Лариса Денисенко: "Влада зіпсувала мені карму :)"

260
9 квітня 2008

Лариса Денисенко - автор з унікальним для української літератури досвідом. Походить з російськомовної родини, але принципово пише українською. Фаховий юрист з правом практики закордоном. І от... несподівана поява першого роману та перемога у "Коронації слова".

Зараз в арсеналі Лариси Денисенко 6 книжок для дорослих та одна дитяча, а також робота ведучою передачі "Документ +". Цього разу ми говорили про крадіжки, хабарі, манну кашу, а ще - намагалися класифікувати держслужбовців.

- Вчора зайшла на ваш сайт, там було голосування за одну з ваших симпатій. Подивилася результати - переміг "Кавовий присмак кориці". Як ви думаєте, чим цей текст приваблює читачів?

- Його справді читачі чомусь люблять. Я сама його люблю. Напевно, там дуже відчувається енергетика книжки. Бо я дуже багато себе вклала у цей текст, своєї натури, свого бачення світу. Хоча насправді вирахувати, чому людям подобається те або інше - неможливо. Якби це було можливо, то і автори, і видавці могли б написати такий універсальний бестселер.

- Інший ваш роман - "Корпорація ідіотів" - якщо вірити чуткам, став книжкою, яку найчастіше крадуть у книгарнях...

- Я не можу поручитися за ці дані... Але зараз навіть простежується така ситуація, що книжка висить на балансі, але її чомусь ніде нема. Спочатку я думала, що крадуть, бо книжка дорожча за інші. Але ні - не дорожча.

Чому її крадуть? Напевно, це енергетика книжки. Бо там йдеться про нечистий світ і нечистих людей - і, можливо, це відчувається, і руки самі тягнуться...

- Розкажіть про атмосферу "Корпорації ідіотів". Звідки вона? Який особистий досвід відобразився у книзі?

- Особистий досвід, звичайно, послужив. Я навіть зробила присвяту тим людям, як працювали зі мною на початку розвитку державної служби в Україні. Це був початок 90-х років, дуже цікаві часи.

Єдині часи на моїй пам'яті, коли були порядні парламентарі, які могли захоплюватися. Зараз вони вже переродилися - нібито ті ж самі люди, але я їх не впізнаю. А тоді всі ми вірили, що можемо змінити світ. Але дуже швидко все кудись ділося.

 Фото Світлани Скрябіної

- Ви маєте цьому пояснення?

- Тому що душевний простір і віра потребують хоч якийсь результат. Коли його нема, дуже важко бути сильним. Тим більше, там дуже багато спокус для людей. Тільки одиниці можуть їм протистояти і робити свою роботу, багато хто не витримує і йде.

Я працювала в міністерстві юстиції, я працювала в парламенті... а коли там працюєш, то хочеш-не хочеш, але спілкуєшся з Кабміном, з адміністрацією чи секретаріатом президента. Тобто маємо різноманітні нашарування держслужбовців. Їх можна класифікувати.

"Закрома Родіни" дуже змінюють. Я слідкувала за людьми з комерції, які потрапляли у державні структури, і згадувала себе. В 2006 році, за десять років після того, як я звідти пішла, мене знову запросили працювати в міністерство юстиції.

Я там протрималася менше півроку - не бачила ніякого розвитку, а тільки щоденні перепони.... Це штучні бар'єрчики - низенькі, але їх багато. Можливо, це і вікове. Бо те, що можеш собі дозволити у 22, не дозволиш собі після 30. Зате я побачила, що система мало змінилася. Бюрократична система у нас надзвичайно стабільна...

- Розкажіть про класифікацію бюрократів.

- Наприклад, є кар'єристи. Це такі, що працюють і вже мріють про місце на Байковому. Це смішно, але є навіть такі 20-річні, вічний комсомол... Нібито молоді - вони ні про комсомол, ні про піонерів нічого не знають, а заточка - зберігається.

Це, напевно, генний рівень. От я бачу це в своїх батьках: батькова родина пережила Голодомор, тому у них підсвідомо є відчуття голоду, важливо, щоб завжди була їжа. І у тих кар'єристів так само - часто все закладене через батьків.

Є також пристосуванці. Найчастіше це чиїсь діти, котрим треба пересидіти певний час. Тому їм пропонують тепленьке місце, відкривають трудову книжку... Є ще люди з підприємницькою жилкою, які точно відчувають, як можна використати своє службове становище.

Я не хочу сказати, що це чисті хабарники, вони просто дуже чітко розуміють, яку установу можна пропустити вигідно для себе.

