Гуманітарний сектор в Україні: уроки, пройдені за рік повномасштабної війни
Минулоріч російський повномасштабний напад на Україну спричинив небачену за останні десятиліття гуманітарну катастрофу в центрі Європи, в країні, яка знаходилася на шляху модерного розвитку від IT до аграрної сфери, від новітніх технологій державного управління до соціальних інновацій.
Згідно з даними OCHA, в Україні від 10 лютого 2023 року, понад 17,7 мільйонів українців потребують гуманітарної допомоги, 13,4 мільйони були змушені покинути свої домівки тимчасово чи на тривалий час, або ж в багатьох випадках назавжди. Уже рік триває вбивча війна терористичної Росії проти України, її мирного населення, жінок і дітей. Мільйони людей та десятки держав з усього світу підтримували і продовжують підтримувати Україну та її населення як в країні, так і поза її межами гуманітарною допомогою. За останні 12 місяців у сфері гуманітарної допомоги викристалізувались значні можливості оптимізації допомоги та великий потенціал сталості.
Не секрет, що усі без винятку міжнародні гуманітарні організації стикнулися наприкінці лютого 2022 року з викликом, подолати який не вдається і до сьогоднішнього дня. Йдеться про стратегічну, тактичну, гнучку та водночас сталу організацію гуманітарної допомоги.
Усі, на приватному, інституційному та організаційному рівні керувалися емоціями, що й було природно, і прагнули просто якомога швидше допомогти або потребували місяців, щоб почати допомагати. У багатьох міжнародних організацій досвід надто обмежено ґрунтувався на знаннях щодо гуманітарної допомоги у певних країнах Африки чи Азії, і не було розуміння щодо України, специфіки її розвитку та контексту. Ці моменти й до сьогодні не дозволяють розвивати максимально ефективну співпрацю з місцевими партнерами – як державними, так і громадськими.
З іншого боку, саме українське громадянське суспільство не було готове до масштабів лиха, з яким довелося стикнутися, а також до масштабів роботи та співпраці з іноземними партнерами, не розуміло логіки та викликів, пов´язаних з роботою іноземних партнерів.
Крім того, не було розуміння повної значущості своїх ролей серед українських громадських організацій для міжнародних партнерів, адже місцеві партнери відіграють вирішальну роль у формуванні політик гуманітарної допомоги і можуть впливати на іноді невиправдані, неінновативні і несталі методи роботи міжнародних організацій у гуманітарній сфері.
Мислення у розрізі "добре, що хоч чимось допомагають" з боку місцевих партнерів було би неправильним підходом, адже ми усі у одному човні, і лише спільними зусиллями та у тісній комунікації цей човен буде рухатися до цілі – допомогти з метою покращити та виправити ситуацію, при цьому унезалежнити бенефіціарів.
На що можна було би звернути увагу у цьому, сподіваємося, переможному для України та її суспільства році у сфері гуманітарної допомоги?
1. Гуманітарну допомогу потрібно розглядати як і роботу задля розвитку під далекоглядним, контекстуальним та стратегічним кутом зору. Мета гуманітарної допомоги – не дозволити постраждалій людині занепасти, насамперед морально та фізично. Ціль допомоги – не зробити людину залежною, а створити сприятливі умови, щоб вона могла допомогти собі й іншим, у тісній кооперації з місцевими органами влади, підприємцями та громадськими організаціями. Отже, для цього потрібно швидко та "м´яко" підхопити людину у найкритичніший момент. Це можна порівняти з подушкою безпеки: нещасний випадок відбувся, але людина не постраждала занадто і відразу отримала подальшу підтримку, щоб вибратися з автомобіля і відійти від стресу.
2. Про методи гуманітарної допомоги минулих 12 місяців українські та й деякі міжнародні організації відгукуються переважно як про забюрократизовані, концептуально застарілі, і, на жаль, не завжди гуманно центричні, що часто шкодить довкіллю у широкому значенні цього слова.
Така допомога вимагає занадто багато зайвої роботи з документами, узгодженнями та речами, які потребують і людської, і електричної енергії. Великі та й малі міжнародні гуманітарні організації або ті, які мають доступ до коштів, витрачають значну частину фінансового, людського і комунікаційного ресурсу на організацію гуманітарної роботи, а це надто величезний ресурс, який можна застосувати інновативніше і ефективніше.
Такі ресурси можливо було б надати на користь постраждалих та залучити саме їх до гуманітарної допомоги, яка б грунтувалася на сучасних технологіях координації роботи, методів документообігу та управління. Їх варто було б спрямувати на виплату коштів місцевим організаціям і їх співробітникам, що мало би уможливити найм своїх співробітників на більш постійній основі та на триваліший час. Це з одного боку посилило б їх професійний, інституційний розвиток та інституційну пам'ять, а з іншого – підтримало державу та суспільство через сплату податків за кожного повноцінно працевлаштованого співробітника.
