Чи знайдуть постраждалі від сексуального насильства з боку окупантів підтримку в Україні?

"Вагітна від рашиста і почуває себе королевою села". Саме ці слова, опубліковані в Telegram-каналі "Дії", підштовхнули мене до думки написати цей текст. (примітка – пізніше "Дія" видалила повідомлення та вибачилась за некоректну комунікацію)

Я відчула обурення, з яким людина, яка посилала повідомлення в чат-бот про колаборантів, його писала. Я відчула наміри адмінів Telegram-каналу "Дії", які збудували пост, що точно викликає реакції. Я відчула і свою власну реакцію.

Чого мені бракувало у цій історії, так це бажання покарати винних за воєнні злочини. Від початку Великої війни ми знаємо про тисячі випадків воєнних злочинів. Тільки офіційно Генпрокуратура говорить про більш ніж 25 тисяч відкритих проваджень за воєнні злочини і злочини агресії.

У більшості ми навіть маємо уявлення, хто в цих злочинах винен – російські військові та їхнє військове і політичне командування.

Але як тільки йдеться про воєнні злочини сексуального насильства, відразу починаються сумніви: а може постраждала була не проти? А якщо вона їх сама впустила у будинок? Та вона взагалі вагітна і поводиться як королева села?

Чому у цих випадках наша категоричність щодо вини ворога сиплеться і ламається?

Не хочеться розводитись про десятки і сотні років, коли будь-які випадки сексуального насильства або замовчувались, або відповідальність покладалась на постраждалу особу. Варто відразу зазначити: постраждалими від сексуального насильства можуть бути не лише жінки. Проте найчастіше від таких злочинів потерпають саме вони.

Так-от, у суспільній свідомості завжди існувало враження про відповідальність за сексуальне насильство як те, що ще треба довести: може, постраждала перебувала не в тому місці, не в той час, не так одягнута, не те сказала, не так поводилась і т.д. Тільки-тільки останнім часом ми зі всіх сил намагаємось це уявлення змінити. Звичайно, що це не робота одного дня чи навіть одного року. Але хіба війна – це не час для переосмислення своїх (суспільних) уявлень?

Повідомлення у стилі "вагітна від рашиста" показують, що наша оптика досі недостатньо гендерночутлива, а в окремих випадках і "україночутлива". Про що мова? Якщо глянути на це коротке повідомлення з іншого боку, то в ньому можна побачити ознаки ймовірного сексуального насильства як воєнного злочину.

Коротка ремарка: можливо, цей конкретний випадок і не містив сексуального насильства. Поки ми цього перевірити не можемо, але мета тексту запропонувати інші фокуси та наративи в уявленні про українців та українок, що змушені жити чи були змушені жити в умовах російської окупації та загроз сексуального насильства в окупації.

Відразу треба сказати, що сексуальне насильство не обмежується зґвалтуванням. Це дуже багато різних форм і їх перелік не вичерпний (сексуальні домагання, примусове оголення, примус спостерігати за насильством над іншими людьми, примусовий шлюб і багато іншого).

Проблема звинувачень у сторону постраждалих не є лише українською: вона притаманна усім суспільствам і має дуже давні коріння. У контексті воєн спроба захистити та відновити справедливість для постраждалих триває лише протягом останніх 20 років.

Численні випадки сексуального насильства зафіксовані під час воєн на Балканах, у збройних конфліктах у різних африканських країнах. Українські юристки і юристи активно вивчають досвід міжнародних трибуналів, щоби правильно документувати злочини і мати можливість довести вину в різних інстанціях.

Поки великою перешкодою для фіксування воєнних злочинів сексуального насильства в Україні є ми самі. Українське суспільство. Абсолютна більшість таких злочинів залишаються за завісою сорому, звинувачень постраждалої та недовіри до правоохоронних чи судових інстанцій.

Як з цим боротись? Змінювати свою оптику. Наприклад, можна спробувати глянути на кілька випадків через оптику Міжнародного кримінального суду та Трибуналів.