Є персонажі, які просто бояться змін. Вони туди потрапляють - і починають там сидіти, пліткують, спостерігають за іншими персонажами. Звісно, користуються всіма пільгами - навіть якщо обіймають маленькі посади. Це люди системи.

А є ідеалісти, їх практично всі не люблять - бо з ними практично не можна домовитися.
 Фото Олександра Кузьмюка. www.kuzmuk.com/  

- Робота в держструктурі свого часу підштовхнула вас до вивчення української мови. Це ідеалізм і бажання змінити життя?

- Мені здається праві були соціалістичні ідеологи, коли говорили про культ особистості. У мене перехід на українську пов'язаний з Сергієм Головатим. Це людина, яка спілкується українською мовою не тільки по роботі, а й у побуті, намагаючись заразити цим інших.

Я дуже поважала його як професіонала - і це стало стимулом. Хоча я завжди була патріотичною людиною - щоправда, з російськомовної родини.

- Але мовою вашого побутового спілкування та мовою блогу лишається російська?

- ЖЖ у мене з'явився ще у 1999 році. У мене було середовище друзів, з якими ми спілкувалися на сайті Діброва "Антропологія" - це все росіяни, а російська була мовою, яку всі розуміли. Зараз так само - я виражаю свою повагу до людей, які читають мене з Росії.

- Чи має російськомовна українська література майбутнє?

- Я, наприклад, не зовсім розумію, навіщо, будучи українцем, видавати літературу російською мовою. Здається, природніше було б виходити на російський ринок, аніж на український.

Наприклад, ті самі Курков і Лузіна - російськомовні люди, напевно, в них багатший лексикон російською мовою... але ж не проблема спробувати українською. Звичайно, це має бути свідомим вибором - але мені було б цікаво подивитися, як би Андрій Курков впорався з українським текстом.

З іншого боку, це може бути прагнення зберегти свою культуру - бо видно, що в обох з початку іде текст російською мовою. Можливо, тут би допоміг переклад...

- А з україномовних авторів кого читаєте?

- Всіх. Я швидко читаю. Коли мене книжка не зачепила, я її не кидаю - бо відчуваю відповідальність перед автором. Тому просто проглядаю її по діагоналі - володію методом діагонального читання. Ну і, крім того, я веду програму, пов'язану з культурою, і вважаю, що неприпустимо запрошувати в студію людей, не прочитавши їхніх книжок, не подивившись їхні картини, кінострічки, театральні вистави.

Останнім часом мені сподобалася Дзвінка Матіяш - це для мене відкриття, я не знала, що у нас так пишуть, це інше світовідчуття, інше бачення. Також сподобалася перша книжка Ксенії Харченко - цікаво, як вона піде далі, що напише в другій книжці.

Подобається, як пише Марина Соколян, хоча її остання книжка мені сподобалася менше, ніж попередні. Таня Малярчук люблю за відчуття життя, але мені дуже хотілося б, щоб вона змінила форму - вона чудова новелістка, але було б цікаво, якби вона свої спостереження ув'язала в роман.

- Зараз ви називаєте тільки авторів-жінок. Чоловіки не зачепили?

- Я аналізувала це... Не знаю, може жінок видавали більше за чоловіків. Сподобалися дуже Олег Криштопа, Тарас Антипович, подобається те, що робить Олесь Ульяненко, але я багато його читати не можу. Не втомлююсь - просто іноді підходить якийсь холодок.

Люблю Жадана - я розумію його гумор, сміюся над романами... але вже хочеться чогось іншого. Я доволі егоїстичний читач, і це моя потреба. Також чекаю книжку Прохаська, він мене зачепив. В інтерв'ю сказав, що напише реальну книжку про реальних людей - цікаво подивитися, що він з того зробить, хочу почути іншого Тараса.

Про Андруховича не буду говорити - бо вже багато людей питають, де справжній роман Андруховича, я теж не задоволена "Таємницею".

- А ця позиція егоїстичного читача допомагає в написанні ваших власних текстів?

- Важко сказати. Коли я пишу, то ставлю маленьке завдання. Перше - залучення до читання української книжки російськомовним читачем. Я свого роду східнянка - у сенсі походження з російськомовної родини - тому, гадаю, моя українська буде зрозуміліша людям зі східної, центральної, південної України. Припустімо, вони почнуть читати українською з мене, а потім перейдуть на Марію Матіос.

Друге - я люблю людям дарувати сміх, тому я вкладаю в тексти якісь смішні моменти.

Третє - допомогти людям усвідомити, ким вони є у спілкуванні з друзями, у своїх взаєминах з великим містом. Мені це було завжди цікаво. Гадаю, людину варто до цього підштовхнути і стимулювати, щоб вона не переставала думати.

- Телебачення перетворило вас з письменника на мистецького критика, мистецького аналітика. В якій ролі - критика чи письменника - ви себе органічніше почуваєте?

- Я мистецький розкривач - не хочу бути ані критиком, ані аналітиком. Вважаю, що зараз мені цікавіше, щоб людина, яка прийшла на передачу, максимально розкрилася - я просто передатчик. Для критики є спеціально навчені люди. А моє завдання - бути енергетично позитивною, зробити так, щоб людина захотіла розкритися...

Багато митців - інтроверти. Це так дивно - на телебаченні камера справляє таке враження, що людина, як равлик, відразу ховається в будиночок. Доводиться бути доброзичливою, іноді навіть занадто - бо є люди, які на це не дуже заслуговують. А критикую я винятково владу - жартома кажу, що вони зіпсували мені карму.

 Фото Євгена Камінського

- А що ви думаєте про цих "спеціально навчених людей" - літературних критиків. Чи легко ви сприймаєте критику?

- Якщо критика не переходить на особистості - то нормально. Звичайно, є аналіз через особистість письменника - ось недавно читала аналіз на Марію Матіос та на себе. Критику намагаюся сприймати легко і шукати там щось корисне - хоча корисного мало.

Тому що є переважно стисле переказування тексту. Це потрібний для широкого загалу жанр анотації, але це не критика. Мені подобається, коли критик справді аналізує, навіть якщо я з тим аналізом не погоджуюся, бо часто буває, що люди зовсім не розуміють, про що йшлося.

Але аналіз дає мені вихідні точки для продумування та виписування моментів, які були б зрозумілі всім. А взагалі рецензії на мене або позитивні, або нейтральні... найчастіше рецензія якась така, що не зрозуміла думка критика.

- Справді, а чому критики пишуть так нейтрально?

- Гадаю, це залежить від професійності. Мені здається, якби мені сподобався текст, то я би знайшла аргументи, щоб його похвалити - навіть якщо він не вкладається в мою душу. А якщо людина любить манну кашу - може, вона її з дитинства любить, це може бути її життєва позиція...

Мені, наприклад, взагалі іноді здається, що критик прочитав тільки початок, щось всередині і кінець. Є ще інша проблема - ніде розміщувати рецензії, немає видань, які погодилися б це друкувати.

Тобто є колонки в деяких журналах, де журналісти пишуть нариси про власні враження від прочитання тексту - але це не повноцінна рецензія, це не повноцінна критика, не наукова.

Навіть Інтернет - потужніший ресурс - має лише кілька проектів, які ведуть ентузіасти. На телебаченні теж зовсім мало передач про літературу. Тому якщо ви цікавитеся культурою, то доводиться довго щось шукати. Звісно, якщо шукаєш, то знайдеш... але в таких умовах талановита людина не має змоги розбігтися, розігнатися і повністю реалізувати себе.

- А як прийшла ідея відволіктися від дорослих проблем і написати дитячу книжку?

- Спочатку я працювала колумністом журналу "Соняшник" - радила дітям, як можна керувати батьками. Журналу вже не існує, зараз матеріали можна знайти тільки на деяких сайтах в Інтернеті. Насправді мені завжди було цікаво написати щось для дітей. Але не наважувалася, потрібен був каталізатор.

Одного разу мені сказали "А ти спробуй" і запропонували цілий проект "Сучасна дитяча проза". Так з'явилася книжка "Про Лізу та Цюцю П." - історія про смішне намальоване створіння, яке ожило та намагається зрозуміти, ким вона є. Зараз мене таки спокусили на книжку для серії "Життя великих дітей". Дуже важко виписувати біографії, тим паче - уявити собі дитину.

Але одного разу я знайшла в Інтернеті листування Ігоря Стравінського з друзями, батьками, вчителями.... Я його відчула, почала шукати ще інформацію - у нас виявилося багато спільного, він народився в один зі мною день, теж закінчив юридичний факультет...Так з'явився перший персонаж.

Інших вибрати було важко. Кінець-кінцем вибір зупинився, крім Стравінського, на Максимі Рильському, Астрід Ліндгрен (це мій улюблений письменник), Айседорі Дункан та Джонні Деппі, якого я дуже люблю.

powered by lun.ua