Попри все залишитися людиною: пам’ятка майбутнім переможцям

Здорове й адекватне суспільство побудовано в такий спосіб, що лише 10 відсотків впливів людської поведінки регулюються адміністративно. Закони, заборони, штрафи тощо. Ще близько 30 відсотків – це соціальний контроль. У нашій культурі – особливо маленьких містечок та селищ – цей рівень регуляції добре відомий за фразою "що люди скажуть". Близько 60 відсотків припадає на важелі морального контролю. На те, що живе всередині людини. На саму людину – таку, яка вона є.

Коли я вперше почув про цей розподіл від Юло Вооглайда, відомого естонського філософа, педагога, державного діяча, я задався питанням: а наскільки наше суспільство відповідає цьому розподілу? З ним у проєктах Фундації "З країни в Україну" я об’їхав десятки українських міст. І уважно спостерігав за тими дивовижними історіями, які розгорталися на моїх очах. На початок 2022 року я зміг для себе класифікувати три великі рольові групи, в яких люди відрізнялися за тими регулятивами, що впливають на їхні рішення.

Одна з найбільших груп складалася переважно з представників великих державних систем. Учителі, працівники закладів культури, чиновники місцевого самоврядування, працівники безпекових структур, комунальних підприємств. Для більшості з них адміністративне регулювання виходило на перший план якщо не за обсягом впливу на їхнє рішення, то за значенням. Після розмов з багатьма з таких людей я припускаю, що збільшення такого відсотка відбувалося шляхом морального контролю. Приналежність до великої системи в якомусь сенсі знімала відповідальність з особистості за певний ряд рішень.

Наступна група, на противагу першій, якраз складалася з тих, хто з якихось причин втратив зв’язок з подібними системами, або намагався їх уникати, але не втрачав активної соціальної позиції. Громадські організації, волонтери, активісти, свідомі громадяни – всі вони мали на своєму барометрі високі показники моральних регулятивів. Але дуже часто, за моїми власними спостереженнями, частина цих моральних регулятивів насправді переходила під різними назвами в блок "соціального контролю". Їхній соціальний капітал та можливість займатися важливою (з точки зору суспільства) діяльністю відігравали ключову роль в їхніх виборах та рішеннях.

Читайте також: Стійкість має "рецепт". Розмова з психотерапевтом Олегом Романчуком про те, як не зламатися під час війни

Третя, моя найулюбленіша група. Це підлітки та активна молодь. Вони демонстрували пластичність у цьому співвідношенні 10/30/60, але для мене за деякий час стало очевидним, що ця пластичність завжди базується на останніх 60% – на моральному контролі. Звісно, будь-який психолог та соціальний психолог може нас зорієнтувати, наскільки важлива для цього періоду розвитку людини думка тих, хто поруч. Але зв’язок цих впливів на людський остов всередині підлітка, очевидність участі внутрішньої системи координат в рішеннях молодих людей для мене не підлягала сумніву.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, наша команда зупинила всі проєкти в напрямках культури, освіти, охорони здоров’я та розвитку громадянського суспільства. Ми зосередилися на протидії російській пропаганді, комунікаційних проєктах, які пов’язані з національною безпекою та комунікаціях українських наративів на Західну Європу. Але раз за разом мої думки поверталися до моделі, описаної Юло Вооглайдом, і нашого попереднього досвіду.

На наших очах поставала нова онтологія поняття героїзм. Його українське прочитання. Буквально впродовж перших днів та тижнів ми побачили неймовірні звитяжні вчинки наших воїнів, які встали на захист своєї держави. Паралельно з цим ми спостерігали за сотнями дивовижних історій по всій Україні від звичайних людей про те, як вони чинять опір окупантам, підтримують одне одного, включаються в допомогу ЗСУ. Десь влітку 2022 року я зловив себе на думці, що щось змінилося. Я більше не бачив того розподілу рольових груп для певного "граничного" кола рішень та вчинків. Українські вчителі та підприємці, підлітки та чиновники, комунальники та активісти стали випромінювати щось спільне в екстремальних умовах існування, де загроза фізичного або морального знищення для них, або для тих, хто був поруч з ними ставала абсолютно реальною

Я звернув увагу на те, що з усіх їхніх історій зчитувалася така дивна енергія, яка окрім сліз на очах залишала якесь відчуття гідності та щастя. Навіть після найдраматичніших історій. Всіх цих людей об’єднувало те, що у всіх своїх вчинках вони залишалися… людьми. Точніше так: кожен їхній вчинок демонстрував Людяність. Те, що дає можливість написати "Людина" з великої літери.

Обставини у всіх були різні: полон, окупація, нерівний бій, смерть близьких, поранення, голод, тортури… Зміст вчинків завжди однаковий: бути Людиною.