У 2002-2005 роках в Уганді відбувався збройний конфлікт, де однією зі сторін були військові угрупування, що називали себе Армія Опору Господа (Lord's Resistance Army). Одним з її керівників був Домінік Онгвен, який пізніше був визнаний винним зокрема і в злочинах щодо сексуального насильства.

Так, у справі Прокурор проти Онгвена (Prosecutor v Ongwen) йдеться про те, що за його наказом викрали та насильно утримували 7 молодих жінок (у віці 15-19 років), які були його "дружинами". У їхні "обов’язки" входили не лише регулярні сексуальні акти, але й виконання доглядової праці в домі (прибирання, готування, прання та інше). За невиконання будь-яких вказівок вони могли бути побиті чи навіть вбиті, як і за спробу покинути той будинок.

Одним зі злочинів, який визнав Міжнародний кримінальний суд, був "злочин примусу" (coercive environment – середовище примусу).

За поясненнями суду, примус не обов’язково включає в себе застосування сили, але також може бути спричинений створенням особливих обставин, які не дають особі чи громаді іншого вибору, ніж залишитись.

Під час довгого судового розгляду одна з постраждалих жінок сказала: "Протягом 8 років він мене ні до чого не примушував. Ми жили як чоловік та дружина".

Але МКС, зважаючи на свої власні правила, не взяв до уваги такі пояснення, адже щоб зрозуміти, що мав місце злочин сексуального характеру, достатньо знати про цю ситуацію примусу.

Ба більше, суд зазначив, що це лише підтверджує "інституалізовану природу зґвалтувань" (institutionalised nature of the rapes), адже йшлось про виконання "ролі дружини".

Про що мовиться: в обставинах примусу не може йтись про "добру волю", згоду на стосунки чи будь-які інші ознаки, що це могли бути партнерські сексуальні стосунки. Інколи в цих обставинах особа свідомо обирає шлях найменшого спротиву і думає лише про те, як зберегти своє життя. Якщо ця стратегія включає в себе виконання так званої ролі "дружини", то це може свідчити про ще один воєнний злочин з боку російських військових, який нам як українському суспільству треба зафіксувати й надати підтримку і допомогу постраждалим.

В іншому рішенні Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії, що стосувався злочинів у Боснії свідок, молода дівчина, чиє ім’я приховане під шифром "Свідок 87", розповідає про численні випадки зґвалтувань та інших форм насильства, які вчиняли щодо неї, її сестри та інших дівчат-мусульманок сербські військові.

Серед її свідчень ідеться про те, що коли один з обвинувачених – Зоран Вуковіч (пізніше визнаний винним у вчиненні злочинів проти людяності та засуджений до 12 років ув’язнення) – сказав їй роздягнутись та лягти на ліжко, вона так і зробила. В той час вона перебувала в будинку, де жив Радомір Ковач (інший воєнний злочинець, керівник підрозділу, що здійснював етнічні чистки в місцевості Фока, засуджений за воєнні злочини до 20 років ув’язнення).

У своїх показах "Свідок 87" зазначала, що двері будинку ніколи не замикали, але їм не було дозволено виходити. Інколи дівчат, що там перебували, випускали в сад або на терасу, але вони не намагались втекти, хоча знаходились у своєму рідному місті: "ти не знаєш куди йти чи куди це тебе приведе, ця спроба втечі. Не було ніякої безпеки".

Також "Свідок 87" зазначала, що в її обов’язки та обов’язки інших дівчат входило прибирати, готувати та прати". Зокрема, вона розповідає, що було кілька разів, коли Радомір Ковач та інші солдати брали їх з собою у ресторани чи паби у місті. На такі виходи дівчата мали гарно одягнутись, а інколи до одягу змушували додавати елемент з позначенням сербської армії (капелюх чи кепку з відповідним значком, наприклад).

