Ірен Роздобудько: "Ненавиджу розмови про кризу"
Відома письменниця, головний редактор журналу "Караван історій" в Україні, Ірен Роздобудько вже багато разів пояснювала, чому донецьке коріння не заважає їй писати українською. А також скаржилася, що подекуди її досягнення абсолютно несправедливо коментують: "Ну, так, в неї ж чоловік - голова Асоціації письменників..."
Але вона не ображається і взагалі до людей ставиться щиро. Не дуже любить публічні виступи і, якби не любов до читачів, не сиділа б годинами, роздаючи автографи. Одного разу не витримала і сказала: "Ну, це ж як на вітрині сидиш!"
- Чому в Україні письменнику не можна бути лише письменником, а треба ще десь працювати?
- Я взагалі вважаю, що письменник мусить мати надійний тил - тобто якийсь фах, спеціальність, як це було і є на заході. Мені шкода те покоління письменників, котрі за часів свого розквіту лише писали книжки, мали будинки відпочинку та творчості, різні пільги і великі, часом і не заслужено, гонорари. Це - розслаблює.
Часи змінилися, а досвід щоденної праці, ходіння на службу аби заробити собі і своїм дітям на хліб іншою справою - втрачено. Я не хочу бути в такому числі. Мене лякає саме визначення: "професійний письменник".
Талант - від Бога. І цей дар не можна ставити на професійні рейки. Бо... Одним гарним ранком можна прокинутись і не знайти в душі жодного слова, якщо звикнеш його експлуатувати.
- Якби письменники застрайкували, видавництва б почали їм більше платити та краще продавати книжки?
- Цікава і досить кумедна пропозиція! Можливо котрісь з письменників і застрайкують! Але, гадаю, що це будуть ті, котрих і без того не видають. Особисто я б цим не переймалась, бо мені нема на що скаржитись. У мене на подібні акції просто немає часу - краще встигнути сказати, тобто написати, все, що ще маю сказати.
| Ірен Роздобудько на зйомках фільму "Гудзик". Усі фото antysyntez.livejournal.com/8023.html |
- Важко говорити за всіх людей... Ті, хто їх не купували і не читали - будуть продовжувати в такому ж дусі. А ті, хто не може без книжки - читатимуть за будь-яких умов. Хоча б тому, щоб не принижувати себе - нас і без того добре принижують наші політики і можновладці.
Я б не ототожнювала кризу, яка, до того ж, в багатьох випадках ще й штучно культивовану в нашій "країні чудес", із масовим "поглупінням" інтелігенції, яка звикла купувати книжки.
- Ви відчуваєте на собі вплив кризи? Якщо так, то як справляєтесь з цими змінами?
- Криза зараз, як модна тема: в головах, у засобах масової інформації і розмовах тих, хто звик все отримувати "на блюдечку". Щодо мене, я звикла працювати будь-де. І навіть, якщо завтра лишуся без роботи чи грошей, вважатиму, що це новий поворот в житті на краще.
Більше того - новий поштовх випробувати себе, ні перед ким не принижуючись. У мене було безліч подібних ситуацій, є досвід починати все з нуля. Тому я нині ненавиджу розмови про цю кризу і намагаюсь їх не підтримувати. І ніяким чином не культивувати, особливо у розмовах з молоддю.
- О, ні, бо я - "топографічний кретин" і плутаюсь в двох вулицях. Звісно, хотілося б навчитись, бо я взагалі люблю вчитись чомусь новому. Але за кермо б не сіла. Ще й тому, що надто імпульсивна і одразу ж потрапила б в аварію.
- Ви вірите в кохання з першого погляду?
- Я не вірю в кохання... з другого погляду! Воно має бути лише з першого, як удар блискавки.
- Можете розповісти історію власного кохання? Як ви познайомилися з чоловіком?
- Чесно кажучи, я б не дуже воліла багато про це говорити. Не через забобони, а тому, що у мене багато різних, часом і не дуже веселих, досвідів в цьому питанні. Але точно можу сказати одне - це було одразу, з першої ж хвилини і без жодних сумнівів.
- Люди все більше занурюються в себе та спілкуються в інтернеті набагато більше, ніж у реалі. В цьому є щось позитивне, як думаєте?
- Я не прихильниця таких спілкувань. Я взагалі не розумію, навіщо витрачати час, вивішуючи в мережі свої рефлексії. Певно, це або від нема-чого-робити або від невпевненості у собі.
- Я вважаю, що гарному редакторові треба ставити золотий пам'ятник. Це важка і дещо невдячна справа, яка нині, на жаль, втрачає суперпрофесіоналів. Я готова вклонитися низько гарному редактору, якого треба шукати нині, що називається, днем з вогнем.
Мене ніколи не просили перероблювати тексти, але, звісно, редактори виловлювали "очіпятки", русизми чи стилістичні неточності. До редагування інших я підходжу дуже обережно, з повагою, але, перш за все, намагаюсь зрозуміти, чи адекватна людина переді мною, чи не буде вона дерти горло через кожну правку. Бо тоді краще з таким автором одразу розпрощатись.
- Чи пишете ви зараз вірші і чи збираєтесь їх коли-небудь публікувати?
[L]- У мене дві збірки віршів і цього мені вистачає. Мені пропонували видати щось на кшталт вибраного плюс нові вірші, але це мені зараз не на часі. Нехай ще полежать. Я нікуди не спішу.
- Можете пригадати найпершу власну публікацію? Що це було, де вийшло і що було поштовхом до цього?
- Важко пригадати. Здається, це були публікації в журналі "Піонер"... Перша серйозна публікація була в 2000-му році після "Коронації слова" - тоді у мене вийшла перша товста книжка.
- Ви колись сказали "... коли в мене ще не було друзів". На вашу думку, від чого залежить наявність та кількість друзів?
- Коли я переїхала до Києва, у мене довгий час не було тих людей, до яких можна подзвонити о третій годині ночі - з часом вони з'явились. А наявність друзів, як на мене, залежить від того, скільки ти їм можеш віддати. І - чи буде це по-справжньому, чи - так, лише задля кількості потрібних знайомств...
- Чи завжди відвертість має право на відвертість у відповідь?
- Складне запитання. Часом відвертість людям не потрібна - важливий зовнішній антураж. В інакшому випадку більшість би так не схилялась перед попсою і псевдо-зірками.