Божевілля та відвага. Есе про війну від солдата ЗСУ

2352
19 квітня 2023

УП.Життя публікує есе захисників України про війну. Вони написані цієї зими в рамках Школи публіцистики "Голос війни", яку проводила Громадська організація "Інтерньюз-Україна" завдяки Програмі реінтеграції ветеранів від IREX за підтримки Державного департаменту США.

Твори написані під менторством Любка Дереша та Еліни Слободянюк.

Есе нецензуровані та містять ненормативну лексику.

Реклама:

Божевілля та відвага

Нарешті Буцюк одержав своє перше завдання. Він мав облетіти коптером село, окуповане ворогом. Коли до поселення залишалося якихось двійко кілометрів, перебіжками, ховаючись у кущах і прислухаючись до звуків навколо, вінобережно наблизився до точки старту – дістав із замизканої сумки "пташку", уставив телефон у пульт, перевірив налаштування й піднісся коптером у небо. Облетівши село, Буцюк приземлив апарат, поклав його в сумку й так само дуже обережно покрокував назад.

– Ну й де ж, сука, фотки?

Буцюк розгублено закліпав:

– Здається, я забув карту пам’яті вставити.

Утомлений підполковник повернув сумку з коптером Буцюку з наказом:

– То йди знімай знову!

Реклама:

Дорога до села була та сама. І ворогів там не поменшало. Цього разу Буцюк доволі швидко дістався потрібного місця. Розклав коптер і запустив його тим самим маршрутом, сфотографував село, повернув коптер у сумку й побіг на позиції...

– Ти що, знущаєшся з мене? Де, блядь, фотографії цього разу?

Буцюк здивовано знизав плечима й висунув ідею:

– Мабуть, карта пам’яті пошкоджена.

– Блядь, а там перевірити не можна було? – гримнув на нього підполковник. – Візьми нормальну карту і, сука, зроби мені фотки села.

Подавшись утретє в ту саму подорож, Буцюк уже не ховався. Широко розмахуючи руками, він крокував дорогою. Не зупинився біля точки старту, а попрямував далі й зайшов у село однією з вулиць. Дуже скоро його безпілотник злетів у небо й заходився фотографувати. Аж тут із хати визирнув російський солдат, на вигляд бурят. Коли побачив Буцюка в незрозумілій формі з пультом коптера в руках, позіхнув і почимчикував собі, справедливо розсудивши, що це свої. А хто ж іще може бути, га?

Закінчивши політ, Буцюк склав коптер у сумку й повернувся до своїх.

– Оце інша справа, – задоволено прицмокнув підполковник, – оце я розумію! З третього разу, сука, вдалося! Дивись, навіть дальня частина села є. Туди зазвичай не долітають. Покажи, звідки ти запускав.

Буцюк підійшов до мапи на стіні й упевнено тицьнув пальцем. Імпровізований штаб завмер від жаху. Знаючи легку натуру Буцюка та його невміння брехати, усі зрозуміли, що це правда. Він дійсно був в окупованому селі, дійсно запустив звідти коптер, а потім спокійнісінько повернувся. Підполковник тільки й зміг із себе вичавити:

– Тобі вже можна було взяти прапор із собою та вивісити його там. Власне, і все – село ми взяли.

Командир взводу розвідників поплескав Буцюка по плечу й задумливо промовив:

– Ми тобі, Буцюку, після війни родовий герб намалюємо. З написом "Божевілля та відвага"!

Фартовий хлопець

Уночі розвідгрупа обрала найвищу та найближчу точку до ворогів. Витягнувши з машини величезний коптер, чіпляла до нього перероблені ПГ-7, щоби скидати на ворожу техніку. Орки дуже близько, тож робота йшла в повній темряві та навпомацки. В одного бійця так довго нічого не вдавалося з боєприпасами, що вже став бурчати:

– Ну шо за?

Та раптом темну ніч осяяло світло. Боєць нарешті побачив, що кільце не потрапляє на затиск, і швидко все виправив, поки інші здивовано вишукували джерело світла. А ось і відповідь: поряд із солдатами й оком не змигнувши з’явився Буцюк з увімкненим налобним ліхтариком. Бійці навипередки почали зривати ліхтарик, та Буцюк виявився таким прудким, що легко ухилявся. Один із хлопців не витримав і вже загрозливо заричав:

– Довбойобе, вимкни ліхтарик!

– Нащо, – огризався Буцюк. – Що може трапитися?

Поки хлопці вовтузилися, їхній коптер злетів у бік ворогів. Буцюка нарешті спіймали й поклали на землю – світло згасло, і розвідгрупу знову поглинулатемрява. Тільки-но відігнали машину метрів на триста, як на те місце, де вони стояли, почали прилітати міни.

Задумливо спостерігаючи за вибухами, Буцюк сказав:

– Знаєте, чого вони не влучили? Бо я фартовий! Вам узагалі пощастило, що я з вами!

Без питань

Начальник розвідки поставив завдання коптеристам: підійти якомога ближче до позицій, з яких вибили наших хлопців, злетіти коптером і за допомогою тепловізора підрахувати, скільки ворогів є тепер. Повзучи землею, начальник розвідки та два воїни дісталися потрібного місця. Один боєць звернувся до іншого:

– Ну що, Буцюку, можеш злетіти на "матриці"?

– Авжеж! – відповів Буцюк. – Узагалі без питань!

Буцюк повозився з величеньким безпілотником, розклав його та запустив у небо. Майже одночасно зі злетом під "матрицею" ввімкнулися потужний прожектор і бортові вогні яскраво-зеленого та червоного кольорів. Коптер замиготів, як новорічна ялинка. У цей час усі троє вже стояли на ногах. У промені прожектора видавалося, що посеред поля приземлилися три інопланетяни й переливалися червоно-зеленими барвами. Начальник розвідки, який багато чого бачив у житті, і той із жахом закляк у яскравому освітленні просто перед ворогом.

Раптом на ворожих позиціях підозріло зашурхотіло й завовтузилося. Три силуети один за одним вибігли з окопів і почали тікати. Старий підполковник повернувся в бік Буцюка й видихнув:

– Ну що, мабуть, опускай... Усе, що треба, ми й без тепловізора побачили.

Повну збірку есе українських військових, написану в рамках Школи публіцистики "Голос війни" можна почитати тут.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.



Реклама: