Про життя за кордоном: висновки із 30 інтерв'ю з українськими біженками

6039
28 липня 2022

Що відчували мільйони українських жінок, ухвалюючи рішення про виїзд з України? Як вони побороли свої страхи перед новим невідомим життям в чужій країні? Чи були їм раді на чужині, та як їм вдалося подолати перші труднощі і налагодити побут в новому домі?

Чи могли вони або, правильніше сказати, чи дозволяли вони собі, думати про щастя і відчувати щастя у простих повсякденних речах? 

По мірі зростання кількості вимушених емігранток, мене чим далі, тим більше цікавили ці питання. І, зрештою, відправивши до Європи молодшу доньку, яка десять днів просиділа зі мною у підвалі нашого будинку в Чернігові, я вирішив сам запитати у цих жінок: як воно там? 

З цією метою у травні я провів близько 30 інтерв’ю у ZOOM з українками, яких після початку війни розкидало по світу. Зібраний матеріал опубліковано на моєму YouTube каналі, який колись – в минулому довоєнному житті – був присвячений темі щастя.  

Розказані історії вразили мене. Я ще раз упевнився в тому, що наші жінки – не лише прекрасні, а і дуже сміливі, мудрі, сильні. Дійсно, в України – жіноче обличчя. І тепер, зважаючи на кількість українок в Європі та далеко за її межами – в прямому сенсі цього слова. 

Взяти хоча б історію Людмили, яка після довгих вагань разом з донькою поїхала до Чехії. Основним завданням та мотивацією для неї було влаштувати доньку до балетної школи.

Донька Людмили з дитинства займалася хореографією, яка стала для дівчинки невід’ємною частиною життя. До того ж з балетом вона пов’язувала своє майбутнє.

"Для дитини дуже важливо не переривати тренувань – для підтримки як фізичної форми, так і морального стану", – пояснює Людмила.

Прямуючи до кордону в перші дні війни, Людмила гадки не мала, до якої країни вона поїде. Головне, щоб ця країна дала можливість її дочці займатися танцями, не втратити сенс і не пізнати розчарування в ранньому віці. 

"Колись в Instagram я познайомилася з дівчиною, яка живе в Чехії. Зійшлися на темі дитячого балету. З початком війни ми багато переписувалися, і вона переконала мене у тому, що Прага – найкращий варіант для продовження тренувань", – розповідала Людмила.

Вона не згадувала про організаційні труднощі, які виникали протягом поїздки з України до Чехії – просто не пам’ятає їх, хоча шлях був складним, а можливості обмеженими. Весь цей час Людмила була зосереджена на одному завданні і заспокоїлася лише тоді, коли її дитину зарахували до балетної школи у Празі. Зараз її донька займається з примою-балериною празького театру.

"Я реалізувала свою місію", – посміхається вона. 

Таких історій багато, всі вони різні. Але є дещо спільне. Всі жінки виїхали з України вимушено – жодна з них не хотіла і не планувала жити за кордоном. Вони мали комфортне та щасливе життя в Україні.

Цікаво, що більшість із них зізналися: "Тільки зараз, покинувши рідну країну, ми усвідомили, наскільки наше життя в Україні було комфортним". 

До того ж більшість жінок перетнули кордон не в перші дні війни. Хтось ще кілька тижнів продовжував жити в рідному місті або на Західній Україні, сподіваючись, що скоро жахіття закінчиться, і можна буде повернутися до нормального життя вдома. 

Причина виїзду у всіх моїх респонденток одна – діти. Зберегти їхнє життя, здоров’я, мрії, моральний дух. Не допустити, щоб вони стали дітьми війни, які все подальше життя здригаються від грюкоту дверей.

"Я ухвалила остаточне рішення про виїзд, коли черговий раз побачила, як мої діти тремтять від завивання сирени. Почала переживати за їхню психіку", – розказала в інтерв’ю одна з жінок. 

Я шукав респонденток з різних країн. Список довгий: Чехія, Німеччина, Швейцарія, Польща, Австрія, Нідерланди, Франція, Великобританія, Португалія, Іспанія, Італія і т.д. Переважно ЄС.

За яким принципом жінки ухвалювали рішення щодо країни прямування? Історію Людмили про Чехію ви вже знаєте. Більшість інших героїнь вирішували ситуативно. Але це не найкращий варіант.

"Складно, проте вкрай важливо підходити до цього питання з холодною головою, – говорить одна з них, психологиня за фахом. – Зробити вдих -видих, уявити, що сидиш у себе на кухні в спокої у мирний час і просто розмірковуєш, до якої країни хотіла б поїхати надовго". 

У всіх без винятку історіях червоною ниткою проходить тема допомоги. Допомога є скрізь, у всіх країнах українок з дітьми зустрічали дуже тепло.

Майже у всіх європейських країнах з початку весни була запущена процедура надання статусу тимчасового захисту для українців. Процедура нова, і прописували її нашвидкуруч. Але потрібно віддати належне – допрацювали швидко та ефективно.

Допомога на всіх рівнях – від державного до звичайного побутового, чисто людського – дуже вразила і зворушила всіх, з ким я поспілкувався. Деякі жінки влучно зазначили: навчитися приймати допомогу – не так просто психологічно.

"В такі моменти розумієш, наскільки ми скуті, недовірливі і перелякані, – підкреслила одна з респонденток. – Коли люди дають тобі безкоштовно квартиру та забивають холодильник на два тижні, ти починаєш думати: щось тут не так".

Навчитися просто приймати і бути вдячною – новий несподіваний навик. Мама трьох дітей, яка поїхала до Нідерландів, зазначила:

"У нас є фінансові можливості знімати житло, нормально харчуватися. Але ми вирішили приймати будь-яку допомогу від волонтерів та економити гроші. А зекономлене перераховувати на підтримку ЗСУ".  

Ще один аспект допомоги – взаємодопомога. Почув кілька історій про те, як дівчата організовують на місцях українські школи, а радше – дитячі клуби, де інші жінки можуть на певний час залишити своїх дітей, щоб вирішити організаційні питання та питання пошуку роботи.

"Місцева влада виділила нам приміщення, ми зробили там косметичний ремонт, – розповідає Тетяна, що поїхала до Португалії. – Жителі містечка дуже допомагають, хтось привозить меблі, а одна жіночка щодня готує для українських діток смачні гарячі страви: лазанью, яблучний пиріг і т.д. Такі ж українки проводять для дітей заняття з малювання, ліпки, англійської мови"

До речі, дівчата зазначають, що повністю знецінена в Україні професія шкільного вчителя в європейських країнах дуже цінується. Особливо зараз, коли в школах формують збірні класи для українських дітей. 

Всіх респонденток я запитував: що ви насамперед порекомендуєте іншим жінкам, які виїхали або планують виїхати. Найчастіше згадувані рекомендації: 

  • будьте людьми,
  • вам допомагають – дякуйте,
  • грайте за правилами країни, до якої приїхали – заради вас їх не будуть змінювати, 
  • вчіть мову, 
  • виходьте із мушлі!

Останній пункт треба розшифрувати. Багато мам, що виїхали, залишаються ментально в рамках України. Сидять вдома в телефонах, діти займаються онлайн, не соціалізуються. Утім, діти повинні виходити назовні у всіх сенсах, адаптуватися.

Діти повинні жити життя – хіба не для цього їх рятували? В якому б стані не перебувала жінка, потрібно думати про дітей, їхній комфорт та майбутнє. Таких поглядів дотримуються не всі, але більшість моїх респонденток. 

Звісно, я не міг не поставити питання про щасливі моменти. І це питання не дивувало жінок, вони навіть дякували за нього.

Говорили, що щасливих моментів стало навіть більше, бо їх почали бачити в простих речах.

"Бачити життя не означає не бачити війну, – каже Тетяна з Португалії. – І якщо ти бачиш над собою синє небо, бачиш океан, квіти , відчуваєш аромат жасмину, ти не можеш його викреслити, ти зараз тут, і ти жива, чуєш, як сміється твоє дитя. І це вже щастя".

Олександр Суворов, бізнесмен, засновник компанії Pet Technologies, автор книги "Система Щастя", спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.





Головне на сайті