Коли це відкрилося, мені захотілося дослідити цей унікальний феномен. Саме тоді виникла ідея проєкту "Міста та їхні герої". Ми зібрали команду та поїхали досліджувати цей феномен у 12 регіонів України. Маленькі та великі міста, історії жінок та чоловіків, заможних та безробітних, держслужбовців та підприємців. Ми мали інтерв'ю, зустрічі, спілкування, прогулянки, дискусії, посиденьки на кухнях із кількома сотнями людей. Вся наша команда наповнилася цими дивовижними сенсами людяності й прийшла до нашого розуміння нового українського героя.

Людина, яка в екстремальних обставинах та викликах загрози фізичного або морального знищення зберігає спроможність вчиняти по-людськи, підтримувати інших людей навколо, нести відповідальність за себе та тих, хто поруч – це наше визначення нового українського героя. Якщо така людина служить в ЗСУ – результат її дій відчувають її побратими та посестри й вимірюється він збереженими життями захисників та знищеними життями ворогів. Якщо така людина знаходиться на окупованих територіях, її дії вселяють надію в інших та зберігають шанс на виживання. Якщо така людина діє на своєму місці в тилу – вона примножує навколо себе простір людяності та є джерелом енергії для інших.

Сьогодні, коли я дивлюся на наші презентації виставок та фільмів про цю дивну властивість українців по всій країні, я бачу реакцію звичайних людей, які приходять на площі та в кінозали. І я стаю свідком. Свідком дивовижної зустрічі. Коли Людина всередині нашого глядача зустрічається з Людиною всередині героя нашого проєкту. І їм не потрібно слів для спілкування. Прагнення одного та вчинки іншого говорять за себе. І кожна така зустріч примножує простір людяності в нашому суспільстві. А кожен такий простір людяності уможливлює неможливе. Він дає розуміння кожному, хто ступив на його територію, що тільки ми спроможні зробити цей світ своїм власним. Від свого імені. Привласнити його через свою людяність, через відповідальність за те, що нам важливо і те, що ми готові захищати. Ніхто нам цього не подарує, не навчить.

Саме в такий спосіб за одну мить народжуються справжні сучасні герої. Здається випадково, ситуативно, часто проти власного бажання, але звичайні люди стають тими, хто бере на себе відповідальність за трошки більше ніж він сам. Вони не мають часу подумати про цю відповідальність та зробити для себе це важке рішення – поїхати чи залишитися, дати бій чи сховатися, допомогти чи пройти повз. Вони це роблять. Беруть і роблять. І у кожного на те є своя причина. Хтось 25 років тому слухав як мати наспівує йому пісню, в якій козак їхав на захист країни… Хтось у 5 класі стала свідком того, як пацанчики із сусіднього двору вп’ятьох били кращого друга, а вона стояла й не могла поворухнутися… Хтось тому, що його син запитав 5 років назад: "Тато, а що таке гідність?", а він не зміг це сформулювати як треба… Але окрім цього одного, що пригадується – є ще тисячі дрібничок, які живуть в нашій культурі, взаємодіють з нами через наших друзів, близьких, нашу сім’ю, виховують нас. Нас, часто недолугих, неправильних, але все ж таки таких, які зберегли в собі Людину. І саме ця Людина перемагає в цій війні.

Читайте також: Як залишитися людиною під час війни: 13 запитань психотерапевту

Думаючи про все це, я з великим страхом думаю ще й про те, що ми можемо повернутися до тих рольових моделей, в яких ми жили до цієї війни. Після перемоги у війні конвенційній. Більше не буде приводів будити свою Людину. А сплячій Людині не потрібен буде пробуджений Українець. Бо я вірю що кожне національне питання нерозривно пов'язане з питанням людського в людині. Ти вчишся одночасно любити та поважати себе, цінувати та берегти свою сім’ю, усвідомлювати своє покликання і роль в житті громади й любити свою країну. Це не причини та наслідки, це не переходи на якісь рівні. Це процес свідомого розвитку особистості, якій передбачає те, що на певних етапах ми маємо стати більше за самих себе.

Попри те, що майже кожен з нас пропустив кілька таких еволюційних сходинок, ми спроможні в надзвичайно складних умовах, під час подолання страшних викликів зробити стрибок не в бік тваринних інстинктів, а в бік людського в нас. І коли ми це робимо, ми вивільняємо енергію свободи, енергію вільних людей, яка і дозволяє нам перемагати. Саме це для мене сьогодні є феноменом українського героїзму.

Денис Блощинський, директор Фундації соціальних інновацій "З країни в Україну", ініціатор всеукраїнського проєкту "Міста та їхні герої"

Основне фото: евакуація в Херсоні. Автор: Stas Kozljuk

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора