Сімейні радниці: хто вони і що роблять?

Що робити, коли довкола – відчай?

Що робити, коли складно вірити будь-кому?

Що робити, якщо нестерпний Олег б’є тебе, б’є дітей, пиячить і виносить з хати останнє?

А якщо власні діти обмежують тебе навіть у доступі до… їжі.

А ти у свої сімдесят почуваєшся розгубленою і пригніченою, й сама лише думка піти до хлопців у погонах і поділитися своєю бідою тобі неприємна.

Та й чи саме до них звертаються в таких випадках? Може, до соціальних служб? Але ж де вони і до кого саме йти? Що казати врешті-решт?

А якщо вітчим знущається над твоїми братиками й сестричками? Що робити? Написати про це в соціальних мережах? А що ж тоді буде тобі, 14-річному хлопцю, якого навіть рідна мама не захищає, коли треба?

Більшість людей природно не хоче думати про такі речі й всіляко відгороджує себе від негативу та насилля. Й інколи не помічає страшних речей, що відбуваються в сусідній квартирі.

Чи можна когось у цьому звинуватити?

Напевно, що ні. Усі зайняті чимось власним й інколи просто не бачать якихось жахіть.

Але розуміння цього факту ще більше змушує мене цінувати надзусилля наших сімейних радників, які на волонтерських засадах рятують людські долі.

І це не про гучні слова. Це про реальні справи.

Хто такі сімейні радники?

Сімейними радниками можуть бути люди, котрі готові на волонтерських засадах допомагати іншим вирішувати складні життєві ситуації, пов’язані з різними формами насилля тощо.

Cтворення Інституту громадських радників було ініційовано Міністерством юстиції.

Працюють на базі центрів безоплатної правової допомоги, тісно співпрацюють із правоохоронними органами та представниками соціальних служб.

Щодо особистих якостей: часто радники – це люди, яким особисто вдалось подолати складні життєві ситуації й тепер вони готові допомагати іншим.

Але ключове – це бажання допомагати та наявність часу для такої діяльності. Адже прийоми мають здійснюватися виключно на регулярній основі в конкретний, визначений час.

Яке основне завдання сімейних радників?

Допомогти людині зорієнтуватися в складній, життєвій ситуації.

Тобто надати алгоритм дій, підключити всі необхідні інстанції та спільно забезпечити супровід процесу "відвоювання" справедливості.

Чи ефективно працює новий інститут сьогодні?

Тут без зайвих слів. Розповім на прикладах роботи рівненських радниць: Ліани Диновської, Любові Романюк та Олени Бобровської.

Чому рівненських? Бо мій останній робочий візит був саме до цього регіону і я під враженням від почутих історій.

Задля уникнення неоднозначних ситуацій імена реальних людей в історіях змінено.

(щоб почитати всі історії, скористайтесь стрілочками)

Немолодій жінці у її ж домі забороняють… їсти. Донька з зятем обмежують маму в харчуванні.

Я не буду говорити про ліки, дозвілля, нормальний відпочинок чи ще щось інше. Бо для чого воно все старенькій? Краще ж відібрати в неї пенсію і влаштувати собі свято. Пити, приводити друзів, потім сваритися й битися. У будинку старої жінки, звісно ж.

Орисі особливо складно було зорієнтуватися в тому, як себе захистити. Вік, поганий зір, нерозуміння, хто і як може її врятувати.

Але три молоді жінки пані Орисю не лякали. Вона почула про наших радниць і прийшла до них. Плакала. Спочатку плакала, потім почала розповідати подробиці.

Долучились правоохоронці, юристи, соціальні працівники. Такою командою вдалося домогтися виселення з будинку бабусі родичів-тиранів.

Тепер пані Орися може самостійно розпоряджатися своєю пенсією і просто гідно жити: звертатись до лікарів, коли їй це необхідно, купувати собі їжу та врешті-решт почуватися господинею власного дому.

Наталка носила чорний одяг, жила в оселі без підлоги й світла.

Щовечора ця жінка засинала на ліжку з проваленим дном, на яке клала кілька стареньких ковдр. І так було роками.

Колись Наталка про щось мріяла й до чогось прагнула… Але доля послала їй випробування. Жінка пережила менінгіт, смерть обох батьків і, напевно, ще багато чого. Тоді вона замкнулася в собі, вкуталась у чорний одяг і відмовилася просити в цього світу щось для себе.

Вона обходилась найменшим. Городина й корівка стали її засобами для існування. А якщо зненацька взимку в корови зникало молоко, то Наталка була голодною.

Вона була голодною тижнями, хоча поруч були ми з вами. Поруч із Наталкою завжди були люди.

Хтось, як от пані Тетяна, дбав про Наталку так, як міг. Добрі люди приносили хліб, інші харчі. Однак таке траплялося час від часу. Бо ж Наталка не бідкалась нікому ні про що…

Тетяна, найближча Наталці людина, прийшла разом із нею й розповіла дівчатам ось цю історію.

Потім були сльози відчаю, сльози надії й сльози болю за всі ті роки.

Сімейні радниці почали діяти. Насамперед вони надали жінці психологічну допомогу й просту людську підтримку. Наталка знову почала комусь довіряти.

Тоді з’ясувалося, що, окрім того, що жінка існувала (не побоюсь цього слова) в жахливих умовах, не отримувала жодних соціальних допомог, вона ще й мешкала в будинку, який у неї легко могли б відібрати, адже офіційно спадщину від своїх померлих батьків жінка не приймала.

Наші радниці, яких у цій ситуації я наважусь назвати ангелами, поїхали до Наталки, зібрали разом із добрими людьми меблі, одяг, засоби особистої гігієни, їжу, постіль.

Дівчата висвітлили історію Наталки в публічному просторі. Десятки людей доєдналися до допомоги жінці, серед них і правоохоронці, і місцева влада, і прості пересічні небайдужі люди.

Результат – у хаті Наталки сьогодні зроблено мінімальний ремонт, є електрика, гарне ліжко з чистою постіллю, на яку Наталка спершу навіть боялася присісти.

Робота з цією історією триває і надалі.

Жінка, мати чотирьох діток, шукала порятунок від чоловіка-тирана. Він пиячив, бив, потім знову пив і бив.

І не лише її. Особливо часто ця особа любила прикладати руку в буквальному сенсі цього слова до "виховання" старшого, нерідного, сина.

Жінка не терпіла. Вона викликала правоохоронців, зверталась по допомогу до знайомих, говорила, просила і плакала. Але тиран виявився не лише жорстоким, але й хитрим.

Одного вечора нашу Марію попросили поставити підпис на пустих бланках. Ніби для того, аби оформити протокол про знущання над нею і дітьми. А далі в суді з’ясувалося, що наша Марія залежна від алкоголю, погана мама, в якої в домі антисанітарія, діти голодні та брудні.

Уявляєте відчай жінки? Так, звісно, підписувати пусті протоколи – це її помилка й вина.

Але ж не може хитрістю продовжувати своє насилля чоловік-тиран.

Марія прийшла до дівчат. Чиста, охайна, без жодних ознак "любові" до випивки. З дітьми, котрі обожнюють маму й просять захистити від… батька.

Радниці взялися довести в суді, що протоколи сфальсифіковані, а жінка з дітьми потерпають від домашнього насилля, аби дати шанс Марії та її чотирьом дітям на нормальне життя.

Хлопчик хворий. Його батько не платить аліменти. Дитина фактично не бачить, але дуже хоче вчитися й вступати до вищого навчального закладу.

У мами, яка його виховує, немає грошей на відновлення зору для сина. Йому потрібні гроші, операція і шанс на щасливе майбутнє.

І радниці взялися організувати збір коштів для цієї дитини. А можливо, з допомогою наших радниць і нас із вами, він завтра винайде ліки, котрі рятуватимуть тисячі життів?

Але якщо і не винайде – не страшно. Того, що дитина буде жити повноцінним життям, – достатньо.

Між іншим, якщо хочете допомогти хлопцю – пишіть мені на Фейсбук, поділюсь посиланням, де збирають кошти й можна докладно ознайомитись з історією.

Склалось хибне враження, що сімейне насилля в нас "гендерно орієнтоване"?

Помиляєтесь.

Ось вам історія чотирьох сотень "Сергіїв", які страждають від жінок-тиранок, котрі здійснюють над ними психологічне й економічне насилля, рідше – фізичне. Тобто переважно жінки відбирають гроші, влаштовують системні сварки й ображають чоловіків словесно. Хоча деякі вдаються й до стусанів.

Чому "Сергіїв" чотириста? Бо саме така кількість чоловіків звернулась до наших радниць та інших державних органів по області від початку року з питанням насилля в сім’ї.

Хоча статистика все ж стверджує, що жінок страждає більше – майже 2 500 звернень від початку року.

Чому я взагалі пишу цю публікацію?

Щоб похвалити радниць?

Частково так, але ключовий посил – оберніться навколо. Ймовірно, поруч із вами живуть люди, для яких людяність інших – це єдиний шанс на порятунок. Підкажіть їм, проведіть їх, поговоріть із ними.

Бо той, хто врятував одне життя, – врятував цілий світ. Ви ж пам’ятаєте?

Я впевнена, що наші радники точно пам’ятають. І вище викладені історії – яскраве підтвердження цього.

Наразі громадський інститут сімейних радників довів свою ефективність і затребуваність. Тому ми будемо працювати над його розширенням по всіх областях України (наразі працює, як пілотний проект, у п’яти областях України).

Також будемо працювати над зміною статусу радників із громадських активістів на такий, що дасть їм можливість ще ефективніше займатися допомогою.

Далі буде)

Іванна Смачило, заступник міністра юстиції України, спеціально для УП.Життя