3. Мета гуманітарної допомоги – досягти рівня, на якому бенефіціари зможуть допомогти собі та організовувати процеси самостійно. Не достатньо відбудувати чи оснастити лікарню медичним обладнанням чи медикаментами, це лише частково сприятиме сталому функціонуванню, оскільки самі медикаменти та обладнання нікому не допоможуть, а допоможуть люди, які працюють з ними, а це – лікарі.
Отже, підхід має бути комплексним та людиноцентричним, і допомога має бути спрямованою на медичний заклад як невеличку екосистему. Від лікарів до пацієнтів, від будівлі до комунікаційних процесів з усіма задіяними гравцями. Лікарі мають отримати фінансову та психологічну підтримку, як мінімум протягом 12 місяців, одночасно з можливостями фахового розвитку. Попри війну, лікарню можна забезпечити устаткуванням та медикаментами також на найближчі 12 місяців – відповідно, пацієнтам буде надана як і безкоштовна медична, реабілітаційна, так і фінансова та матеріальна підтримка. Лікарня має стати хабом підтримки від А до Я, тоді така підтримка матиме позитивний вплив.
Іншим прикладом може слугувати школа. Недостатньо відбудувати школу, не подбавши про учителів, дітей та їх батьків, які будуть користуватися послугами школи. Учителям потрібна психологічна та фахова підтримка, щоб розуміти та вміти допомогти собі та учням, які є травмованими або у стресі. Потрібно сприяти розвитку учителів через стипендії для освітніх інновацій у нових умовах, для розвитку нових методів роботи з дітьми та батьками. Для того, щоб діти перебували у сприятливих для розвитку умовах, батькам необхідна всебічна підтримка.
Діти мають отримати усе необхідне для навчання: від комп’ютера та харчування до стипендії для власних досліджень чи стажування. Школа може стати хабом освітніх, психологічних та інноваційних питань, тоді вона матиме величезний позитивний вплив на оточення та його людей, і зможе самостійно організовувати процеси на місці щодо підтримки дітей, батьків та учителів.
4. Гуманітарна допомога може бути не бюрократичною, адже бюрократичні процеси з’їдають багато часового і фінансового ресурсу, що і затримує надання допомоги. Якщо заявка подалася на потреби березня 2022 року, а її підтримали у липні 2022, то чи можна говорити про допомогу? Допомога має надаватися максимально просто, швидко і без гори документів та звітності, що підвищить її якість та імпект. Я не кажу, що не має відбуватися фінансовий контроль, проте імпект небюрократичної допомоги буде в рази вищим в порівнянні з бюрократичними процесами. Контролінг може відбуватися за допомогою різних систем, як-от блокчейн, вимірювання імпакту чи інших аналогів таких систем чи методів.
5. Потрібно враховувати середовище та регіони, в яких надається гуманітарна допомога, і залучати місцевих фермерів, виробників продукції та підприємців, зокрема соціальних підприємців, щоб сприяти їхньому розвитку та сталості роботи. Це дозволить генерувати та розвивати додатковий ресурс на місці і у тривалій перспективі вирішувати значну кількість проблем самостійно. Якщо у серпні є місцеві яблука, то їх варто закуповувати і підтримувати потребуючих та місцевих. Якщо ж місцевий підприємець випікає хліб, то має отримати змогу забезпечувати хлібом свій район чи навколишні села. Якщо ж працюють місцеві майстри і можуть будувати чи відновлювати будинки, то мають отримати можливість робити свою справу за оплату на користь тих, які потребують їхніх послуг. Тоді усі працюватимуть на благо місцевої екосистеми та підтримки одне одного, що і дозволить відчути та виміряти сталий імпакт допомоги.
6. Нова роль гуманітарної допомоги з масштабною проекцією: від постраждалих до партнерів та учасників, постраждалі мають мати можливість стати активними учасниками програм та проєктів, а для цього, відповідно, потрібні зміни у філософії гуманітарної допомоги за принципом not Payer but Player та not Reciever but Shaper.
7. Гуманітарну допомогу варто фокусувати, наскільки це дозволяють обставини: на дітях та освіті для них і дорослих, адже саме освіта є стрижнем надії на майбутнє та резильєнтності, і саме діти сьогоднішнього дня, а дорослі завтрашнього, будуть тими, хто відновлюватиме країну ще десятиліттями після російської агресії. Саме освічені люди будуть мати змогу допомогти собі та іншим. Освіта створить швидко нові робочі місця та інновативні підприємства,подбає про міжнародну видимість і додаткову співпрацю. Фінансування освітнього сектору з боку міжнародних донорів потрібно посилювати для задоволення освітніх потреб серед українських дітей та дорослих та розвитку відповідних освітніх інституцій та ініціатив в Україні.
Зараз настав момент, щоб модернізувати підходи гуманітарної допомоги і використати її потенціал на підтримку та відбудову української держави.
Богдан Андрощук, керівник департаменту країн Східного партнерства, спеціально для "УП.Життя"
Фото обкладинки: Tetiana_Shyshkina/Depositphotos
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.