Привілей Андрія Куркова
Я не можу відірвати погляд від відео, де британо-французького виробництва ракета, що запущена силами української ППО за наводкою українських ССО влучає в штаб Чорноморського флоту РФ в Криму. Намагаюсь осягнути неймовірну інтелектуальну сміливість, креативність, системну роботу над забезпеченням та плануванням цієї операції сотень людей, які зробили її можливою.
Усвідомлюю, який спротив старій радянській системі в державному управлінні з його непрозорими ієрархіями, знеціненням ініціативи і креативності, байдужістю до результату чинили (та й чинять) сотні людей, солідаризуючись один з одним. Дипломати і чиновники від міністрів до клерків, військові інженери, розвідники, солдати і генерали. Солідаризуючись попри свої нерівні позиції, статуси, нарцисизм, егоїзм, конкурентність, різність у поглядах, неврози пост-травми чи що там іще може ставати солідарності на заваді.
Не здивуюсь, якщо відео з цим перформансом прикрасить відео-арт сучасного художника, де він чи вона міркуватиме про розрив між гуманізмом і колоніалізмом, наприклад. Чи про акціонізм деколонізації. Бо чим цей перформанс від ЗСУ не довершений мистецький акт звільнення від колоніального мислення?
Аби тільки це відео не з’явилось у творах російського художника, або ще гірше – в українського художника на російській виставці, далі думаю я. Ох уж ця непозбувна постколоніальна оптика...
Тема деколонізації вирвалась в інформаційне середовище з вузької гуманітарної бульбашки з початком повномасштабного вторгнення Росії. І саме гуманітарне середовище інтенсивніше стало продукувати на цю тему сенсів, хоча і не встигає забезпечувати сповна запит на них - середовище невелике, а запит виявився гігантським.
У нас уже є закон про деколонізацію, а все ще немає суспільного розуміння, що таке колоніалізм у випадку Росія-Україна. Немає цього розуміння на різних рівнях – від шкільних підручників до перекладів основних праць з постколоніальних студій. Як часто фахові розмови про деколонізацію ми чуємо, наприклад, на національному телемарафоні?
Та й в самому середовищі вкрай мало публічних дискусій на ці теми із залученням дослідників постколоніазлізму – інтелектуалів з Африки, Індії та Південної Америки. Ми все ще орієнтуємось на досвід колишніх колонізаторів, а не на тих, хто в різний спосіб намагається позбутись наслідків колоніальних політик.
Публічні дискусії на цю тему розгортаються не тоді, коли стається якась перемога. А тоді, коли стає відомо, що якісь українські митці беруть участь в публічних проєктах з росіянами десь в країнах ЄС чи Північній Америці. Співпраця з росіянами для багатьох є тригером, подразником, який відкриває можливості для оприявнення травми колонізації, але поки не фахової дискусії.
Таким тригером для мене став допис у Facebook письменника і солдата Артема Чеха, який висловив свій стриманий протест проти участі іншого письменника і колишнього президента українського ПЕН Андрія Куркова в публічній розмові з письменницею, ексдиректоркою російської служби "Радіо Свобода" Машею Гессен, яка в дитячому віці емігрувала з батьками до США з Росії.
В травні цього року я спостерігала, як той таки Артем Чех разом з письменником Артемом Чапаєм та режисеркою Іриною Цілик приїхали до США на фестиваль американського ПЕН World Voices. І вже на місці їм довелось відмовитись від участі в цьому заході, бо з’ясувалось, що в ньому беруть участь і учасники з Росії. Зокрема і Маша Гессен.
Поїздку на фестиваль організував той таки український ПЕН, який обумовив неприпустимість участі українців (двоє з яких діючі військові) в одних заходах з росіянами. Фестиваль на ці вимоги пристав, але згодом домовленості порушив.
Врешті-решт росіяни свій захід на фестивалі скасували, українські учасники свій захід провели. Організатори перед українцями вибачились.
В публікаціях в американській пресі Маша Гессен коментувала ситуацію як "шантаж з боку українських письменників" та "цензуру", яку допустив американський ПЕН стосовно російських учасників. В цих публікаціях українських письменників назвали "жорстокими", росіяни ж виглядали жертвами.
Тож, рішення Куркова таки поговорити з Машею Гессен мене неабияк обурило: як міг колишній президент українського ПЕН не проявити солідарність з позицією ПЕНа і своїми колегами тепер? Невже ця спроба публічної дипломатії аж так важливіша? Що такого може сказати Курков там, що ця розмова аж так важливіша за розриви, які спричинив сам факт цієї розмови?
Та і врешті, невже він не розуміє, міркувала я, що його доступ до міжнародних аудиторій завдячує, окрім особистих талантів, і досить специфічному колоніальному привілею – російській мові його творів і його позиції (Курков публічно і повсякчасно відстоює права російськомовної української літератури)? Адже перекладачів з російської в кожній країні багато, з української – одиниці. Адже східноєвропейські студії закордоном монополізовані російським баченням і російськомовний український письменник Курков в це бачення цілком вписується. Мова метрополії в колонії – це завжди кращий доступ до освіти, до знань, до кар’єрних звершень, до публічності. Цей привілей раніше часто визначав, хто говорить від імені України та про що.
Нині, дистанціювавшись від свого висловленого обурення, я розумію, що тема "російської мови як колоніального привілею" нами всіма, хто відстежує чи продукує сенси, ще не проговорена. Вона ще занадто тригерна і для таких, як я, хто перехід з російської на українську відбула давно. Відбула попри тиск російськомовного середовища, тому запалюється від одного сірника. І тригерною для тих, хто цей перехід здійснив з початком повномасштабного вторгнення – розрив з мовою відбувається на рівні всіх сенсів, які ця мова продукує. Зокрема і з російськомовною літературою. І ці чисельні розриви болісні.
Я знову роздивляюсь відео ракетного удару по штабу російського флоту. Поки ЗСУ виглядають більш дієвим деколонізаторами, ніж ті, хто мав би продукувати сенси про деколонізацію. На цьому прикладі українським інтелектуалам можна повчитись внутрішньогруповій солідарності й інтелектуальній зухвалості у ССО. Системному і креативному підходу до виконання задач. Видовищності – і видимості, і схвалення широкими колами українців. Залученню міжнародної підтримки.
В момент перемог ці чесноти не розгледіти з першого разу. Та в момент поразок їх брак оприявнюється яскраво і теж породжує багато розривів - замість того, щоб розривати свій зв’язок з ворожою метрополією, ми розриваємо стосунки одне з одним. Зменшення кількості таких розривів між тими, хто відносить себе до російськомовної української літератури і україномовної, чи між літературними поколіннями – чим не воєнна задача інтелектуала? Адже ні та, не інша література після нашої перемоги нікуди не зникнуть, тож врешті доведеться і далі жити разом, розуміти привілеї та травми свої та одне одного, лікуватись разом після виснажливої війни.
В мирному житті багатоголосся інтелектуальних дискусій, їх бурління і множинність траєкторій розвитку безперечно були би більш цінними, ніж будь що інше. Але війна не дає нам часу на це. Вона змушує вибирати сторону швидко і відверто, часто болісно розриваючи зв’язок з колоніальним минулим всередині кожного. Вибрати, з ким ти – з українським письменником і солдатом, чи зі своїм хай і неусвідомленим, але привілеєм? Бо від того, що ми виберемо зараз і як солідаризуємось одне з одним, буде залежати те, де і як ми житимемо (чи ні) завтра.
Тетяна Пушнова, редакторка УП.Культура
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.