Божевілля та відвага. Есе про війну від солдата ЗСУ
УП.Життя публікує есе захисників України про війну. Вони написані цієї зими в рамках Школи публіцистики "Голос війни", яку проводила Громадська організація "Інтерньюз-Україна" завдяки Програмі реінтеграції ветеранів від IREX за підтримки Державного департаменту США.
Твори написані під менторством Любка Дереша та Еліни Слободянюк.
Есе нецензуровані та містять ненормативну лексику.
Божевілля та відвага
Нарешті Буцюк одержав своє перше завдання. Він мав облетіти коптером село, окуповане ворогом. Коли до поселення залишалося якихось двійко кілометрів, перебіжками, ховаючись у кущах і прислухаючись до звуків навколо, вінобережно наблизився до точки старту – дістав із замизканої сумки "пташку", уставив телефон у пульт, перевірив налаштування й піднісся коптером у небо. Облетівши село, Буцюк приземлив апарат, поклав його в сумку й так само дуже обережно покрокував назад.
– Ну й де ж, сука, фотки?
Буцюк розгублено закліпав:
– Здається, я забув карту пам’яті вставити.
Утомлений підполковник повернув сумку з коптером Буцюку з наказом:
– То йди знімай знову!
Дорога до села була та сама. І ворогів там не поменшало. Цього разу Буцюк доволі швидко дістався потрібного місця. Розклав коптер і запустив його тим самим маршрутом, сфотографував село, повернув коптер у сумку й побіг на позиції...
– Ти що, знущаєшся з мене? Де, блядь, фотографії цього разу?
Буцюк здивовано знизав плечима й висунув ідею:
– Мабуть, карта пам’яті пошкоджена.
– Блядь, а там перевірити не можна було? – гримнув на нього підполковник. – Візьми нормальну карту і, сука, зроби мені фотки села.
Подавшись утретє в ту саму подорож, Буцюк уже не ховався. Широко розмахуючи руками, він крокував дорогою. Не зупинився біля точки старту, а попрямував далі й зайшов у село однією з вулиць. Дуже скоро його безпілотник злетів у небо й заходився фотографувати. Аж тут із хати визирнув російський солдат, на вигляд бурят. Коли побачив Буцюка в незрозумілій формі з пультом коптера в руках, позіхнув і почимчикував собі, справедливо розсудивши, що це свої. А хто ж іще може бути, га?
Закінчивши політ, Буцюк склав коптер у сумку й повернувся до своїх.
– Оце інша справа, – задоволено прицмокнув підполковник, – оце я розумію! З третього разу, сука, вдалося! Дивись, навіть дальня частина села є. Туди зазвичай не долітають. Покажи, звідки ти запускав.
Буцюк підійшов до мапи на стіні й упевнено тицьнув пальцем. Імпровізований штаб завмер від жаху. Знаючи легку натуру Буцюка та його невміння брехати, усі зрозуміли, що це правда. Він дійсно був в окупованому селі, дійсно запустив звідти коптер, а потім спокійнісінько повернувся. Підполковник тільки й зміг із себе вичавити:
– Тобі вже можна було взяти прапор із собою та вивісити його там. Власне, і все – село ми взяли.
Командир взводу розвідників поплескав Буцюка по плечу й задумливо промовив:
– Ми тобі, Буцюку, після війни родовий герб намалюємо. З написом "Божевілля та відвага"!
Фартовий хлопець
Уночі розвідгрупа обрала найвищу та найближчу точку до ворогів. Витягнувши з машини величезний коптер, чіпляла до нього перероблені ПГ-7, щоби скидати на ворожу техніку. Орки дуже близько, тож робота йшла в повній темряві та навпомацки. В одного бійця так довго нічого не вдавалося з боєприпасами, що вже став бурчати:
– Ну шо за?
Та раптом темну ніч осяяло світло. Боєць нарешті побачив, що кільце не потрапляє на затиск, і швидко все виправив, поки інші здивовано вишукували джерело світла. А ось і відповідь: поряд із солдатами й оком не змигнувши з’явився Буцюк з увімкненим налобним ліхтариком. Бійці навипередки почали зривати ліхтарик, та Буцюк виявився таким прудким, що легко ухилявся. Один із хлопців не витримав і вже загрозливо заричав:
– Довбойобе, вимкни ліхтарик!
– Нащо, – огризався Буцюк. – Що може трапитися?
Поки хлопці вовтузилися, їхній коптер злетів у бік ворогів. Буцюка нарешті спіймали й поклали на землю – світло згасло, і розвідгрупу знову поглинулатемрява. Тільки-но відігнали машину метрів на триста, як на те місце, де вони стояли, почали прилітати міни.
Задумливо спостерігаючи за вибухами, Буцюк сказав:
– Знаєте, чого вони не влучили? Бо я фартовий! Вам узагалі пощастило, що я з вами!
Без питань
Начальник розвідки поставив завдання коптеристам: підійти якомога ближче до позицій, з яких вибили наших хлопців, злетіти коптером і за допомогою тепловізора підрахувати, скільки ворогів є тепер. Повзучи землею, начальник розвідки та два воїни дісталися потрібного місця. Один боєць звернувся до іншого:
– Ну що, Буцюку, можеш злетіти на "матриці"?
– Авжеж! – відповів Буцюк. – Узагалі без питань!
Буцюк повозився з величеньким безпілотником, розклав його та запустив у небо. Майже одночасно зі злетом під "матрицею" ввімкнулися потужний прожектор і бортові вогні яскраво-зеленого та червоного кольорів. Коптер замиготів, як новорічна ялинка. У цей час усі троє вже стояли на ногах. У промені прожектора видавалося, що посеред поля приземлилися три інопланетяни й переливалися червоно-зеленими барвами. Начальник розвідки, який багато чого бачив у житті, і той із жахом закляк у яскравому освітленні просто перед ворогом.
Раптом на ворожих позиціях підозріло зашурхотіло й завовтузилося. Три силуети один за одним вибігли з окопів і почали тікати. Старий підполковник повернувся в бік Буцюка й видихнув:
– Ну що, мабуть, опускай... Усе, що треба, ми й без тепловізора побачили.
Повну збірку есе українських військових, написану в рамках Школи публіцистики "Голос війни" можна почитати тут.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.