтів, що працювали з родинами колишніх в’язнів фашистських концтаборів в 70-80-х роках минулого століття.

Тоді, через багато років після війни, вони зі здивуванням помітили, що ті родини, члени яких не зверталися до психотерапевтів за допомогою, й далі ведуть себе подібно до в’язнів: ходять опустивши голову і плечі, уникають дивитися іншим в вічі, ніколи не озираються по сторонах – тільки так, щоб цього ніхто не помітив, ніколи відверто не заявляють про свої бажання і, тим більше, ніколи не кажуть про те, що думають насправді.

Причому, стосувалося це тепер вже не тільки колишніх в’язнів, але й їхніх дітей і навіть внуків, які самі в цих концтаборах не були.

Таким чином передавалися не тільки поведінкові моделі, але й пов’язані з ними міфи та уявлення, які теж нерідко ставали обов’язковою умовою виживання цілого роду.

Тобто весь цей комплекс думок, страхів і поведінкових моделей, стаючи надбанням різних родів, практично в незмінному вигляді передавався наступним поколіннями у вигляді своєрідного табу.

Через що родова історія нерідко наповнювалася видуманими міфами та неіснуючими подіями, що відриваючи людину від реальності, нерідко погіршувало її адаптаційні здібності.  

Характерною особливістю цих історій є те, що виникають вони зазвичай як реакція на якусь травматичну подію, пережиту цілим родом, або навіть – на колективну травму, якій піддавалися цілі народи.

В свій час ці історії допомогли людям вижити, а тому й законсервувалися в такому своєрідному вигляді. Бо тоді вони були потрібні.

Але тепер, коли дія колективної травми вже завершилася, вони здебільшого можуть тільки заважати.

Однак, якщо причини цієї колективної травми для людей й далі залишаються незрозумілими, а захисних суспільних механізмів від її повторення так і не створено, колективна свідомість й далі буде триматися за подібні уявлення, аж поки не знайде для себе якогось іншого способу виживання.

Але навіщо це нам?

Навіщо нам доля чужого народу, який тепер вже має свою державу?

А справа в тому, що  щось подібне сталося і з нами усіма. Ми теж пережили за свою історію не одне масове знищення, а тому наша історія так само наповнена видуманими міфами та неіснуючими подіями, що не завжди відповідають дійсності.

Яскравим прикладом цього стала історія бою під Крутами – бою цілком успішного, що виконав на той момент всі задачі, які перед ним стояли. Про що давно вже відомо, але й далі в колективній свідомості про нього тужливо говорять як про бій програний.

Не менше подібних міфів і в нашій давнішій історії – часів козацтва і часів Руїни.

А практично майже весь історичний період, від часів занепаду Київської Руси і до наших днів, більш ніж повно насичений ними…

Але що робити зараз, чому ми обираємо саме так?

ЯК ТРАВМА ВПЛИВАЄ НА ЛЮДИНУ?

Тема складна, тому звернемо увагу лише на кілька найважливіших ознак пережитої травми, а далі кожен сам спробує знайти свої паралелі.

В т.ч. – і в політичному житті нашої країни:

  1. Уникання повторення ситуацій, які призвели до травматичної ситуації;
  2. Уникання місць, де все це відбувалося;
  3. Дисоціація (розщеплення "Я") – "все це відбувалося не зі мною";
  4. Чіткий поділ життя: на "до" травматичної події і "після" неї;
  5. Психічна травма настає не в момент самої травматичної події, а в момент інтерпретації того, що з людиною сталося – як вона сама собі це пояснює.

НЕГАТИВНІ НАСЛІДКИ ТРАВМИ, ЯКІ МИ ПЕРЕЖИВАЄМО ЗАРАЗ

Знову ж – лише найважливіше. Те, що маємо зараз:

1. Корупція, від якої ми так стогнемо – це наш захист від тоталітаризму.

Краще жити в корумпованій недо-демократії, ніж в сталінській диктатурі. Бо тоді ти хоча б відкупитися якось можеш, якщо вже не повністю захиститись. Тому ми й обираємо корупціонерів – бо вони прогнозовані, а тому безпечні.

2. Бідність, страх бути успішними – це наш захист від знищення.

Багатих і успішних завжди нищили першими – чи то під час розкуркулення і наступних масових репресій 30-х років минулого століття, чи то в часи фашистської окупації, чи то – в буремних 90-х. Тому бідним бути хоч і погано, але зате безпечно.

3. Можливість виїхати на заробітки, чи навіть емігрувати за кордон.

Це теж перш за все синонім безпеки, остання можливість втечі від зовнішньої чи внутрішньої загрози на той випадок, коли так і не знайдеш для себе інших варіантів виживання.

4. Тотальна недовіра до держави і політичних лідерів.

Це плюс – бо служить все тим же запобіжником від тоталітаризму. Але й мінус – теж. Ми часто на словах шукаємо сильного лідера, нерідко навіть – морального авторитета, але реальність така, що в нас навіть Христа би зневажили, як тільки він би ризикнув обратися.

5. Нам не потрібна держава, яка б контролювала наші гроші і наші доходи, нам потрібна держава, в якій кожен завжди зможе щось "заникати" собі на чорний день.

Звідси – наша любов до тіньових доходів, небажання сплачувати податки. І, відповідно, така ж толерантність до тих суддів, прокурорів, чиновників і бізнесменів, які чинять так само.

ПОЗИТИВНІ НАСЛІДКИ ТРАВМИ, ЯКІ НАМ ДОПОМОГЛИ І ДОПОМАГАЮТЬ

Однак травма має і свої позитивні наслідки – якщо в повсякденному житті, коли травматична подія вже завершилася, пережита травма заважає нам повноцінно жити, то в критичній ситуації, навпаки – допомагає.

Тому ми так легко адаптувалися до війни. Не знаючи вже більше 20-ти років, що таке війна, ми в лічені місяці згадали, як передавати передачі на фронт, як захищати і підтримувати своїх воїнів, як організувати надання першої медичної допомоги і де шукати зовнішньої підтримки.

Тому так, ми можемо нарікати на той політичний вибір, що його робить український народ, але не можемо не бачити і позитивних наслідків цього – часта зміна президентів, обмеження їхньої влади, максимальна відкритість кордонів, захист від посягань на межі нашого "я", тощо, служать своєрідними запобіжниками від повторення ситуації масового знищення українців, унеможливлюють повернення до тоталітаризму, на зразок російського.

ЩО РОБИТИ (ВЖЕ І ЗАРАЗ)?

Нам треба міняти суспільні уявлення. Не тільки чиновникам – нам усім.

Бо зараз ми просто не вміємо інакше. Як мінімум те, що написано нижче, має стати самозрозумілим:

1. Повага до життя і свободи іншої людини, створення безпекового простору.

Ніякої радянщини, ніяких жетонів по одному в одні руки, як в київському метро, ніяких черг до чиновників, ніякої монополії на будь-що і ніякого порушення прав громадянина в будь-чому – це все негайно має ставати предметом суспільного осуду, а в ідеалі – навіть предметом позову до відповідного суду.

2. Створення надійних запобіжних механізмів від смерті (страти, розстрілів, тощо) – зараз роль цього механізму виконує лише корупція.

Ми обираємо жадних до грошей правителів, бо їх завжди можна підкупити. І так буде доти, доки ми не створимо інші безпекові механізми, перш за все – юридичні. Адже поки що єдине досягнення тут – лише заборона смертної кари.

3. Визнання життя людини найвищою цінністю, дотримання норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має носити вигляд норми прямої дії.

Так, щоб кожен громадянин мав право і можливість подати в суд за порушення його прав (в т.ч., наприклад, мама загиблого воїна має мати можливість подати позов на державу, яка забрала на війну її єдиного сина. А не так, як це є зараз – що якщо він був п’яний, то ти навіть компенсації ніякої не отримаєш).

4. Зворотня відповідальність громадян перед державою (іншими громадянами).

Зокрема, ті недолугі відпочивальники, які зимою йдуть в гори без ніякого спорядження, піднімаючи на ноги рятувальників, однозначно повинні оплачувати вартість свого порятунку.

Принаймі в тому разі, коли в суді не зможуть довести, що вони ніяк не могли наперед передбачити (запобігти) потраплянню в небезпечну для себе ситуацію.

5. Право громадян на виживання – якщо громадянин заробляє тільки на своє виживання – він повинен мати право не сплачувати ніяких податків.

Неоподатковуваний мінімум зараз, це смішно казати, 17 грн. А він має дорівнювати мінімальному прожитковому рівню, хоч як це не важко визнати для держави.

Хоча в наших умовах це автоматично потягне за собою підвищення всіляких штрафів, які теж прив’язані до тих самих 17 гривнів.

Тому штрафи треба буде зменшити, а неоподаткований мінімум – збільшити.

6. Право на захист свого життя зі сторони держави.

Про це взагалі майже ніхто не говорить, але держави створюються тому, що виживати гуртом легше, ніж поодинці.

Тому легко кричати, що кримчани нас зрадили, але той кримчанин, який є патріотом своєї держави, так само може сказати, що це ми (як держава) зрадили його, не надавши йому необхідного захисту від російської агресії. І він теж буде правий.

ЩО РОБИТИ (В СТРАТЕГІЧНОМУ ПЛАНІ)?

Індивідуальна травма лікується лише в наступній послідовності:

  • дати людині відчуття безпеки;
  • дати їй необхідний психологічний ресурс;
  • знайти можливість переосмислити травму (інтерпретувати її інакше);
  • допомогти людині створити нове майбутнє, що включатиме в себе (новий) переосмислений травматичний досвід.

Щось подібне, очевидно, має бути зроблене і в масштабах держави.

Тобто, перш за все, ми повинні створити безпечну державу. А вже потім – все інше.

Тим більше, що про деякі свої трансгенераційні історії ми ще й досі боїмося навіть згадувати.

І це не про Голодомор і розстріли – це про тих, хто це робив. Ми навіть боїмося думати про те, скільки колишніх КДБ-ів, їхніх сексотів і їхніх нащадків, як і нащадків колишніх НКВД-истів, живуть серед нас. А вони ж теж мають свої трансгенераційні історії, однією з яких є ненависть до України.

Вона, ця ненависть, теж якось допомагала виживати їхнім предкам. І з цим, що нас ненавидять, нам теж якось доведеться жити далі.

Тому що в кінцевому результаті перемагають не ті народи, чия травма і чиї трансгенераційні історії виявляються сильнішими. А ті, чиї історії виявляються здатними поглинути інші, чужі історії; включити їх в себе, роблячи тим самим їх частиною вже своєї історії. А це робиться не через ненависть, а через прийняття.. передумову прощення.

Хоча так, звичайно, не можна прощати всіх підряд, не наше це діло.

Як і не наше діло судити когось за їхні моральні злочини. На це є вищі інстанції – життя, чи доля, чи Бог – хто в що вірить.

Тож залишимо Богу-Боже, а людям-людське. Наша справа – не приймати в душу чужу ненависть, залишаючи її тим, хто її й продукує.

Але, оскільки прощати й вибачати ми все-таки вміємо краще за колишніх НКВД-истів, то й переможемо в кінцевому результаті все-таки ми, а не вони.

Ігор Лубківський, психолог, аналітик, публіцист, голова ГО "Асоціація психологів України "Разом заради майбутнього", м. Тернопіль, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина VBaleha/Depositphotos

Вас також може зацікавити: 

Якими є психологічні наслідки Голодомору в повсякденному житті українців 

Чи завжди травмуючий досвід нас загартовує? 

powered by lun.ua

Головне на сайті