Символи воюють і перемагають

Хто б і що не казав про наявність чи відсутність культурного фронту, але війна на символічному рівні між українською культурою (орієнтир на свободу, європейські цінності та права людини) проти російської імперської культури (орієнтир на експансію, авторитаризм та диктат держави) точиться вже не одне століття. І питання апропріації (прийняття) та переосмислення перемог минулого, зокрема і перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, є однією з ключових битв цієї війни.

Саме тому прийняття українським суспільством рішення щодо одного з найбільших та найважливіших публічних символів тої перемоги – монумента Батьківщини-матері – виходить далеко за межі урбаністики чи благоустрою столиці.

Попри емоційні коментарі окремих "знавців", згаданий монумент насамперед уславлював учасників війни, був покликаний увічнити пам’ять про військових і цивільних, які боролися проти нацизму і захищали свою батьківщину, а не прославляв комунізм (хоч і цей аспект закладено у статую).

Враховуючи, що в Росії є свій монумент Батьківщини-матері у Волгограді, наша скульптура імпліцитно містила у собі акцент саме на українському контексті. І єдине що, цей акцент нейтралізує – радянський герб на щиті. Ніхто не стверджує, що це безпроблемна скульптура і довкола її долі не варто вести діалог, але перш за все слід враховувати, що понад 778 тисяч громадян вже чітко висловилися щодо її долі в Дії.

Тож ми маємо в самому центрі української столиці, на стародавніх печерських пагорбах, видимий з обох берегів Дніпра монументальний твір, який символізує пам’ять про перемогу у найбільшій війні минулого й увічнює українського солдата.

Єдине, що потрібно для позбавлення його ганьби та двозначності, – прибрати тоталітарний символ із його щита. Цією дією ми не переписуємо історію і не вправляємося у "політичному перевзуванні", а лише чітко розставляємо акценти, підкреслюємо український внесок у перемогу в Другій світовій війні, ціну, яку за неї заплачено, й уроки, які винесено. Тут же нагадаю, що ціна для нас шалена – понад 8 млн загиблих українців протягом 1939–1945 років. Саме тому ми маємо право на цей акцент, на це освоєння минулого, адже зміна культурного ландшафту, його перетворення та переозначення є свідченням живої культури.

Європейська культура містить сотні прикладів змін, перебудов, адаптацій та реконструкцій видатних пам’яток минулого, адже це є однією з ознак дорослості спільноти, її оволодіння та господарювання у своєму символічному просторі, відчуття спроможності його змінювати та визначати. Це дійсно велика відповідальність, яка потребує чесності та сміливості, яка коштує недешево, але є необхідною.

Якщо ми дійсно вже є зрілою спільнотою, відповідальною за своє майбутнє і минуле, то ми нарешті маємо перестати коливатися між двома деструктивними станами, в які часто впадаємо: безвольного заклякання в нерішучості перед минулим ("давайте нічого не робити, якби чого не вийшло, це ж хтось колись побудував") та руйнівного інфантильного максималізму щодо нього ("давайте все старе до основи зруйнуємо, а потім колись створимо своє").

Минуле так само належить нам, як і сьогодення. Ми так само належимо нашому минулому, як і сучасності. Питання лише в тому, як ми цей зв’язок приймаємо, як здатні давати йому раду і включити у досвід побудови відповідального майбутнього.

Що ж стосується аргументів противників заміни серпа та молота на тризуб, то більшість із них не витримує критики. Сварити благодійників за надання 28 млн на цей проєкт, а не на, скажімо, дрони для ЗСУ взагалі аморально – відразу хочеться вказати їм на те, скільки мільярдів ці організації вже витратили на армію та допомогу цивільним під час війни. Що стосується критики МКІП, то це той конкретний випадок, коли відомство зробило свою роботу добре і залучило на державницьку справу приватні кошти, закриваючи проблемне питання, яке тягнеться ще з 1990-х.

Відтак, у цьому конкретному випадку й міністр Олександр Ткаченко, який зрушив цю справу і підтримав на політичному рівні ініціативу УІНП щодо зміни Батьківщини-матері, і міністерство, яке готує заміну герба, заслуговують на подяку.

Аргументи ж рівня "якщо прибирати, то всю статую" – взагалі інфантильні, адже це буде коштувати вже не десятки, а скоріше сотні мільйонів (де-факто стане перебудовою національного музею та меморіалу), не кажучи вже про неймовірну кількість юридичних та пам’яткоохоронних перешкод. Та й взагалі вимога скасувати видатки на культуру на догоду військовим потребам, які почали лунати в контексті цієї дискусії, – це якесь капітулянтство у важливому та примітивізація боротьби.

Ми маємо в цей час навпаки знаходити і пріоритетно підтримувати ті речі, які роблять нас сильнішими, нагадують, за що і проти чого ми боремося. Зміна монумента Батьківщина-мати чи нарешті завершення будівництва Музею Голодомору-геноциду напередодні 90-ліття трагедії (за кошти з тої частини бюджету, яку надають нам союзники, і які просто не можна витратити на військо) – це точно кроки, які віддаляють нас від Москви, роблять нас більш свідомими наших цінностей. І це в жодному разі не можна порівнювати з закупівлею барабанів у сховища, перекладанням плитки в 100 метрах від мерії, чи будівництвом нового регіонального стадіону – це просто речі різного порядку. І для людей, які прагнуть правди, а не маніпулюють, це очевидно.

Читайте також: У країні війна, а влада робить ремонти. Чи можна витратити ці гроші на армію?

І останнє – щодо значення символічної війни під час війни повномасштабної. По-перше, жодна нація, яка поважає себе, не буде терпіти символів ненависті та свого знищення у своєму публічному просторі. Тим паче у самому своєму серці.

Серп і молот недарма порівнюють зі свастикою – це один із найкривавіших символів людиноненависництва та тоталітаризму у ХХ столітті. Він для нас означає мільйони жертв – від вбитих творців Української Народної Республіки, культурних діячів Розстріляного Відродження, жертв Голодомору-геноциду 1930-х до вбитих депортацією кримських татар, закатованих у тюрмах та психушках дисидентів й інших борців за незалежність України.

По-друге, вершиною абсурду є ведення війни з російською імперською системою, яка ці символи захищає, насаджує і виправдовує людожерську систему, що за ними стоїть, одночасно толеруючи їх в одному з найбільш значимих просторів країни.

Виходить, що ми боремося із "совком" на фронті, в підручниках, в економіці, але допускаємо його герб у самісінькому серці нашої древньої столиці. Наївними є ті, хто думає, що символи не мають значення чи безпорадні.

Символи воюють і навіть перемагають – вони маніфестують свою силу, позначають невразливість того, що означують, стають провідниками ідей та унормовують їх. Що є кращим доказом "нормальності", ніж стояння поруч із державним прапором на самій видноті? Чи це дійсно те, що варто толерувати?

На мою думку – ні, ми не можемо йти на такі компроміси з совістю під час війни. Ми маємо нарешті припинити цю ганьбу й у такий спосіб символ нашої боротьби і свободи – тризуб, переможе символ більшовицького тоталітаризму – серп і молот. Це буде хоч і дуже буквальна дія нашої громади, але зрозуміла і довгоочікувана.

Антон Дробович, голова Українського інституту національної памʼяті, військовослужбовець ЗСУ, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.