Після таких свідчень чи не спадає вам на думку картинка у якомусь з окупованих українських міст, де представники окупаційної влади чи збройних сил відвідують кафе чи ресторани з місцевими дівчатами? Ким є ці дівчата?

Після рішення суду Радомір Ковач та інші подали апеляцію і в контексті воєнних злочинів будували свій захист навколо тези, що насправді дівчата були закохані. Суд відхилив ці тези та зазначив, що "стосунки" між Ковачем та "Свідком 87" були "одним із прикладів жорстокого опортунізму з боку Ковача, у світлі постійних зловживань і влади над дівчиною, якій у той час було лише близько 15 років".

Щодо інших злочинів сексуального характеру, як зґвалтування, Ковач у своїй апеляції зазначав, що жодного спротиву під час сексуальних актів не було, і для нього це означає, що постраждала давала свою згоду.

У рішенні Апеляційної палати Міжнародного Трибуналу по колишній Югославії 2002 року суд пояснив, що застосування сили та ситуація примусу самі по собі виключають можливість надати згоду, і водночас відсутність прямого застосування сили не означає наявність згоди, бо в ситуації примусу є "багато інших факторів", які не дозволяють говорити про секс зі згоди.

Чи допоможе це нам по-іншому поглянути та поведінку людей, що опинились в окупації внаслідок дій російських військових?

Крім того, оцінюючи інші злочини сексуального насильства, Міжнародний кримінальний суд у різних рішеннях зазначав, що примушування до ведення спільного побуту визначається як сексуальне рабство. Ще один вид сексуального насильства як воєнного злочину.

Не вдаючись у подробиці кваліфікації, різниці між злочинами геноциду, злочинів проти людяності, воєнних злочинів та інших видів, їхнього фіксування і підслідності, хочеться лише ще раз повернутись до свідчень "Свідка 87":

Про перший випадок зґвалтування:

"У той час у мене не було сил навіть подивитись їй в очі (прим. – матері). Не лише їй, але будь-кому. Будь-кому подивитись в очі. (...) Я була нажахана, я почувалась осоромленою і я почувалась дуже-дуже брудною, заболоченою".

Про життя у будинку Радоміра Ковача:

"Я була налякана і засоромлена. Я не могла нічого контролювати і почувалась ніби належу Радоміру Ковачу"

Коли читаєш ці свідчення, мимоволі спадають на думку розповіді волонтерів/рок та інших людей, що працювали і працюють у деяких звільнених регіонах України і розповідають, що постраждалі сидять на лавочці біля свого напівзруйнованого будинку і тихенько, опустивши голову, кажуть, що просто хочуть це забути і нікому не розповідати, бо дуже соромно, якщо про це дізнаються сусіди, чи батьки, чи навіть чоловік.

Ми самі дуже ускладнюємо життя тим, хто вже вирвались з окупації, або хто живе на деокупованих територіях. Знаючи про всі страшні воєнні злочини, які чинять росіяни на нашій території, ми все одно примудряємось звинувачувати постраждалих.

І цією комунікацією, цим наративом ми просякнуті наскрізь – від людей, що живуть з нею на одній вулиці і кажуть: "А чого ж зі мною цього не сталось, а з тобою сталось?" – до тих, хто звинувачує її в колабораціонізмі (на порозі місцевого магазину, у слідчому управлінні чи в Telegram-каналі "Дії").

Інколи в таких розмовах навіть цитують "Катерину" Тараса Шевченка про те, з ким варто кохатися "чорнобривим". Тільки треба пам’ятати, що ця безсмертна класика не стосувалась збройної агресії, активних воєнних дій і збройної окупації. Та й хочеться вірити, що з XIX століття наші стандарти "любові до ближніх" та оцінки подій розширились і пішли вперед і вгору. Туди, де за воєнні злочини карають винних, а не постраждалих.

Ярина Волошинкерівниця відділу комунікацій Асоціації жінок-юристок України "ЮрФем", спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.

Реклама:

Головне сьогодні